«Діти запитують, коли закінчиться війна»: історія родини Макаревичів, яку війна вигнала з рідної домівки

Олена з синами так мріяли про море… І були так близько від здійснення заповітного бажання – до літа 2022 року залишалося якихось кілька місяців…

Все дитинство і юність, навчання у виші, початок трудової діяльності на бухгалтерській ниві – все відбувалося в Олени Макаревич у рідному Харкові.

«Я - дитина асфальту», - каже про себе жінка. І заміжжя, народження двох синочків теж здійснилося тут. На жаль, вже відійшли у вічність батьки, тож мусила більшість життєвих клопотів тягнути на власних плечах.

«Максиму 1 січня виповниться 12 років, а Михаїлу лише п'ять з половиною, – почала свою історію Олена. – У жовтні 2021 року я тільки вийшла з декрету, знову почала працювати за фахом. Попри багато різних щоденних клопотів, врешті вдалося трохи відкласти коштів, щоб здійснити нашу давню мрію і поїхати з дітьми на море. Але все змінив ранок 24 лютого. Я прокинулася від вибухів і одразу ж зрозуміла, що відбувається. Розбудила дітей, повідомила жахливу новину. Намагалася поводитися спокійно, щоб ще більше їх не налякати. Взяли каремати, тепло вдяглися… Хоча не вірили у війну, вдома про всяк випадок були сухарі, вода. Все захопили з собою і пішли до школи неподалік. У її підвал набилося дуже багато людей. Там було більш-менш чисто, проте як сховище він не був облаштований».

Олена з синами вже відвідали чимало унікальних місць Хмельниччини. Фото: з сімейного архіву Макаревичів.

Родина змогла пробути там два дні. Олена каже, що місця було мало. Старші сиділи, а дітей навіть не було як покласти спати. Крім того, малечу почали кусати блохи, які розмножилися в теплі. Бігали таргани… Тож вирішили повертатися додому.

«Під час тривог і обстрілів ми сиділи в коридорі. Там облаштували такий собі острівець безпеки: надули матрац, взяли їжу, подушки, ковдри. Я потайки дивилася новини, щоб зайвий раз не хвилювати дітей», – розповідає Олена.

Жінка намагалася працювати віддалено. Каже, що багато працівників виїхали, але роботи від того не ставало менше.

«Кожен наш день починався з пошуків їжі та необхідних для життя речей, - пригадує харків'янка. - Потрібно було стояти у величезних чергах, навіть не знаючи, чи вистачить продуктів. Бувало, починався обстріл. Пригинаєшся, але не йдеш, бо треба купити поїсти. Кілька разів пощастило отримати їжу від волонтерів. Гуманітарку могли привезти будь-куди і коли завгодно: просто несподівано зупинявся автомобіль, виходили люди, відчиняли багажник і роздавали перехожим курятину, крупи, інші харчі».

У Максима, як і у більшості учнів, припинилося навчання. В перші дні війни вчителька всім батькам написала, попросила поставити плюсики, що в дітей все добре.

Родичі Олени поїхали з міста одними з перших. І її з дітьми кликали. Проте вона відмовлялася, надіялася, що скоро усе закінчиться… Однак витримати обстріли, тривоги та постійні аврали жінка змогла до середини квітня. Та й діти від постійного стресу почали заїкатися.

«За кордон не хотіла їхати. Я знала, що моє місце тут, що я потрібна своїй країні. Подруга з Хмельниччини кликала до себе. І ми наважилися. Купили квитки на потяг, а коли приїхали на вокзал, з'ясувалося, що потяга немає і невідомо коли буде. Але люди підказали, що на платформі стоїть евакуаційний потяг. Тоді думалося, що наче на канікули вирушаємо: побудемо трохи, погостюємо і повернемося. Навіть речей літніх не брали», – зізнається Олена.

З пів року жінка з дітьми жила в селі у родичів подруги на Волочищині, потім, у жовтні минулого року, переїхали у місто.

«Мені потрібно було працювати, а в селі був дуже поганий інтернет. Тож зараз винаймаємо житло у Волочиську. Максим продовжує вчитися онлайн у своїй харківській школі. Михаїл відвідує місцевий дитячий садочок. В обох вже є багато друзів. Проте часто зізнаються, що хочуть додому», – розповідає жінка.

Через проблеми зі здоров'ям старший син відвідує реабілітолога. За одне заняття доводиться платити по сто гривень. Раніше хлопчик займався кікбоксингом, карате. Але поки не має такої можливості. Олена ж бере активну участь у місцевій раді з питань ВПО. Організовують заняття з плавання для школярів. На вихідні для них влаштовують поїздки краєм, екскурсії. Вже побували у Кам'янці-Подільському, Сатанові, Трускавці. Жінка каже, що дуже допомагає Волочиська громада, благодійний фонд «Рокада».

«Діти запитують про війну, особливо молодший: коли вона закінчиться, чому на нас напали, коли ми переможемо... Вважаю, що потрібно про це говорити максимально чесно. Щоб вони не додумували собі якихось жахіть. Звісно, ми всі чекаємо Перемоги. Ми хочемо повернутися додому. Дуже нині не вистачає впевненості у завтрашньому дні. Доводиться вмовляти себе чекати її, не ставлячи, як раніше, якихось конкретних дат», – на завершення розмови сказала Олена.

Читайте також: Родина Гриненків з дітьми однією з останніх покинула своє село: історія родини, яка рятувалася від обстрілів