Психолог Галина Орєхова: «Без довіри не може сформуватися справжня любов»

Галина Орєхова уже майже п'ятнадцять років – практикуючий психолог. Во-на допомагає дітям підготуватися до школи, вагітним – до пологів, керівникам – сформувати правильну команду працівників, а працівникам – бути найкращими у своїй галузі. Психологія – це те, що дано їй від природи, те, що подарували їй батьки виховуючи у любові та гармонії.
«В одній коробці курчата, а в іншій я»
– Спочатку ми жили в Кишиневі, а потім переїхали до закритого і дуже багатого містечка на кордоні з Румунією, – розповідає Галина Орєхова. – Переїхали тому, що я народилася дуже маленькою, трохи більше кілограма. Народилася наприкінці березня, коли саме вилуплюються курчата і бабуся клала на пічку дві коробки з-під взуття: в одній вигрівалися курчата, в іншій лежала я. Згодом і батьки переїхали до бабусі. Мати – інженер-біохімік, все життя пропрацювала на біохімічному підприємстві, видала книгу і тим самим прищепила мені на все життя відразу до хімії. Батько працював у райспоживспілці, саме тому в мене було абсолютно все! Коли у когось із нас було день народження, то на його замовлення в цеху робили напій «Буратіно» із потрійним сиропом, або ковбасу з самісінького м’яса. Батько в мене, якщо казати просто, був «конкретно класний мужик». Він мав усе: будинок і в будинку, завжди все працювало, в підвалі було вдосталь усілякого добра, обов’язково кілька сортів вина. До речі, його майбутні зяті, а наші чоловіки, проходили перевірку через підвал. Батько спостерігав, як вони себе ведуть, що говорять «під шафе».
– У Вас не виникало запитання чому у вас є, а в інших дітей немає, адже не всі так жили, тим більше, в той час?
– Не виникало. Я частіше задавалася запитанням: «що потрібно для того, щоб у них теж було». Пам’ятаю, що кожного літа біля нашого будинку привозили величезну купу піску щоб ми могли гратися досхочу і мати готувала цілий піднос пиріжків, мила відро персиків чи інших фруктів і виносила їсти усім дітям.
«Відчуття «я, валіза і Львів» чітко пам’ятаю до нині»
– Про що Ви мріяли у школі?
– Стати режисером! При тому, що я навіть не розуміла, звідки в мене це бажання і чому саме режисером. Я готувалася до вступу на факультет до інституту культури. Сьогодні я розумію, що була доволі впертою. Коли прийшов час обирати майбутню професію, заявила, що вступлю без допомоги і поїхала здавати екзамени сама. Варто віддати належне батькам: вони завжди залишали право вибору за дітьми. Навіть тоді, коли знали, що ми помиляємося, завжди були поруч. Тоді, в мене було відчуття, що я не просто хочу стати режисером, а повинна! Паралельно у голові завжди крутилося слово «психолог», але звідки воно взялося, не знаю й досі. Коли я не здала екзамени до театрального інституту, вирішила, що вступлю у найближчий, який трапиться на шляху. Це був університет з біохімічним факультетом. Але й там мені не вистачило половину балу для вступу. Відповідальний секретар запропонував мені спробувати вступити до Львівського поліграфічного університету. Мені було байдуже куди, і я погодилася. До Львова я поїхала з направленням від керівництва, але з порожньо графою «факультет». В той момент зрозуміла, що дитинс-тво закінчилося і почалося доросле життя. Відчуття «я, валіза і Львів» чітко пам’ятаю до нині. Увійшовши у перші відчинені двері в університеті, а це, як з’ясувалося згодом, була кафедра технології виробництва, я забула про свою режисерську мрію, на п’ять років «застрягла» у команді КВН, закінчила університет, зустріла кохання усього свого життя.
– Про кохання усього життя детальніше, будь ласка.
– Ми познайомилися, коли я навчалася на другому курсі. Я тоді ходила на заняття айкідо, а він – на баскетбол. Коли він прийшов «вливатися» у нашу команду КВН, то перша моя редакція була не просто негативна, а… дуже навпаки! Я була «метр з шапкою», а він – перший красень в університеті.
– Як він переконав, що таки гідний бути з Вами?
– Він мене захопив своєю ніжністю. Після новорічного святкування я прокинулася і перед собою побачила таку картину: він спить біля мого ліжка на стільці, чекав поки я прокинуся. Його ніжність у стосунках і спокійна, без нахабства, наполегливість мене переконали, що він «саме мій!». А вже через певний час ми одружилися і в нас народилася донька Юлія.
– Про психологію довелося забути?
