Серед людей

Броніслава та Олександр Осецькі уже 35 років разом. У 1977 році, коли церковні шлюби у нас були великою рідкістю, подружжя обвінчалося. «З нас трохи сміялися, - каже жінка, - може, хтось навіть крутив пальцем біля скроні, але я вихована в католицькій родині і дякую батькам за віру, яка підтримує мене протягом багатьох років. Бо якби не віра, невідомо, що сталося би зі мною в ситуації, в якій я нині опинилася».

У Броніслави Петрівни та Олександра Пилиповича шестеро дітей, з них двоє дівчат-близняток і двоє хлопчиків-двійнят. Старша, Людмила, інвалід другої групи, народилася з травмою хребта. «Люда народилася вночі, і біля мене нікого не було, - розповідає пані Броніслава. - Я кричала, а у відповідь чула лише: «Покричи, покричи». Коли вже терпіти було несила, сама залізла на крісло і кричу їм звідти, що народжую, - нікого. І коли я вже так кричала, що мертвий би піднявся, акушерка підбігла і вхопила дитину в останню мить, коли та падала на підлогу».

«Якщо відмовитеся від операції, ваша дитина помре»
В лікарні їм нічого не казали, а вдома, коли розвинули дівчинку, побачили, що в неї викручена ніжка. Ходити дитина почала пізно, перевалюючись, бо через те, що одна ніжка була коротша, у неї почав викривлятися хребет. А після 6 років хвороба почала прогресувати - ніжка викривлялася, хребет прогинався ще більше. У Києві в інституті ортопедії пропонували операцію, не даючи при цьому жодної гарантії. Казали, що дитина може взагалі не ходити, або ж навіть не перенести операції.
Отож, взялися за народну медицину. Костоправ з Коломиї дуже допоміг, але згодом виїхав за межі України. Після Касяна стало гірше, а в Кобеляках, де вони прочекали весь день, бо прийом вівся тільки вночі, їх просто вигнали: «Ви де досі були?! Геть звіди!»
«На наше щастя в Дунаївці приїхав священик з Польщі, який взявся нам допомогти, - продовжує жінка. - Він просто пожалів дитину, - уявіть собі, у неї викривлення хребта становило 120 градусів! І рентген показав, що він тримається уже на маленькій зв’язочці. А їй було 14 років, вона ще росла, і хребет в будь-який момент міг не витримати навантаження і зламатися. А я тоді саме носила четверту дитину. Мені казали: «Навіщо вам стільки дітей? Зробіть аборт!». Але побоялася, мені здавалося, що коли вб’ю дитину, яку ношу, то і Люда не виживе».
У Польщі лікар сказав: «Даю вам гарантію, що вона буде жити і ходити, якщо ж операцію не зробите, - помре». Для цього потрібні були великі гроші, і в Польщі для дівчинки збирали по всіх костелах, а родина священика, який опікувався нею, дала три тисячі злотих - майже третину від необхідного. Його запитували, як він не боїться брати на себе таку відповідальність? «А в них іншого входу немає, - сказав ксьондз, - без неї дитина не виживе».
«З дочкою до Польщі поїхав чоловік, бо я вже була на дев’ятому місяці, - розповідає Броніслава. - За місяць до операції їй у череп вставили чотири шурупи, на які надягли щось на зразок шолома, і через ноги - наскрізь - два штирі. І до шолома на голові, і до штирів на ногах причепили гирі загальною вагою 35 кілограмів. І постійно добавляли вагу, щоб витягувався хребет. Коли розтягнення припинилося, прийшов час операції, яка тривала 12 годин! Потім гирі поступово знімали, але вона ще рік була в корсеті.
Додому її священик привіз своїм бусом, і коли я побачила, що вона вийшла своїм ногами, впала на коліна і дякувала Богу».
Зараз Люді уже 34 роки, вона вийшла заміж і має сина - здорового хлопчика. Звичайно, вона накульгує, і хребет у неї кривий, бо прооперували запізно, але батьки раді, що їхня дитина жива і сама себе обслуговує.
Здавалось би, усі біди позаду. Але щойно підняли доньку, як захворіла сама Людмила.

