Сценарист Сергій Войтович: «Коли всі збиралися помирати – ми писали сценарій свята»

«З балету мене вигнали»
– Сергію, звідки взялося прізвисько Шпрот?
– Багато хто думає, що з цим пов’язана якась пригода чи унікальна історія, насправді, все дуже просто. Це було у старших класах. Поблизу кінотеатру «Планета». Я чекав на свого двоюрідного брата і його товариша. Коли вони мене побачили, товариш сказав: «Оцей малий шпрот – це твій брат?». З того все й почалося, бо я був дуже худим і малим. Для дівчат у школі я був такий собі «манюня», бо й справді до десятого класу був одним із найнижчих серед однокласників. Навіть на дискотеках, щоб потанцювати з дівчиною, мусив обирати за зростом, щоб не дихати у пупок (сміється – авт.). В 11 клас я вже прийшов дорослим пацаном. За літо значно виріс, змужнів.
– Ти комплексував через це?
– Ну… з мене сміялися частенько, але… Напевне, я все-таки був смішний, тому й сміялися. Коли батьки мені купували одяг, у них був вагомий аргумент: «оце гарно лежить на тобі, худенькому». Зараз я пишаюся тим, що, на відміну від декотрих моїх однолітків, не маю «пивного животика» чи зайвої ваги. Часто з мене сміялися ще й тому, що я, навчаючись у російській школі, розмовляв українською мовою. До 4 років ми з батьками мешкали у Росії, а потім переїхали до Хмельницького – батька-військового направили сюди на службу. Тоді було модно розмовляти російською, а я завжди вдома говорив українською. Через це з мене сміялися років до 15, особливо коли я у маршрутці просив «Зупиніть, будь ласка» замість «Остановите, пожалуйста». Зараз навпаки – модно розмовляти українською, особливо серед молоді.
– Тобто в КВН ти пішов, щоб помститися і вільно сміятися з інших?
– Поки я дійшов до КВНа, спробував себе багато в чому: найдовше я займався карате, 5 років, але змушений був покинути через постійні травми. Був також футбол, легка атлетика, і навіть балет.
– Балет?
– Аж два заняття! Потім мене вигнали, бо я почав сміятися з того, як потрібно правильно робити реверанс. Річ у тім, що я на перше заняття прийшов сам, спробував, мені сподобалося і навіть заявив вдома, що мені терміново потрібні пуанти. На наступне заняття вже привів із собою двох друзів. Отоді нас і вигнали, бо «балерун не може так себе поводити».
«Дівчата в нас були або розумні, або красиві»
– Знаю, що у тебе був власний вихователь, ти в садочок не ходив?
– Вихователь – це моя мама в прямому і переносному розумінні. Вона мене готувала до школи. Мама завжди намагалася донести до мене якусь істину чи свою позицію розмовами. Вона завжди мене навчала, що словами можна багато чого досягнути, пояснити людині, і уникнути багатьох проблем. Напевне, щось втлумачила, якщо зумів закінчити школу і ВУЗ.
– Тобто ти, як син педагога, був чемним школярем?
– До шостого класу я взагалі був «тихіше води, нижче трави». Я мав бажання щось робити і брати участь у шкільних заходах, але чомусь не хотів цього нікому показувати. Вперше на сцену потрапив у сьомому класі: однокласники взяли мене в свою команду КВН і після гри навіть похвалили. У школі, серед усіх класів, наш був найгірший з фізкультури. До прикладу, я люблю спорт, але не чемпіонство, тому мотивація в мене була в іншому. Однак, коли треба було щось організувати, змусити зал кататися по підлозі від сміху – тут ми були неперевершені. Тому з часом сцена стала для мене рідною: я брав участь у всіх ранках, вечорах, урочистостях. І це, до речі, стосувалося тільки хлопців. Бо дівчата в нас були або розумні, або красиві: одні займалися за навчанням, а інші – собою. А ми – ні тим, ні іншим, нашим девізом було: якось «розгребемося»!
– Як сприймали ваш девіз вчителі?