– Ні, навіть коли я була вагітною чи вже бавилася з донькою, слово «психологія» не покидало мене, але я ні з ким не могла поділитися ним, бо мене не розуміли. Коли ми переїхали жити до Хмельницького (звідси родом батьки чоловіка), була гостра проблема із пра-цевлаштуванням і про психологію довелося забути. Я подалася на телебачення і була однією із тих, хто створював радіо «Поділля Центр». Згодом, коли вже працювала у дитячому садочку, дізналася, що в місті відкрили першу кафедру із психології. Але дізналася про це у грудні, за два тижні до сесії. Я вимолювала, щоб мене зарахували заднім числом, але тільки пообіцяли: якщо до першого дня сесії хтось із студентів покине навчання, мене зарахують на його місце. У той самий момент до кабінету зав кафедри заходить відповідальний секретар університету і повідомляє про те, що з її групи виходить один студент! Я не лише на відмінно здала першу сесію, але й все навчання мені далося неймовірно легко. Було таке враження, що усі ті знання, які нам дають, в мені заховані вже, і я лише про них згадую.
«Щоб оплатити оренду офісу, працювала вночі»
– Практичною психологією коли зайнялися?
– П'ятнадцять років тому, коли ще навчалася на останньому курсі інституту, у нас в місті почала розвиватися одна із потужних нині систем мережевого маркетингу. Саме вони почали залучати мене, як психолога, до проведення бізнес-тренінгів. Я завжди жила за принципом: собака гавкає, а караван іде. Ніколи не встрявала у жодні суперечки, конфлікти. І навіть нині, якщо виникають якісь ситуації, не переймаюся: хто хоче йти зі мною, той іде, а хто не хоче – нікого не тримаю. Ті тренінги теж були приводом для заздрощів і пересудів із боку однокурсників, хоча я ніколи не афішувала, що працюю. Я взагалі вважаю, що бідність матеріальна – це, насамперед, бідність духовна, що завжди рівноцінно. Одного разу мені зателефонувала знайома і каже, що в нашому місті проводить тренінги якась дуже поважна єврейка з Москви і нам обов’язково потрібно сходити на ті заняття. Коли я зрозуміла, що вона говорить про мене – відмовилася. Вона все ж таки прийшла і вже наступного дня про мої заняття дізналися усі студенти. Це було моє перше випробування і усвідомлення того, що у світі існує заздрість! Згодом я навіть просила одного із викладачів навчити мене заздрити. Він зробив для мене якусь провокацію і сказав: заздрість – це як людські воші. Ніколи їх не провокуй! Тоді, коли я вже почала власну справу з надання психологічних послуг, мене ніхто не підтримував. Для того, щоб заробити на оренду приміщення, я працювала на телебаченні, а ночами – у кіоску на вокзалі.
– У Вашій практиці є робота з центрами зайнятості, судами, ресторанами, клініками…
– Так, я провожу тренінги з навичок спілкування, як об’єднати колектив, як не згоріти на роботі, адже усі професії, які працюють в режимі «людина з людиною» мають здатність вигорати. У найважчі моменти, коли розпався Радянський Союз, наша область ще більш менш боролася з бідністю, а до прикладу, Херсонська – плакати хотілося! Тоді я працюва-ла з центрами зайнятості саме як із соціальною структурою, для того, щоб зняти напругу серед населення. Це була дуже масштабна робота, якої мені нині не вистачає. Нині я працюю з колективами у ресторанах, медичних клініках, магазинах у кількох областях, проте, моя улюблена робота – це дітки та вагітні, я ніжно їх називаю «беремешки». Ми проводимо не лише заняття, а й беремо участь у показах мод для вагітних, ходимо на репетиції.
– Чого Ви навчаєте персонал у клініках та закладах харчування?
– По-різному. Іноді просто проводжу заняття, як правильно подати той чи інший товар чи послугу, проаналізувати, чому він не продається, і що зробити для покращення ситуації. Іноді виникає конфліктна ситуація, і ми просто розбираємо все по полицях, щоб дійти до першопричини, проаналізувати і унеможливити повторення її в майбутньому. Іноді працюємо над мовою, словами і реченнями.
– У повсякденному житті Ви завжди робите зауваження персоналу, якщо бачите якісь помилки?
– Принаймні, ніколи не проходжу повз такі випадки, адже людина, яка неякісно виконує свою роботу, руйнує чиюсь справу, бізнес, чиюсь мрію… Байдужою я не буваю ніколи. Я не дорікаю, просто намагаюся підказати, навчити. Навіть коли мене запрошують працювати у якомусь закладі, я не завжди погоджуюся. Іноді приглядаюся до ситуації протягом місяця і відмовляюся працювати.
