Іван Гладуняк: «Я знаю, що таке втрата»

Багато хто в області називає його „шахістом” за вміння майстерно розставляти політичні фігури та прораховувати багато кроків наперед. Та передусім Іван Гладуняк – харизматична особистість, з якої так і пре позитивна енергетика.

І навіть коли дуже важко, він залишається оптимістом. Він сповідує демократичні цінності. І це не дивно, бо західноукраїнські гени беруть своє... Ми вирішили повернутися з Іваном Васильовичем до його дитинства, дізнатися про життєві пріоритети та хобі.

Народився 15 травня 1959 року на Івано-Франківщині. 11 років поспіль був мером Нетішина. У 2005 році призначений головою обласної державної адміністрації.
З 2006 року – голова обласної ради.
Кандидат юридичних наук, заслужений юрист України.
Одружений, має двох синів – Євгена та Андрія.

„У п’ять років уже мав чимало обов’язків”
– Знаю, що Ви виростали в багатодітній сім’ї. Це звідти ваш міцний характер та гарт?
– Нас було у тата і мами п’ятеро. Я – четвертий брат, молодша у мене тільки сестра. Знаєте, як це у селі – безкінечна праця. Батько днював і ночував на виробництві, він був електриком, мама пропадала у колгоспі. Мене виховували брати і вулиця. Я змалку, років з п’яти, мав вже купу обов’язків: вигнати каченята, пасти корову. Жили ми бідно. Утім, в моєму дитинстві нічого оригінального немає – таким було дитинство цілого покоління.

– Зараз, після стількох років міського життя, зможете, до прикладу, викосити поле?
– Робити можу всю сільську роботу, можливо, не так якісно, як колись.

– А які найяскравіші спогади дитинства?
– Це походи у гори, в ліс, пізнання природи. Пригадую, якось ми з братом зустріли вовка. Я був ще малий, думав, то пес. А потім як кинулися щодуху від нього втікати! Він в один бік, а ми – в інший! Потім було що розповідати друзям на вулиці. Ще часто бачили гадюк. Тож тепер не маю страху перед повзучими. Ще я тоді дуже багато читав – перечитав всю сільську бібліотеку.

– Хто був найголовнішою людиною у Вашому житті, найбільше вплинув на Вас?
– Я не схильний створювати собі кумирів. Але колосальний вплив на мене мав старший брат Микола. Він багато мені пояснив речей, навчив правильно обирати мету, концентруватися, жертвувати другорядним заради основного. Він був кандидатом в майстри спорту з самбо, закінчив політехнічний інститут, був талановитим інженером. Микола працював у Жовтих Водах, на підприємстві, котре виготовляло „начинку” до ракет. Через вплив радіації захворів на рак, і помер молодим, в 41 рік. Тому я знаю, що таке втрата, що таке страшна хвороба.

„Захопленнями доводиться жертвувати”
– Як складаються Ваші вечори?
– Скажу чесно: часто пізно приходжу додому дуже втомлений. Але коли таки трапляється вільна хвилинка, намагаюся читати щось цікаве. В першу чергу, якісь фахові речі. Нещодавно прочитав книгу ліванця Нассіма Талеба „Чорний лебідь”. Це книга, котра вже довгий час очолює рейтинги популярності в Америці. Надзвичайно глибокі міркування, переплетення філософії та економіки. Про те, що зараз відбувається у світі, чому сталася криза, як прогнозувати подібні речі, як далі розвиватиметься суспільство. Це те, над чим я сам часто замислююся. У Талеба „чорний лебідь” – це прихід чогось такого, що ми зовсім не очікуємо. Але ми маємо бути готовими.

– Про що Ви говорите зі своїми синами?
– Ну, це як правило чоловічі розмови. Про ставлення до життя, до друзів. Я намагаюся приділяти їм час, не упустити моменту, бо інколи може бути пізно. Ось закручуся, запрацююся, і вже бачу в молодшому Андрійкові те, чого мені не хотілося б бачити в своїй дитині. Я ж хочу, щоб вони були кращими за нас, батьків, досягнули більшого. А для цього потрібна клопітка робота з виховання. Все інше – суєта. Я, до прикладу, щасливий, що маю гарний контакт зі старшим, 13-річним сином, адже у нього перехідний вік і треба вкладати ще більше!