– По-різному. В університеті були такі, які казали: ну, подивимося, чи будете ви цим займатися все життя, чи зрозумієте, що навчання – це важливо. Але так сталося, що я справді займаюся цим усе життя і далі планую досягати висот як сценарист, ведучий, можливо, навіть, телеведучий.
– Чому ти обрав економічний, а не театральний?
– Ну, це завдяки мамі, за що я їй дуже вдячний зараз. Я хотів вступати до інституту культури, до Михайла Поплавського, а батьки мене відмовили. Тепер я розумію, що вони були праві.
«Інтершкола» допомогла сформувати мету, не більше»
– Батьки, як і вчителі, не поділяли твого захоплення сценою?
– Вони ставилися до цього жорстко. Хоча, як в кожному фільмі є поганий, добрий поліцай, так і в моїй сім’ї: мама підтримувала, а батько… просто цього не показував. Він підтримував баланс і завжди застерігав, щоб я кудись не вляпався. Така тактика працювала дуже добре і саме завдяки їй я став тим, ким є нині, і стану в майбутньому. Хоча спочатку батько не в захваті був від того, що його дорослий син не навчається так, як того треба, а грає у КВН. Але згодом, коли наша команда потрапила до щорічника «Книга веселого народу» і там надрукували наші фото, я помітив що книга частенько почала зникати з квартири. Це батько брав її на роботу і показував колегам – який у нього син молодець (сміється – авт.). З того часу ми всі зрозуміли – нікуди від КВН не втечеш! Згодом, коли я вступив до «Інтершколи», батьки допомогли фінансово, підтримували, бо розуміли, що мені це подобається.
– Школа тобі щось дала?
– Ну… не те, чого я очікував, але вона допомогла мені визначитися, що я справді хочу працювати в цьому напрямку, допомогла сформулювати мету. Згодом я визначив шлях до неї, розбив на етапи і завдання: треба відмовитися грати в КВН, почати писати сценарії, і головне – стати серйознішим.
– Коли ти вступив до телевізійної школи, ким себе бачив після навчання?
– Якщо чесно, то бачив, як я повернуся до Хмельницького, повішу в офісі свого агентства диплом і буду одним із першим, хто закінчив цю школу і повернувся до Хмельницького.
– Але ти, все ж таки, працюєш у Києві?
– Після навчання я й справді повернувся до Хмельницького. Зі своїм шкільним другом Денисом відкрили агентство з організації свят «Кантора». Ідея народилася кілька років тому, коли в країні оголосили епідемію грипу і всі боялися виходити на вулиці, спілкуватися. Так от, коли всі зібралися помирати – ми розкручували ідею з агентством, робили макети реклами, писали сценарії… Через якийсь час, коли все нормально запрацювало, я почав писати сценарії і надсилати їх на телеканали. Цього року мене запросили працювати на СТБ.
– Своїми жартами ти підіймаєш настрій іншим. А собі?
– Взагалі-то, я запальний. Коли щось не виходить, у мене спочатку йдуть емоції, а потім спрацьовує розум і я починаю міркувати логічніше. Хоча останнім часом я навчився керувати емоціями і проявляю їх усе менше. Адже вихід із будь-якої ситуації можна віднайти у спокійному стані, коли людина не гарячкує. Я намагаюся знайти позитив і у всьому бачити «наполовину повну склянку».
«Щоб жартувати, потрібно багато знати»
– У тебе була мета стати сценаристом, і ти ним став. Яка наступна?
– О! З цим поки туго! Я ще цілюся. Розумію, що людина без мети – це погано. Знаю одне – я хочу працювати в тому ж напрямку, що й нині. Проте, я маю кілька ідей, в яких бачу себе, як мінімум не підлеглим, а навпаки. Зараз я пишу для певної програми, де є певний формат, де мої тексти редагують. А я вже хочу сам редагувати. Тому ціль поки що в процесі.
– Ти бачиш себе на телеекрані?
– Я бачу себе перед публікою – це однозначно. Думаю, у цій сфері я себе знайду. Мені подобається вести, інтерактив з людьми. А на екрані – не знаю. У мене є якась фобія мікрофона: коли я записував інтерв’ю на радіо, зрозумів, що не бачачи публіки я не можу нормально говорити, на думку не спадають жарти, втрачаю думки і переключаюся на серйозні теми.
