Заступник губернатора бігав у шинелі в 30-градусну спеку, а голова Волочиської райради збирав у тайзі гриби

“Після армії перестав любити морозиво”

Володимир Галищук, заступник голови облдержадміністрації з питань АПК : “Служити я пішов одразу після закінчення сільськогосподарського технікуму в 1980 році. Призвався у столиці, де і навчався. Служив у прикордонних військах, тоді їх називали “політичними”, тому довелося пройти суворий відбір: три співбесіди та серйозний медичний огляд. Служити дуже хотів , бо ж у наші часи відсутність армії свідчила, що ти якийсь хворий... А ось батьки хотіли, щоб я одразу вступив до аграрної академії у столиці. Навіть батько приїздив, щоб вмовити військового комісара дати мені відстрочку для вступу до вузу. Та у військкоматі сказали, що якщо б я йшов до інших військ, то проблеми не було б, а так — лише служити. Пам'ятаю, коли поверталися додому, то батько півдороги зі мною не розмовляв. Звинувачував мене у тому, що я навмисно пішов у прикордонники, аби не вчитися... Після сержантської школи, де я навчався разом із декількома своїми однокурсниками, мене відправили служити до КПП “Одеса”, а потім до КПП ”Мостиська”. Служити дуже подобалося. Армія для мене стала справжньою школою, а наш невеличкий військовий колектив був дуже дружним - “дідівщиною” і не пахло. Головне, що кожен знав свої прямі обов'язки і намагався завжди прийти на підмогу своєму товаришу. До речі, коли служив у прикордонних військах, у нас були зібрані хлопці лише з України, Росії та Білорусії. Саме тоді мене здивувала неймовірна людяність білорусів... Під час служби було багато кумедних моментів. Пам'ятаю, як нас у повній військовій амуніції у 35-градусну спеку змусили здавати крос. Уявіть лише — Одеса, Чорне море, пляж, дівчата у купальниках, а ти, стікаючи потом, здаєш нормативи. А ще армія відбила у мене на багато років бажання їсти морозиво. Справа в тому, що під час свого першого “звільнення” я його просто переїв”.

“Тільки в армії я спробував ведмеже та оленяче м'ясо”

Військову службу голова Волочиської районної ради Леонід Шиманський проходив на далекій Півночі у підрозділі зв'язку, який тривалий час вважався секретним – на транспортній радіорелейній лінії. “Я навчався у Новоушицькому сільськогосподарському технікумі, - згадує Леонід Іванович. - 30 червня 1977 року нам видали дипломи, і весь курс – 120 чоловік - забирали до війська. За кілька днів після випуску нас зібрали на призовному пункті. Половину курсу одразу відправили у Білорусію, в ракетні війська. Нам же лише сказали: “Поїдете у степ”. Ми думали-гадали, що це означає, дехто навіть висловлював думку, що потрапимо у Афганістан. Але нас посадили у потяг і привезли до Актюбинська, у Казахську РСР. Там ми пройшли спеціальну підготовку і стали техніками-механіками з обслуговування радіорелейного зв'язку. Через чотири місяці навчання нас розкидали по усій півночі — так званою транспортною радіорелейною лінією — від Мурманська і аж до миса Шмідта, Охотська. Я спочатку потрапив у Магадан, а потім — за Якутськ, на станцію з позивними “Мілан”. Вона знаходилася на висоті 1 824 метри над рівнем моря. Навкруги — антенні поля і, куди око сягає — сувора природа Півночі. Щоб знизу піднятися на станцію, потрібно було йти вісім годин. Листи нам привозили раз на півроку, бувало, по двадцять-тридцять одразу отримував — від батьків, коханої дівчини. Звісно, служба була нелегкою. Важко було переносити сильні морози й вітри. Бувало, ходили, тримаючись за канат, щоб не знесло. А навколо навіть здоровенні бочки літали. Зате нам платили щомісяця аж по 20 рублів, за тодішніми мірками — непогані гроші. Витрачати їх було ніде, то я з армії мамі і коханій привіз подарунки. Сьогодні таких станцій вже немає, замість цілого антенного поля вистачає однієї “тарілки”. Але я дякую долі, що дала мені можливість пройти таку службу. Я бачив білих ведмедів, бачив, як добувають золото. У вільний час ходив у тайгу по гриби та ягоди”.

«Службу в лавах Радянської армії досі згадую із задоволенням»

«Я служив після закінчення інституту, але не відразу, тому що був задіяний у репертуарі Закарпатського театру, - згадує заслужений артист України, провідний майстер сцени Хмельницького обласного музично-драматичного театру імені Михайла Старицького Степан Бортнічук. - У 1975, напередодні 25-річчя мене забрали до лав Радянської армії. Служив у військах протиповітряної оборони, спочатку півроку навчався в Баку, де отримав військову спеціальність: оператор та планшетист радіолокаційних станцій. Після навчання потрапив у місто Грозний в окрему радіолокаційну роту, де і закінчив службу в армії, у 1976 році, у званні сержанта.
У нашій роті був справжній інтернаціонал: служили представники 17 національностей. Нас усіх, крім обов’язкової служби, поєднувала дружба, взаємоповага і розуміння, незважаючи на те, що я був найстаршим. Навіть після закінчення служби певний час підтримували зв’язки. Армія, на мою, думку, сприяє мужності, відповідальності. Коли ти заступаєш на чергування, то несеш відповідальність за усю країну. За час моєї служби у нас не було «дідівщини», не було принижень, будь-якого негативу, тому службу згадую із задоволенням. До того ж, військовий досвід, звісно, згодився в театрі, адже доводилося часто грати військових. Користуючись нагодою, вітаю усіх з Днем Збройних Сил України!».

“В армії тишком слухав радіо “БІ-бі-сі” та “Голос Америки”
Сергій Мельник, Хмельницький міський голова, служив у м. Яворів Львівської області у батальйоні зв'язку залізної дивізії, де був начальником радіостанції. Цей період припав на 1984-86 роки. Звісно, маючи вільний доступ до радіозв'язку, часто слухав різні радіоканали з-за кордону. Пригадує, як за те, що слухав передачі радіостанції “Голос Америки” та “Бі-бі-сі”, довелося цілий тиждень писати пояснення. І це тоді, як у соціалістичних країнах ближнього зарубіжжя, зокрема, у Болгарії, люди були значно вільнішими у виборі, ніж у СРСР.