Ой, не вродять гарбузи...

- І навіщо ти понатикувала того гарбузового насіння по всій грядці? Знову позаплітає огудиння картоплю, що не пройти! - сердилась мати на доньку, а та лише хитро підсміювалась:
- Як це навіщо? Щоб було чим сватів зустрічати, як торік. Добре, що тоді вродили гарно, а то чим би поважних гостей пригощала? Дай Боже, аби й цьогоріч щедрий урожай був!
І під материні гіркі зітхання, крутнувши рясною спідницею, зі сміхом подалась до господи.
Отака була Тетяна - найвередливіша красуня у селі. Про її вроду парубки пісні складали, а тій хоч би що. Вже й на порі стала, а ніякого хлопця вважати своєю долею не поспішала. Щедро обдаровувала старостів, котрі вже стежку витоптали до її оселі, дорідними гарбузами. Вже й батьки сердились і докоряли за нерозважливість, а дівчині й байдуже...
Аж якось одного дня прибула у поліське село з далеких степів України родина заможних селян. Працьовиті і статечні ґазди мали сина Павла. Гарний чорнобровий парубок був веселої вдачі, тож швидко влився в парубочі ватаги й заприятелював із місцевими хлопцями. Одного погожого літнього вечора, прогулюючись із друзями вулицею, зустрівся поглядом із Тетяною. Аж завмер від захоплення дівочою вродою!
- Ти навіть не задивляйся на неї! - гуртом загомоніли хлопці. - Вже два роки поспіль старостів гарбузами обдаровує. Пишається своєю вродою, ніяк собі рівного не знайде!
- Гарбузами, кажете?.. Горда! Ну, це нічого! Ось побачите: мине літо, і моєю дівка буде. А восени, з Божою допомогою, на весіллі в нас чоботи протрете!
Хлопці лиш недовірливо посміялись. Але з того вечора Павло пустив у хід усі свої чари...
Недільного ранку Тетяна із подругами стояли на церковній службі. Аж раптом дівчина відчула, що спину обсипає жаром. Озирнулась і впіймала пильний погляд Павла. Парубок насмішкувато звів брови і лукаво підморгнув. Його темні очі, здавалось, пропікали наскрізь.
- Безбожник! У Божому храмі витрішки продає! - гнівно насупилась, а у самої аж душа заспівала... Гарний вражий син!
Увечері молодь посходилась на своє улюблене місце, під старими крислатими липами. Хтось завзято виводив щемні мелодії на старенькій пошарпаній скрипці, а поруч ніжний дівочий голос бринів тихою піснею. Високо в небі мерехтіло коштовне каміння недосяжних зірок, віддзеркалюючись у зіницях очей закоханих пар, що розбрелись попід деревами, намагаючись залишитись наодинці. Тетяна лиш тихо зітхнула, коли її подругу Катрю Тарас під руку повів у затишок густої крони віддаленої липи. Уже восени Катруся йде під вінець. Щаслива! Знайшла свою половинку. А от їй не щастить! Хоча, віднедавна якось аж надто часто виникає у думках образ спокусника Павла. Але ж хіба тільки їй сподобався! Он ледь не всі дівчата мліють, коли бачать його. А він, шельма, тільки очима стріляє на всі боки.
- Чого зажурилась, красуне? Ходімо в танець, і журба згине.
Павло неочікувано підхопив Тетяну під руки і стрімко закрутив у танку. Дівчині аж у голові запаморочилось від парубочих обіймів та жагучого погляду карих очей. Павло обхопив її за плечі і смачно припав вустами до щоки, а тоді залишив, сердиту й розгублену, коло натовпу дівчат і підхопив у танець іншу кралю. Так шаленів протягом цілого вечора. Тетянине серденько обкипало образою на таку зневагу. Вона ж перша красуня серед інших! Та до неї ж і не такі хлопці залицялись! Що він собі думає, цей індик набундючений?! Не витримала й пішла додому...
Кілька днів мучилась, відчувала біль тільки від однієї згадки про Павла. Нарешті зрозуміла, що безнадійно і безповоротно закохалась. Не знала вже, що й робити. Та допомогла розмова з дівчатами. Від них і дізналась, що Павло побився об заклад із хлопцями, щодо неї. І тоді вони із подругами придумали план...
Недільного вечора Тетяна попід руку з високим вродливим хлопцем прийшла під липи. Павло одразу помітив їх і сердито колов поглядом.
- З ким це вона? - запитав у хлопців.
- Кажуть, що сватати приїхав якийсь парубок. Мабуть, пощастило. Он як Тетянка в очі йому зазирає! Не потанцюємо на вашому весіллі! Запізнився ти, Павле!
Юнака аж морозом обсипало від тієї думки, що втратив її навіки... І навіщо йому були оті всі викрутаси? Думав, що провчить горду дівчину, а вийшло навпаки...
Наступного дня Тетяна поспішала до сільської кравчині, бо мати загадала віднести сувій полотна на сорочки. Пригадувала минулий вечір і весело усміхалась. Хоч і довгенько їм із дівчатами потрібно було вмовляти Катриного брата із одного з сусідніх сіл, щоб той зіграв роль її нареченого, але це дало результат, про що красномовно свідчив лютий погляд Павла. Швидко лопотіла босими ногами курною дорогою і не одразу помітила, як її наздогнав останній. Рішучим порухом руки спинив її на півдорозі.
- Не годиться засватаній дівчині вистрибувати козою, ще й косою незаплетеною у вічі людям світити!
- Засватаній, може, і не годиться, а мені можна! - засміялась, блиснувши очима.
- А ти хіба не подала старостам рушників?
- Почекаю до осені, доки гарбузи виростуть.
Павло, не тямлячи себе від радості, підхопив на руки кохану дівчину й припав до її соковитих вуст.
- Щастя ти моє! Голубко! Нікому тебе не віддам! Моєю будеш, скільки мого віку! Згодна?
Тетяна зашарілась і випручалась із його обіймів.
- Ти ж мене зовсім не знаєш.
- Я знаю те, що покохав тебе відтоді, як уперше побачив. І знаю, що без тебе немилий світ.
Павло ніжно пригорнув до себе дівчину і тихо запитав:
- А моїм старостам подаси рушники, чи гарбузів почекаєш?
- Подам! - засміялась радісно Тетяна. - Ой не вродять гарбузи цьогоріч! Серцем чую, що не вродять...

Ірина ЯСІНСЬКА