– Всі мають якісь цікаві хобі – а що любите Ви?
– Не буду кривити душею, і розповідати, як зловив шестикілограмову рибу чи вполював кабана. Зараз у мого життя колосальний темп, тому захопленнями доводиться жертвувати. Бо треба кожного дня вибирати: або хобі, або родина, або робота. Я насолоджуюся тим, що інколи можу погуляти в парку з дітьми, просто сісти почитати книжку чи навіть прислухатися до себе, нічого не роблячи.

– То чому ж, усе-таки, до Вас причепили прізвисько „шахіст”?
– Я досить пристойно граю в шахи. Й нічого поганого в цьому прізвиську не бачу. Кожен має вміло прораховувати свої дії, думати про наслідки своїх вчинків для себе, для своєї сім’ї. Той, хто нічого не приховує, як на мене, небезпечна особа. З іншого боку, подумайте: якщо ти керуєш величезним комунальним господарством області, де 10 000 працівників, відповідальність за рішення помножується вдесятеро! Треба думати, куди підуть бюджетні кошти, що це дасть області у майбутньому, чи дозволить розвиватися у правильному напрямку. На жаль, у нас в державі часто робляться кроки, котрі сьогодні ніби дуже вигідні, а років через п’ять нароблять багато проблем. Хіба це нормальна політика?

– До речі, зараз серед можновладців популярно отримувати якийсь науковий ступінь, захищати кандидатські та докторські. Ви це зробили вже давно. Для чого? Для статусу, для самореалізації?
– На той час я вже був 7 років мером Нетішина. У місті все було відлагоджено, працювало як годинниковий механізм. А мені зовсім не хотілося заспокоюватися, деградувати.
Мені тоді (я якраз здобув другу освіту – закінчив юридичний факультет Київського державного університету) було цікаво досліджувати право, різні політичні системи у світі, я знав зсередини місцеве самоврядування. Тому й написав кандидатську про політико-правові проблеми формування політичної системи в Україні. Тепер читаю лекції з конституційного права в Хмельницькому Національному університеті.

– Це правда, що керівником Вашої роботи був Віктор Медведчук?
– Він був моїм науковим консультантом. Це, до речі, не завадило мені у 2004 році підтримати Помаранчеву революцію.

„Щастя саме з неба не падає”
– Ви багато подорожуєте. В якій країні подобається найбільше і чому?
– В Австрії. Я буваю у свого товариша, який працює у відрядженні як представник України. Там надзвичайно доброзичливі люди, дуже гарна природа. Австрійці живуть для того, щоб насолоджуватися життям, а не постійно долати труднощі.

– А ми коли в Україні будемо так жити, як вважаєте?
– Причина наших негараздів ховається в глибині поколінь. Через це ми не можемо так сприймати життя, як вони. Війни, революції, відбудови, розбудови, коли людина ніщо, а будівництво заводу чи фабрики – це все, залишило в нас свій слід. Мені також подобається в Австрії те, що влада підзвітна народу, і він наказує владі, що робити. У нас же перевернута система. У нас уряд, парламент вказують людям, як вони мають жити. Тому в Україні просто необхідно цікавитися політикою, щоб змінити систему. Ви ж знаєте цей афоризм: „інакше політика зацікавиться вами”. В жодному разі не може бути позиції „моя хата скраю”, бо таким чином ми віддаємо на поталу політикам своє життя, майбутнє своїх дітей.

– Якщо би Ви упіймали золоту рибку – які три бажання загадали б?
– Щоб були здоровими мої рідні і близькі. Щоб було навколо більше добрих людей. Щоб менше було бідності, бо це теж причина усіх наших бід. Але насправді я не вірю, що щастя саме з неба впаде. Погано, що у нашого народу популярні казки про Івана-дурника, котрий роками нічого не робив, а потім зліз з печі, і став принцом. Ось у європейських казках одержує нагороду той, хто більше працює, той, хто розумніший. Ми самі ковалі свого щастя. Навіть у Біблії ви не прочитаєте – народилися, а далі користуйтеся благами... Треба для цього багато працювати у поті чола.

– А що для Вас Бог?
– Ну, це дуже інтимно. Кожна людина для себе дає відповідь. Для мене Бог, щонайперше, доброта. І правда. Бо Бог не в силі. Бог у правді.