Зоотехнік і рибовод творять дива з глини

На мистецькому вернісажі «Виставка на возах», що проходив недавно в рамках обласного етнофестивалю «Болохівські гостини-2011», чимало відвідувачів юрмилися біля воза, на якому були розкладені гончарні та вироби дрібної і декоративної кераміки. Дорослі купували, а малеча із захопленням розглядала невеликі симпатичні глиняні макітри, глечики, пляшки, бочечки, кухлики, миски, чудернацькі керамічні шкатулки, черепашки, підкови, навісні настінні прикраси, свистки у формі зозульок та різноманітних тваринок. Вся ця неписана краса виготовлена молодим подружжям Віталієм і Людмилою Кондратюками, що мешкають у недалекому від Старокостянтинова селі Сахнівці.
Автентичні горщики
Віталій за освітою зоотехнік. Проте, як зізнається, в сільському господарстві не працював жодного дня. Свою трудову діяльність у середині дев'яностих років розпочинав оператором комп'ютерного набору. Згодом став налаштовувати і обслуговувати цілі комп'ютерні системи у багатьох організаціях та установах Старокостянтинова.
Хоча робота із сучасною технікою дуже подобалася, але вона була одноманітною, а інколи й марудною. Через комп'ютерні монітори старого зразка сильно посадив зір. Може б до цього часу вже й в окулярах, ходив, якби якось по телевізору не побачив передачу про відомого в Україні гончаря Івана Панкова.
Віталія настільки захопила ця телепередача, що вирішив сам спробувати зайнятися гончарством. Поїхав у Пирогово під Києвом шукати Івана Панкова, а, виявилося, що він там лише тимчасово перебував, а постійно живе у Луцьку. Довелося відправлятися на Волинь. Напросився в учні до гончаря.
“Через місяць я вже сам виготовляв вироби з глини, хоча решту учнів Івана Панкова сідали за гончарний круг лише через три, а то й чотири місяці навчання. Зі мною учителю було набагато простіше, ніж з іншими. Адже свого часу закінчив Старокостянтинівську художню школу, прекрасно відчуваю пропорції і форму, маю хист до мистецтва”, - розповідає Віталій Кондратюк.
До вершин гончарної майстерності Віталій просувався досить швидко. Він не лише сам досконало оволодів усіма секретами цього древнього народного ремесла, а й провів декілька уроків у школі гончарного мистецтва музею народної архітектури і побуту «Пирогово» під Києвом.
Спочатку виготовляв гончарні вироби різноманітної конфігурації і призначення в сучасному стилі, але, після знайомства з майстрами-реконструкторами старовини, надає перевагу автентичним, тобто тим, які виготовлялися в Україні багато віків тому.
“Якщо для звичайних ужиткових глиняних виробів сировину на Хмельниччині знайти не важко, то для автентичних наша глина не підходить. Навіть незначні домішки у ній піску можуть звести всю роботу гончаря нанівець. Доводиться возити з Луцька, а білу глину - аж зі Слов'янська на Донеччині,” - каже мій співрозмовник.
Гончарний круг – як медитація
Найважливіше у гончарстві, вважає він, це бажання. А як є в людини бажання, то її можна навчити чому завгодно. Хоча для виготовлення автентичних виробів самого лише бажання замало. Потрібно мати ще й знання історії мистецтва, побуту, народознавства.
Для Віталія Кондратюка гончарство стало не просто життєво необхідною професією, а й найулюбленішою справою його душі.
“Це медитація, повний фен-шуй. Сів за гончарний круг, ввімкнув музику - тібетську, індійську, чи китайську - повністю відключився і тільки руками працюєш, слідкуєш, щоб правильні форми виходили. Глина жива, просто її треба вміти відчувати і навіть, я б сказав, розуміти”, - так коротко і лаконічно характеризує свій творчий процес майстер народних промислів.
А, насправді, виготовлення гончарних, як і виробів декоративної дрібної кераміки - важка і трудомістка праця. Лише процес підготовки глини до роботи займає три-чотири дні. Спочатку її замочує у бочках з водою, потім доводить до сметаноподібного стану. Прискіпливо переминає, аби не було не розмоклих шматків, проціджує у спеціальні форми, дає підсохнути.
Готові вироби простоюють добу в затіненому від сонця приміщенні, щоб не потріскалися. Потім до них, якщо потрібно приліплюють ручки, шліфують за допомогою спеціального камінця, особливо на краях, щоб не були шорсткими, і випалюють в печі.
Після того, як вироби почали світитися, тобто змінили свій колір на жовтий, їх тримають при високій температурі у печі три-чотири години. Для декоративної кераміки режим випалювання дещо лагідніший. Якщо потрібно надати виробам темного задимленого кольору, то з гарячої печі вигортається попіл, кладуться березові дрова, і на чотири доби вона зверху засипається землею.
Як розповідає пан Віталій, у кожному регіоні гончарні печі мають різну конфігурацію, що в певній мірі впливає не тільки на міцність, а й колір готових виробів. Тому він хоче спорудити у себе декілька різновидів випалювальних печей, в тому числі для виготовлення виробів димленої кераміки.
До слова, відколи пам'ятають старожили, Віталій Кондратюк - єдиний у Сахнівцях гончар. Колись цей промисел був розвинений у сусідніх Самчиках. Тому народний умілець детально вивчає витоки знаменитого самчиківського розпису, переконаний, що тамтешні майстри займалися й керамікою. Якщо вдасться знайти хоча б якісь корені, то відтворить на своїх автентичних виробах з глини не тільки форму, а й орнамент.
А ще пан Віталій мріє відкрити куточок зеленого туризму. На власній садибі хоче спорудити кузню, посеред подвір'я поставити гончарний круг, щоб українські та іноземні туристи могли приїхати й побачити, чим займалися наші предки у старовину. І допоможе йому в цьому дружина Людмила, яка виготовляє вироби декоративної та дрібної кераміки.
Вона не тільки виготовляє глиняні вироби з орнаментом, а й розмальовує їх, що надає декоративній кераміці ще більшої краси та привабливості.
Подружжя не жалкує, що працюють не за фахом. Вони раді, що знайшли спільну справу, яка ще більше об'єднує їхні душі та серця, приносить радість і задоволення людям.