Жінка-феєрверк Олена Польова

Проте, як виявилося, батько її все життя брав участь у художній самодіяльності: співав, розповідав гуморески, грав не лише на більшості музичних інструментів, а й на всьому, що потрапляло під руку: на гребінці, бубні, сірниках... Мама Оленина прекрасно грає на гітарі, до речі, у свої 75 років все ще викладає в педагогічній академії.
Співає і грає на гітарі брат Олени - Павло, і, ще будучи малими, діти разом із батьками брали участь у дуже популярній на ті часи передачі «Сонячні кларнети», де заспівали в чотири голоси.
Мало того, прекрасно співає й Оленина бабуся, якій 17 грудня виповнилося сто років! На святкування зібралася вся родина. Єдине, на що образилася іменинниця, це на те, що її не запросили на польку...
«Бачила себе лише вчителем»
Тож не дивно, що Олена не стала вчителькою, як мріяла з раннього дитинства, або фінансистом, як трохи згодом їй пропонував викладач Тернопільської фінансово-економічної академії, аби лише вона погодилася стати учасником тамтешньої групи…
А почалося все з того, що з п’ятого по десятий класи Олена навчалася у школі-інтернаті, де працювала її мама. «Змалку, навчаючись у звичайній школі, я ображалася на маму, – розповідає Олена, – бо на всі вихідні й канікули вона дітей-сиріт забирала до нас додому. Тепер я її розумію, як розумію й те, що то був маленький подвиг з її боку. У нас постійно хтось жив, вона весь час комусь допомагала з усиновленням, і ці люди й до сьогодні пишуть їй, і називають її мамою…
З п’ятого класу мама перевела мене у школу-інтернат (зараз на тому місці знаходиться школа мистецтв), у якій працювала. І коли мої ровесники, приходячи зі школи, займалися тим, чим їм хотілося, я з п’ятого по десятий класи пробула, можна сказати, в піонерському таборі: о сьомій - підйом, прибирання території, миття посуду, підлоги, лінійки, самопідготовка...».
Там було багато сиріт, й Олена не хотіла від них відрізнятися, тому жила їхнім життям: всі ходили в «інкубаторських» пальто, і вона в такому ж, всі їли пшоняну кашу, і вона їла… Мало того, дівчинка так пройнялася тією атмосферою, що постійно жила і ночувала там, хоча мама була проти цього. Адже її старший брат Павло вчився у звичайній школі.
Так от, кожен із трьохсот дітей займався як не у вокальному ансамблі, то у драмгуртку чи танцювальному класі… Олена ж прописалася у всіх гуртках. А в дев’ятому класі таємно від усіх навчилася грати на гітарі. «Тож коли йшла підготовка для оглядів, - каже вона, - я по півроку не була на заняттях. Але, разом з тим, бачила себе лише вчителем. Зараз я вже розумію, чому. Бо дуже люблю, щоб мене слухали, люблю виступати чи то зі сцени, ти то навіть на батьківських зборах. І я стала вчителькою. А в 25 років завучем – наймолодшим у Хмельницькому.

На всі руки…
Проте педагогіка, як виявилося, не була її покликанням. Навчаючись у педучилищі, Олена виступала в ансамблі при будинку культури «Есперанто», коли у моду увійшов брейк-данс, вона тут же зайнялася постановкою у стилі брейк… Потім були «Три товстуни», перша ліга на каналі 1+1, де виступала навіть за кілька місяців до пологів.
Згодом її запросили на «Поділля-центр», де вона створила авторську програму «На хвилях ностальгії», єдину передачу, в якій можна було почути забуті пісні минулих років.
«Якраз тоді же час навпроти телебачення відкрився ресторан «Прем’єра», - розповідає Олена. – І в нас зібралася чудова команда: Андрій Клименко, Андрій Романіді, Наталя Валевська (до речі, мені було 18 років, коли я випустила свій перший клас, в якому навчалася Наталка), Тетяна Рябініна… Зранку я відпрацьовувала на радіо, потім на годинку бігла додому (на той час сину було півроку, доньці – півтора), а потім – у «Прем’єру», де до ранку готували свята, режисирували мюзикли, робили декорації. Згодом ресторан закрився, бо всі ми стали самодостатніми, кожен пішов своїм шляхом, але ми досі зустрічаємося, разом відмічаємо свята, дні народження… Хоча, зараз я можу сказати, що всі мої нинішні замовлення почалися саме там».
Справді, адже в Олени немає ні рекламних кампаній, ані сайту, але її запрошують у Київ, Тернопіль, Чернівці, Алушту… Щоправда, через таке завантаження довелося розрахуватися з «Поділля-центр».