«Я йшла додому і плакала»
Жінці було вже 39 років, коли вона народила двійнят - Валентина та Віталія. Подружжя не планувало більше дітей, але «Бог дав, то й маємо». Перший народився нормально, а другий - аж через годину, бо йшов сідницями.
Після пологів жінка за місяць чотири рази потрапляла до лікарні з кровотечами. Немовлят виходжував чоловік, її мама і дільничний педіатр Виноградська.
Трохи згодом почав стрімко погіршуватися загальний стан, - жінка йшла і їй здавалося, що таз розлітається. Так поступово дійшло до інвалідного візка.
«Точного діагнозу ми так і не знаємо, - розповідає Олександр. - Кажуть, аміотрофія, а яка причина - невідомо. У Хмельницькому вважають, що це спадкова хвороба, у Польщі, куди нам допомогли поїхати черниці з нашого монастиря, - що інфекційна. На жаль, грошей на те, щоб повністю обстежитися там і пролікуватися, у нас не було».
Спочатку, після кількох падінь у Броніслави випали диски. Прогрівання, уколи, масаж нічого не дали, і вона стала тягнути ліву ногу, яка згодом почала вивертатися, і жінка могла впасти на рівній дорозі.
«Якось, коли тільки захворіла, на 8 березня у школу запросили всіх мам, щоби привітати, - згадує Броніслава. - Я пішла одна, і коли спробувала перестрибнути через калюжу, бо якраз був дощ, впала у неї. А піднятися не можу, борсаюся у воді, а поряд - дорога, машини їдуть одна за одною, сигналять, водії щось вигукують, сміються. А ще повз мене проходило багато людей, і теж ніхто не підійшов і не допоміг. Ледь підвелася, замерзла, бо був початок березня, з мене текла вода. Я йшла вулицею і плакала, бо було дуже боляче, наскільки байдужі наші люди. Мій чоловік скільки бачить сусіда-п’яницю, який валяється на землі, ніколи не пройде повз нього: підніме і відведе додому. А тут - жінка, і ще й 8 березня!».
… Потім почала відмовляти друга нога. До 2009 року жінка ще ходила з милицями. А після санаторію в Криму стало гірше, і вона сіла в інвалідний візок. З часом почали відніматися й руки. Так що, коли раніше не могла лише ходити, тепер вона безпорадна, наче немовля - її потрібно і вдягнути, і вмити, і нагодувати. Доглядає Броніславу чоловік, який не може відлучитися від неї ні на хвилину. Тому живе родина лише на пенсію жінки та доплату по інвалідності у розмірі 250 гривень. Олександру ж, як доглядальнику, держава платить аж… 13 гривень. А з ними живуть ще троє синів - Андрій, Віталій та Валентин.

«Броню, дуже потрібно, помолися за мене…»
«У Польщі мені зразу сказали, що хвороба прогресуватиме, і в результаті або серце зупиниться, або ж станеться інсульт, - каже Броніслава. - Але я наче дитина, сподіваюсь на диво. Буває, сидиш і думаєш: «Зараз встану і піду!». А воно не йдеться… Такий відчай бере! А потім думаєш: «Раз Господь дав хворобу, значить так потрібно було. Можливо, це випробування, а, можливо, я повинна собою жертвувати заради когось. Тому багато часу віддаю Богу і завжди прошу: «Боже, прийми мої страждання і через них допоможи іншим, хто потребує твоєї допомоги». Бо коли була в лікарні, бачила там молоденьких дівчаток та хлопчиків, навічно прикутих до ліжка, про яких забули рідні, а вони все одно так хочуть жити! А я вже пожила, і не така мені вже біда, бо маю чоловіка, дітей які, знаю, щиро люблять мене і підтримують. Отож, молюся за весь світ, щоб мій час не був змарнований. Так що і мої діти, і друзі часто телефонують: «Броню, дуже потрібно, помолися за мене…». До речі, ми щотижня ходимо в костел».
Зазвичай, в таких ситуаціях чоловік покидає родину. Але Броніслава не боїться за дітей, бо знає - якщо щось станеться, чоловік дасть їм раду і доведе до пуття. «Така вже наша доля, захворіла, немає лікування, - каже Олександр. - Ну, покинув би я її… І як би я після цього жив? Та я куди б не йшов, думав би, як вона, що з нею, і що її болить».