– Чому?
– Найпоширеніші причина відмови – це недоброзичливе ставлення керівництва до персоналу, до справи, відкритий обман людей. Я не працюватиму будь з ким, адже це впливає на мою психіку і на моє життя також, я маю любити справу і людину з якою працюю. Був період, коли працювала з місцевими депутатами: формувала образ, працювала над рито-рикою, поставою… але через якийсь час відмовилася. Це важко! Більшість із тих, з ким я працювала, справді прагнули змінитися на краще, але це майже ніколи не було доведено до логічного завершення. Розумієте, якщо фреш грейпфрутовий, то він ніколи не стане яблучним. Те ж саме і з людиною.
– Що головне у стосунках шеф-працівник?
– Керівникам варто пам’ятати, що саме працівники працюють безпосередньо з клієнтами а, значить, вони вам допомагають заробляти гроші, а працівникам, в свою чергу – пам’ятати, що саме керівники дали можливість працювати і забезпечувати ваше життя фінансовими ресурсами.
Допоможи собі сам
– Зазвичай люди йдуть за допомогою до психолога, а до кого йде сам психолог?
– Є сотні способів допомогти самій собі, хоча й нам потрібна допомога. Найперше – не варто забувати про пішохідні прогулянки. Я можу кілька разів обійти будинок перед тим, як увійти додому. Можу умовно зібрати всі негативні думки, враження і настрій і викинути в умовний смітник. Можна просто стати під душ і змити з себе весь бруд і негатив. А є універсальний засіб – молитва. Це найкращий захист. Іноді я роблю собі соляну терапію: упаковку солі розігріваю на пательні й занурюю туди руки або ноги. Можна також висипати її у мішечок і прикласти до грудей чи спини. А ще універсальна терапія – любов близьких людей. Взагалі любові в світі дуже багато, головне – мати в ньому потребу.
– Ваші поради людям, які часто повертаються додому роздратовані, знесилені і морально виснажені?
– Не напружуйтеся там, де це не потрібно! Якщо ж вже «завелися», то не йдіть з роботи відразу додому. Прогуляйтеся хоч кілька хвилин. Відпустіть думки за вітром, він має дуже сильну енергію. Хоча б двічі на рік ходіть на професійний масаж. Робіть масаж обличчя, впорядковуйте думки, поговоріть з коханим – усі ці моменти не вимагають багато часу. Головне бажання розслабитися, а не накручувати себе й далі. У цій справі важлива звич-ка. У більшості випадків ми не можемо розслабитися лише тому, що нас все життя вчать напружуватися, концентруватися…
«Щастя – це вміння радіти життю, яким воно є»
– Що Ви порадите чоловікам і жінкам, щоб ця весна для кожного з нас була найкращою?
– Усі люди люблять компліменти – не скупіться на них! Будь-яка жінка оцінить, якщо чоловік хоча б гарно грає роль захисника чоловіка - захисника. Якщо говорити окремо про жінок, то усі хочуть, щоб їх розуміли і вислухали. Це банальні на перший погляд слова, але пам’ятайте, чоловіки, що це справді вирішить багато питань і зніме напругу. Жінки усього світу хочуть підтримки, навіть ті, які стверджують, що вони сильні, та її не потребують. У свою чергу чоловікам потрібно, щоб ми їх сприймали такими, як вони є. Жінкам ця здібність дана природою. Чоловікам набагато складніше впоратися зі своїми емоціями. Єдина емоція, яка в них найкраще розвинена – це агресія. Хлопчиків не варто вчити, що битися не можна, адже ми хочемо, що в майбутньому він був захисником. Потрібно просто пояснити різницю між нападом і захистом. Всі емоції нам дані природою і відчувати їх – це нормально. Лише варто вчити, що, до прикладу, злість не можна передавати від людини до людини. Для того, щоб вгамувати злість чи роздратування, достатньо просто побити подушку, помалювати, потримати кулаки під холодною водою чи просто зім’яти папір у якомога меншу кульку. Допомагає стовідсотково! Бути жінкою – це вміти розуміти потребу чоловіка у керуванні емоціями прийняти, «контейнурувати» емоції чоловіка. Як-що чоловік приносить свої емоції, будь-які, навіть негативні, додому, – це найкращий акт довіри до жінки. Адже без довіри не може сформуватися справжня любов.
– Що таке любов і щастя?
– Це абстрактні поняття, вони одночасно існують і не існують. Нещодавно почула фразу, що щастя – це коли час коли ти прокидаєшся і висипаєшся, співпадає. А якщо серйозно, то щастя – це вміння радіти життю, яким воно є.