«Вас ангели на крилах несуть…»
За словами Олени, вона настільки любить публіку, спілкування, що коли з якихось причин випадає вільний час, вона не знає, куди себе подіти.
Коли разом з чоловіком відпочивала в Туреччині, то за власною ініціативою проводила конкурси, вечірки. Потім люди підходили, запитували, коли чекати наступного її виступу… І дарма вона запевняла оточуючих: «Я тут тільки відпочиваю». Навіть адміністратор не витримав, підійшов до Олениного чоловіка: «Це твоя? Катастрофа». І додав: «Але запевняю, коли така жінка сідає в літак (авто), її ангели на крилах несуть».
«І справді, – каже Олена, – сина збила машина – на повній швидкості, його аж відкинуло на другий бік дороги… А в нього лише подряпина на голові. Ми по-людськи вчинили з водієм, відпустили його, не вимагаючи грошей. Я йому тільки сказала: «Згадай мого сина, коли в нього буде день народження». Не згадав…».
Олена взагалі вірить у містику, у магію чисел. Її щасливе число – 18. Це і перша зустріч, і перше кохання... Цього дня, ще навчаючись у школі, вона завжди одягала білий фартушок.
«У цей день знаю, що все буде добре, – каже вона. – Свого коханого я зустріла 18 числа. Цікаво, що ми ніколи не дивилися на свідоцтво про шлюб, а недавно відкрили, а його номер, виявляється, 1818….

Коли душа співає
А от усе найромантичніше в житті Олени пов’язане з її нинішнім чоловіком, відомим звукорежисером Олегом Фіщуком.
«З Олегом ми разом працюємо, – розповідає Олена. – Гастролі та поїздки дуже зближують, оскільки всі свята та вихідні ми проводимо разом.
До весілля я до нього більше залицялася, а зараз, як кажуть, пожинаю плоди. На той час ми були у шлюбі з іншими, а чоловіку дуже важко зважитися на зміни. Тому й пропозиція руки й серця була трохи «сухою», – коли ми приїхали з моря, він сказав: «А чи не купити нам обручки?»… (Правда, коли у ВРАГСі нам дали свідоцтва, Олег сказав: «Життя без тебе нестерпне»).
Проте, думаю, що краще починати без романтики, яка потім стихає, але жити так, як ми: разом ми вже 12 років, а у нас романтичний кожен день. Інакше, ніж «кохана», «рідна», «лапуся»… чоловік мене не називає. Щодня чую по сто компліментів. От зараз я з вами розмовляю, а він сидить у машині й чекає на мене. Я ніколи з дому сама не виходжу. Знайомі кажуть: «Як він на тебе дивиться! Як він милується тобою! Ти співаєш про маму, він дивиться на тебе, ти плачеш, і він плаче разом з тобою…».
… А до 36 років Олена практично весь час плакала, хоча, дивлячись на неї, у це важко повірити. Адже, навіть коли вона хворіє, їй навіть домашні не вірять.
«Буває таке, що піднятися не можу, – каже вона, – все болить, а мені кажуть: «Не прикидайся». Завдяки Олегу я забула, що таке плакати, мало того, ми з ним навіть жодного разу не посварилися. Моя енергійність до зустрічі з ним - то був порятунок. Я сміялася, жартувала, а сходила зі сцени й починала плакати. А зараз моя душа співає.
Мені хочеться робити щось нове, для прикладу, щороку в себе вдома я проводжу різдвяні зустрічі. До мене сходяться друзі – музиканти, художники… Минулого року була вечірка на тему «Стиля», і до мне приходили гості у жовтих піджаках, зелених шкарпетках… Охоронці звикли до цього, і не здивуються, коли через кілька тижнів до нашого під’їду посходяться люди у військовій формі…
Люблю влаштовувати власні весілля. Перше, зелене, проходило у Прем’єрі, тоді у нас, уперше в місті, при вході грав симфонічний оркестр. У 2009-му, коли ми повінчалися, у нас було фіолетове весілля, і всі були у фіолетовому. Кожен гість підготував номер, та такий, що «Х-фактор» відпочиває! На десяту річницю плануємо зробити біле весілля. Одним словом, ми любимо щороку одружуватися».

«Я і моя родина…»
Оленині діти, донька Валерія та син Павло (до речі, її брат Павло теж назвав свою доньку Оленою) пішли в маму: ніде не вчилися, але прекрасно співають. Проте, маминою стежкою не підуть. «Коли на дні народження у нашої бабусі моя донька подивилася, як ми працюємо, а ми за весь вечір навіть не присіли, – каже Олена, – то сказала: «Я навіть не уявляла, як це важко. І я ніколи буду так працювати. І не хочу».
А мені подобається. Я завжди була активна, через що хлопці бачили в мені лише товариша. У походи кого кликати – Польову. Ця точно скиглити не буде, рюкзак понесе, намет поставить, і вогонь розведе… Я їх потім запитувала: «Хлопці, чого ви мене жодного разу не провели додому?». На що почула: «Польова, ми тебе сприймали як товариша».