Прихистила стара батьківська хата: історія родини, яка рятувалася від обстрілів

Колишня військовослужбовиця Ліна вже років із десять як вийшла на пенсію. Жінку комісували за станом здоров'я. Проте вона не сиділа без роботи – підміняла дівчат-продавчинь у місцевому магазині, що на околиці Харкова, де мешкала вже багато років. Поряд із нею жили син Андрій з невісткою Вікторією. Підростав онучок Богданчик.

«23 лютого 2022 року дівчата з магазину попросили їх підмінити, тож наступного дня збиралася йти на роботу, – пригадує Ліна початок важкого періоду в житті, яке на «до» і «після» розділила повномасштабна війна. – Вдосвіта почула гучний звук на вулиці, але не злякалася – поруч розташований пологовий будинок. Від радості народження нового життя там часто лунали салюти… А о 5-й ранку мене дзвінком розбудив Андрій. Сказав швиденько збиратися, бо почалася війна. За якихось п'ять хвилин зібрала все, що змогла. Ми сіли в машину і поїхали по родину синового друга. Надворі був якийсь жах: скрізь бігали люди, поспішали до метро, десь лунали вибухи… Під'їхавши до двору Андрієвого товариша, побачили, як він біжить в посічених осколками штанах, тримаючи на руках трирічну донечку. Виявляється, що біля їхнього будинку був приліт».

Питання куди їхати, де ховатися від війни вирішили одразу – в селищі Гути на Харківщині стояв пусткою батьківський будинок Ліни. Там вона народилася, зростала. Але вже багато років родина використовувала його як дачу, на яку навідувалися лише влітку.

«Дорогою над нами пролітав російський літак. Ми дуже боялися, щоб з нього на нас не почали падати смертоносні снаряди. Їхали і думали: хоч би втекти… Пощастило. У Гутах, у чотирьох невеличких кімнатах нас розмістилося 11 осіб, серед яких двоє дітей. Надворі ще було доволі холодно, а опалювати хату не мали чим. Не було ні дров, ні теплих речей. Обмаль картоплі, закруток, інших продуктів… Наші хлопці ходили до лісу, збирали дрова. А спали всі одягненими, закутаними, притуляючи до себе дітей. Згодом малих перемістили на кухню, там топили плиту. У березні гучно стало і тут. Тоді бігли ховатися до лісу або спускалися до льоху», – згадує жінка.

Дорослі намагалися заспокоїти дітей, розповідали малечі, що це така гра, що то ненадовго. А коли у небі з'являвся гелікоптер, бабуся ділилася з ними таємницею, мовляв, то вона його викликала, щоб їх оберігав…

Переселенцям дуже допомогли сусіди. Особливо харчами. З часом в селище стали підвозити гуманітарну допомогу, яка теж виручала людей. Особливо ковдрами, подушками, іншими необхідними речами. Селищний голова посприяв, щоб дітям щодня доставляли молоко.

«Якось нам зателефонували і сказали, що в магазин привезли хліб. Дівчата наші побігли, змогли придбати лише половинку білого і половинку батона. Ніколи не забуду, як наші діти бігли до воріт і кричали «Дайте хліба!» Хоча і борщ був, інші страви…» – згадує Ліна.

Усі мусили миритися в тісній хатині. Наймолодшій дівчинці було три, а найстаршому (сватові) – 71 рік. Ліна пропонувала невістці, щоб з онуком виїжджали за кордон. І вона, і другова дружина навідріз відмовилися. Не хотіли залишати тут чоловіків, інших рідних. Попри небезпеку, чоловіки стали часто їздити до Харкова, де мали власний бізнес. Бо жити ж потрібно було за щось. Щовечора поверталися до нового прихистку, лише інколи залишалися ночувати на роботі. Тим часом Вікторія й собі знайшла роботу в Гутах.

«Навесні сусіди принесли різне насіння, картоплю, – каже Ліна. – Нам виорали город, тож довелося згадувати все, що вміла колись. Дівчата хоч ніколи не займалися городництвом, швидко увійшли в курс справи. Разом виростили щедрий врожай, запаслися овочами, фруктами, наробили консервації. Тож на зиму вже мали чимало власних харчів. Восени свати, товариш сина з сім'єю роз'їхалися хто куди. А ми перезимували, готуємося до наступної. Опалення трохи оновили, підремонтували. Поки що залишатимемося тут, бо в Харкові ще бувають прильоти. Ми ще не побороли свій
страх».

Діти Ліни продовжують працювати. А малий Богданчик цьогоріч став першокласником. Щоправда, свято першого дзвоника для хлопчика відбулося онлайн, бо пішов у свою харківську школу, а не місцеву. Бабуся не стримує сліз через те, що рашистські нелюди зруйнували онуку таке світле і радісне свято дитинства…

Єдине, що так і не змогла забрати на нове місце проживання Ліна, – ікони, які колись на весілля подарували їй батьки. Син переконав не робити цього, мовляв, вони оберігатимуть їхній дім, поки не закінчиться ця клята війна.

Читайте також: Як допомогти дітям забути пережите та адаптуватися до рідної оселі