Галина Крицька вже двічі була змушена залишати рідну Херсонщину. Проте щоразу поверталася додому

До селища Нововоронцовка, що майже на кордоні Херсонщини з Дніпропетровщиною, Галина Крицька разом з чоловіком та трирічною донечкою переїхала у 1976 році. Тоді їй було трохи за двадцять. Народилася вона на Хмельниччині, проте через проблеми зі здоров'ям лікарі їй порадили змінити клімат на тепліший. На той час вона закінчила будівельний технікум та працювала майстром з термоізоляції. На новому місці переселенцям виділили будинок, знайшли місце в колгоспі.

«Вирощувала зернові, доглядала за тваринами, була й обліковцем – за різні роботи доводилося братися, щоб заробити копійку, – почала свою історію жінка. – Згодом народилася друга донечка. Діти виросли, вивчилися, обрали свою дорогу в житті, вийшли заміж. Старша, Ірина, вже жила окремо, а менша, Оксана, – з нами. У 1992 році помер мій чоловік. У важку хвилину підтримкою і опорою для мене стали донечки й онуки. 2008-го я вийшла на пенсію, але продовжувала підробляти в місцевому ковбасному цеху».

Допомога бійцям для жінки стала основним завданням. Фото: з сімейного архіву.

З лихоліттям війни Крицькі вперше зіштовхнулися у 2014 році. Тоді гуртом з односельчанами збирали продукти і речі для наших бійців, для переселенців з гарячих точок сходу країни, які приїхали до Нововоронцовки. 

24 лютого 2022 року родина мала святкувати день народження Оксани. Закупили продукти, звечора готували улюблені страви, адже на завтра чекали на гостини друзів і знайомих.

«Вранці прокинулися від вибухів, – згадує Галина Іванівна. – Дізнавшись, що почалося повномасштабне вторгнення, самі собі не вірили. Просила дочку, щоб брала онуків, а дівчинці було 10 років, хлопчику – 8, і їхала подалі від небезпеки. Сама ж не могла покинути дім, господарство, адже залишалася живність. Восени тільки ремонт закінчили, всі гроші вклали в нього, закупили побутову техніку… Але Оксана відмовилася мене кидати. Тож разом з дітьми
поспішали до бомбосховища, яке облаштували в місцевій школі. А також передбачили ще й у нашому підвалі тапчан, де можна було пересидіти обстріли. Занесли туди воду, деякі продукти, чайник, щоб можна було попити гарячого.
Ми знали, були впевнені, що скоро прийдуть наші і відженуть ворога подалі. Щодня у нас були коржики, які ми випікали, щоб пригостити ними наших бійців. Росіяни жили на околиці, біля причалу. В селище заходили, щоб відібрати у когось їжу, забрати свиню. Потім смажили шашлики…»

Так родина змогла протриматися до 24 березня. Ще мали свої харчі, але ходили в магазин, який інколи відчиняли.

«Того дня у бомбосховищі зібралося дуже багато людей, – продовжує жінка. – Оголосили, що треба евакуйовуватися, підігнали два автобуси. Транспорт швидко заповнювався, проте охочих покинути селище було ще чимало. Передусім садовили в автобус жінок і дітей, а інших відштовхували в бік. Наш старенький сусід марно намагався протиснутися крізь людське море. Тож я взялася йому допомогти. На щастя, підігнали ще з десяток автобусів. І ми поїхали до Кривого Рогу. Розмістили нас в ліцеї. Місцеві педагоги принесли хто що з дому, якісь наїдки, напої. Проте через три дні перебування у цьому прихистку і харчування всухом'ятку ми вирішили їхати далі. У Хмельницькому залишилися родичі, тож евакуаційним потягом дісталися моєї колишньої малої батьківщини».

Родина кілька разів змінювала орендовану квартиру. Діти вчилися онлайн у своїй школі, а також відвідували різні гуртки. Оксана знайшла роботу. Всі дуже хвилювалися за долю Ірини. Вона з сім'єю мешкала в окупованому Херсоні, і тривалий час з ними не було зв'язку. Нарешті, коли звільнили місто від рашистів, рідні змогли з'ясувати, що з ними все добре.

«Якось ми з онуками пішли в лікарню провідати сусіда, якому допомогли евакуюватися, – каже Галина Іванівна, – і там побачили наших поранених хлопців. Самі собою почали капати сльози – такі молоді, а вже хто без кінцівок, хто не бачить… Тоді сказала дітям: давайте ми не будемо плакати, а будемо допомагати. Грошей у нас було обмаль – отримували виплати як ВПО. Але пішли в магазин та купили 11 пачок морозива, принесли і роздали бійцям. Як вони раділи такому, здавалося б, нехитрому дарунку…»

З того часу двічі на тиждень Галина Іванівна з онуками, а також з іншими жінками-переселенцями, місцевими навідувалися у лікарню з харчами, одягом, взуттям. Вдома пекли, варили, готували смаколики для поранених. А також прали їхній одяг, підшивали, латали його.

Першою додому на Херсонщину ще у 2022 році повернулася Оксана. Після якогось прильоту будинок постраждав, але несуттєво. У ньому прихисток знайшли односільчани, які залишилися без даху над головою. Жінка організувала там пральню для бійців, переселенців. І варила для них, і стригла, прала одяг. А в грудні їй на підмогу вирушила Галина Іванівна. Онуки здебільшого жили у родичів у Кривому Розі.

Оселя Крицьких вдруге зазнала руйнування, вже масштабнішого, ніж на початку 2023 року. Тоді вибуховою хвилею повибивало всі вікна, двері, частково знесло дах. І знову завдяки волонтерам, своїми силами, як могли, відремонтували хату.

«Однак обстріли посилилися, знову гупало зовсім поруч, наростала небезпека, – каже Галина Іванівна. – Дотерпіли до 12 травня, і знову я з онуками поїхала до Хмельницького. І знову продовжила навідуватися до наших бійців».

Нині жінка вдома. До Нововоронцовки повернулася перед Новим роком. Отак і живе від обстрілів до обстрілів, інколи ховаючись, інколи махнувши рукою. Онуки знову вдалині, під опікою тітки. На її плечах ті, кому нема де жити, кому треба відновлюватися після поранень… Часто Галина Іванівна спілкується з тими, кому хоч на кілька днів замінила матір чи бабусю, про кого піклувалася в госпіталях, кого підтримувала і порадою, і добрим словом… Їй ніколи опускати руки та жалітися на життя, адже Перемога ще в дорозі.

Читайте також: Вареники, як мамині, щотижня ліплять на фронт пенсіонерки з Нафтулівки, що на Хмельниччині