– З кого береш приклад як ведучий?
– Я обожнюю слухати, як веде Іван Ургант, Гарік Мартиросян. Вони не просто коміки, вони начитані, розумні. Ведучий мусить знати багато, щоб якісно жартувати, зорієнтуватися у будь-якій ситуації. Потрібно читати автобіографії відомих людей, психологію, теорію. Адже імпровізувати можна, але основа має бути. Наскільки я бачу зі сцени, публіка сприймає мене, тьху-тьху-тьху, нормально. А я, у свою чергу, від кожної гри отримую колосальне задоволення, кайф. Це, напевне, як наркотик, тому я хочу сказати усім, хто «балується» цим непотребом: перестаньте нищити себе, йдіть на сцену, там отримаєте більше задоволення без шкоди, а навіть користь для здоров’я.
– Маєш якісь табу?
– Однозначне табу – це жарти «нижче пояса». Політика в нас і так смішна, немає чого додати. Що не інтерв’ю політика, то одразу можна розбирати на жарти. Вони, напевне, думають: якщо ми нічого не можемо змінити в економіці, то можемо хоч посмішити людей. Або вважають, якщо люди сміються, значить в Україні все добре. Але не завжди це правда.
«Треба робити добро завжди»
– Яким ти бачиш КВН у Хмельницькому?
– Я б хотів, щоб кожна гра КВН була сімейним відпочинком, адже це один з небагатьох заходів, куди можна сходити з дітьми та ще й отримати подарунки. На концерт «Бутирки» з дітьми не підеш, хіба що хтось бачить своїх дітей саме в цьому. З кожним разом на ігри приходить все більше дорослих людей з дітьми, онуками. Ми це робимо для нас, для Хмельницького.
– Кому спала на думку ідея провести благодійний концерт? Адже благодійністю найчастіше займаються релігійні організації та політики перед виборами.
– Мені. Вночі! Десь о першій годині я розбудив свою сестру і кажу: «Таню, треба провести благодійний КВН». Вона каже: «Що, просто зараз потрібно це робити? Не міг почекати до ранку?» Але зранку я вже зателефонував Денису (Денис Піменов – один із співзасновників Подільської ліги КВН – авт.). Він легкий на підйом і одразу ж, у розмові з ним, ідея обросла усіма дрібницями, завданнями і їх вирішеннями. А сама ідея продиктована, напевне, минулим. Ми з Денисом, коли ще грали у студентській команді, їздили до дитячих будинків, бачили, як живуть ці діти, чого їм не вистачає. Коли ми відвідали дитячий будинок, де живуть дітки з ДЦП, то я зрозумів: є багато людей, які тільки шкодять, а ці дітки, намагаються жити і радіти життю навіть у такому стані. Чому так? Я не знаю.
Треба робити добро, воно завжди повертається. У мене це від мами, вона завжди знаходить людей, які потребують речей, взуття, продуктів і ділиться цим з ними. Я не збагну, чому люди цього не розуміють. Саме тому я не люблю похмурі лиця, розмови про негативне… От у нас часто так: налаштувати когось на негатив – це запросто. А щоб навпаки, кажуть: що я дурень, щоб посміхатися?
– Серед друзів ти – душа компанії?
– Ну, більшість з моїх друзів саме через мене познайомилися. Я завжди був, наче клей – усіх збирав, щось організовував, придумував. Коли вже працював у Києві і вперше приїхав додому, то повертався до столиці майже зі слізьми на очах: куди я їду, тут усі мої друзі, рідні… Але потім взяв себе в руки і все минуло.

Люблю: коли люди посміхаються. Люблю підривних людей.
Не люблю: «бикуватість» у людей, особливо у жінок; квашену капусту і цибулю.
Боюся: щоб лопнув капіляр і око стало як у вампіра (сміється – авт.)
Спорт: настільний теніс, футбол, волейбол.
Прикрість: День десантника, який припадає на моє День народження і щороку десантники, які заповнюють усе місто і особливо фонтани, псують моє свято.
Сценічний образ: я дуже часто грав жінок, а одного разу навіть брав участь у «Міс-школи», бо дівчата відмовилися.