«Наші діти вже не бояться війни, вона їх дратує»

«Мамо, ти де?», «Коли будеш?», «А де ти вже йдеш?» – ці та багато інших подібних запитань чує Лідія Павлівна від своїх синів-школяриків щодня по кілька разів. Така недитяча турбота загострилася з початку повномасштабного вторгнення московитів на нашу землю.

Все дитинство та юність жінки промайнуло в рідному місті Новогродівці, що на Донеччині. До Донецька – кілометрів з п'ятдесят. Місто-мільйонник, індустріальний центр, серце Донбасу… Ще змалку Ліда мріяла оселитися в цьому промисловому красені. І перший крок для цього зробила – вступила до Донецького національного медичного університету. Здобувши фах фармацевта, й роботу швидко знайшла – в міській аптеці. Майже рік присвятила улюбленій справі. Та в житті з'явився чоловік, один за одним народилися синочки. У 2014 році меншому Іллі якраз два роки виповнилося. Жінка ще перебувала в декретній відпустці, коли схід України запалав від підступних російських окупантів.

«Якось з Донецька зателефонували і поставили ультиматум: або виходжу на роботу, або звільняюся за власним бажанням, – пригадує Ліда. – А в мене на руках двоє діточок. Ще й в окуповане місто не так-то просто і безпечно їздити… Довелося звільнитися».

Через деякий час жінці пощастило працевлаштуватися в Новогродівці. Життя з чоловіком не склалося, хоча з синами він підтримує тісні взаємини. Відголоски війни інколи доводилося чути вдалині: глухі постріли, вибухи. Проте загалом місто жило своїм звичним життям.

«У мене було стільки планів, мрій… Поки 24 лютого минулого року ми не прокинулися у війні. В телевізорі немов показували фільм жахів, якесь нереальне шоу», – розповідає Лідія. За словами жінки, того дня вона, як завжди, поспішала на роботу. Дітей залишила на бабусю. «Я вже вісім років працювала в цій аптеці, проте такого ажіотажу, який розпочався у нас з перших днів повномасштабної війни, ніколи не бачила, – поділилася спогадами Лідія. – Спочатку почали закінчуватися заспокійливі, потім – серцеві. Дійшла черга й до знеболювальних. Люди брали все – що потрібно і що ні. До середини березня ми ще намагалися щось замовляти у постачальників, частково отримували товар. З харківськими одразу перервалися зв'язки. Везли з Дніпра. Коли до Новогродівки вже відмовлялися доставляти, ми виїжджали до Покровська, самі забирали ліки та медичні товари».

Попри те що напруга у місті, звуки війни ставали все гучнішими, родина не поспішала покидати рідний населений пункт. Ліда заздалегідь приготувала сумку з необхідними речами і поставила її в коридорі. Про всяк випадок…

«6 квітня в нашу Новогродівку вперше прилетіло. Був такий гучний вибух», – розповіла жінка. Наступного дня Ліда з синами залишила рідне місто. Спочатку думала поїхати за кордон, навіть документи підготувала. Проте батько дітей був проти. Не хотіли цього і Іван з Іллею. Тож спочатку три дні побули в Дніпрі в знайомих, затим переїхали до друзів на Черкащину. А в серпні минулого року облаштувалися в Києві.

«Дякувати Богові, Новогродівку окупанти не захопили, – продовжує жінка. – Крім того, потрібно було виходити на роботу. Тож у травні ми повернулися додому».

Від Новогродівки до Авдіївки, де не перший рік точаться жорстокі бої, по прямій – зо три десятки кілометрів. Приблизно стільки ж до Красногорівки. Відлуння передової фронту тут чути чи не цілодобово. Але радість хлопців по поверненні до рідного дому, до друзів була настільки необ'ємною, що стирала всі страхи та психологічні бар'єри.

«Діти, на жаль, вже звикли чути війну. Навіть коли сидять онлайн на уроках, не всі учні навіть йдуть в укриття. Кажуть – все, перебахкало і далі навчаються. Хоча вчителі радять перервати урок. Лише інколи хтось каже, що робить перерву через тривогу. Я б так не змогла», – каже жінка.

Шкільне навчання тут теж доволі непросте. Від 24 лютого 2022 року в учнів не було жодного уроку в класі. Вчителі – хто де. І з-за кордону вчили, і з різних областей, декотрі залишилися в місті. Так само й діти.

«Почали шукати педагогів для додаткових занять. Треба ж підтягувати знання, бо ті онлайн-уроки доволі непросте заняття. Не все встигаємо. Тим більше, то світла немає, то інтернет пропадає. Так хочеться, щоб діти до школи
ходили. Хоч раз на тиждень», – зізналася жінка.

Лідія каже, що діти говорять про війну. Але ніби до кінця не розуміють всього жахіття. «Вона їм просто набридла. Певно, у мене більше страхів і хвилювань, ніж у них. Діти постійно мене заспокоюють, часто телефонують, запитують як я, коли прийду. Вони дуже змінилися – подорослішали, стали відповідальнішими, серйознішими. Але діти є діти. Хочуть і погуляти, і зустрітися з друзями. У нас всіх є правило: гуляти там, де ми обговорили, – на дитячих майданчиках, у знайомих дворах. Адже парки, залишені будівельні майданчики, околиці можуть бути небезпечними. Місцеві не раз бачили, особливо вночі, як з неба на маленьких парашутиках щось падало на землю. Про небезпечні предмети, військові обладунки, зброю та техніку, мабуть, діти нині краще знають за цивільних дорослих. Іван, коли проїжджає якась машина військова, навіть розповідає, якого вона року випуску і для чого призначена», – розповідає Лідія.

Як і всі ми, ця родина мріє про Перемогу. Щоб їхнє колись мирне і чудове шахтарське містечко знову повернулося до спокійних робочих буднів. Іван плекає надії стати студентом юридичного вишу, Ілля поки обирає серед багатьох цікавих і корисних професій. У них ще є трохи часу для визначення і реалізації задумів. Головне – щоб спочатку наші Захисники звільнили рідну землю від рашистських окупантів.

Матеріал підготовлений за підтримки Асоціації «Незалежні регіональні видавці України» в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів.