Раїса Токар: «Я вдалася в батька. Така ж жартівниця»

«Я - четверта, наймолодша дитина в сім’ї, - розповідає пані Раїса. - І, як часто буває, обновки діставалися старшим, а мені доводилося доношувати за ними. А я вже тоді хотіла бути модницею, і мені ці обноски так набридли, що, коли мені щось і купували (зазвичай, яке-небудь), я демонстративно його викидала: «Я в такому ходити не буду!». Мама пояснювала, що всім на обновки не вистачає, що ніде взяти гроші, я ж, п’ятирічна, з серйозним виглядом парирувала: «А навіщо ви мене народили? Я на світ не просилася, то ж думайте, де їх взяти». «Ні, це не рай, а пекло», - обіграв моє ім’я батько, який умів влучно пожартувати, при цьому навіть не посміхнувшись. Кажуть, що я вдалася в нього».
Батька Раїси немає вже 20 років. Але він - це постать в її житті, з якої вона досі бере приклад, і в згадках її - лише позитивні моменти. Батько її був директором школи, і настільки доброю і порядною людиною, що в селі його й досі пам’ятають.
Мама Раїси, хоч і закінчила чотири класи, знає безліч прислів’їв і приказок! І вміє влучно сказати до будь-якого приводу. «Думаю, що і в неї я теж це перейняла», - каже телеведуча.
У школі Рая була і солісткою, і танцювала, і вела концерти. Тому всі були впевнені, що вона обов’язково піде вчитися на артистку. Проте, у селі була лише восьмирічка, і в старші класи потрібно було йти в Летичів. А оскільки автобус до села не ходив, десять кілометрів треба було долати пішки. Або жити в гуртожитку, як її старші брати і сестра. От вона й вирішила, що повторювати їхній подвиг не буде, тому вступила до Хмельницького педагогічного училища за спеціальністю «вчитель початкових класів».
«В університеті мене й досі пам’ятають»
«Проте, пропрацювавши два роки сказала, що скільки мене, стільки й школи, - продовжує Раїса. - Я любила і люблю дітей, а от робота не подобалася.
Але хочу віддати належне викладачам педучилища. Я отримала там такий фундамент знань! І навіть осягнула ази музики, навчившись грати на баяні.
Тому і вступити до Київського університету імені Тараса Шевченка на факультет журналістики, куди на одне місце претендувало 18 чоловік, і де перевагу віддавали чоловікам, мені було не важко. Як і навчатися там.
(До речі, зміною професії завдячую вже покійному Михайлу Гуменицькому, редактору Летичівської газети, який ще в часи мого вчителювання запросив на роботу в редакцію). А на заняттях з української мови та літератури взагалі не було що робити.
До речі, мене, напевно, і досі пам’ятають. Часто перед лекціями, коли студенти уже розсідалися і чекали на викладача, я брала папку чи книжку, заходила в аудиторію і точно повторювала його жести і міміку: кидала на стіл папку чи книжку, пригладжувала рукою волосся… І всі студенти (а це - кілька груп) падали від реготу. Коли ж бачила, що зараз має початися заняття і зайти викладач, тихенько сідала на місце. І коли викладач заходив, студенти не вставали і не вітали його: «Добрий день!», а котилися від реготу. А той розгублено озирався і думав: «Щось у мене не так?». А це, в основному, були люди старенькі...
Один із них - професор, декан нашого факультету Дмитро Прилюк, наш земляк з Божиковець Деражнянського району.

Інженер-будівельник
На Хмельницьке телебачення Раїса Токар потрапила десять років тому.
«Правда, до того попрацювала на заводі «Термопластавтомат», де мені довелося освоїти нову спеціальність, - каже телеведуча. - Спочатку - майстра. А потім - інженера-будівельника. І я навіть сьогодні можу скласти кошторис для будівництва чи ремонту будь-якого приміщення.
Зазвичай, до мене приходили майстри і, вважаючи, що я не можу все охопити, намагалися обдурити. Наприклад, швелера використано 80 метрів, а в документах написано - 300. А я заздалегідь, після роботи, приходила на будівництво і кроками вимірювала, бо знала, що завтра прийдуть підписувати папери про використані матеріали. Отож, кажу, що там не 300 метрів, а всього лиш 80. Майстри дивувалися: «Як ти все знаєш?!». «А я там вчора ввечері, коли ти вже пішов додому, була, і все виміряла». «Ну, це не жінка!», - сплескував руками черговий майстер.
Проте, завдяки веселому характеру, до Раїси ставилися з повагою і ніхто не затаїв на неї зла. Їй і досі приємно зустрічатися з колишніми колегами, а нещодавно Бідюк, зустрівши її сказав: «Я знав, що ви професійний інженер, але я не знав, що ви професійний журналіст».
Телеведуча
Зараз Раїса Токар має шість тем на радіо: «Мистецьке коло», «Смійтеся на здоров’я», «Людина і суспільство», «На музичних горизонталях»… і кілька передач на телебаченні «Земляки», «Свою Україну любіть». Її знають в кожному куточку Хмельниччини, і приємно, що в яке село не поїхала б, її впізнають, обіймають. «А я схиляюся перед селянами, бо їхня праця дуже важка», - каже вона.
Буваю в Києві, в Москві, готую передачі про земляків, які живуть за межами області, і які допомагають своєму селу, школі, дитсадку. Один наш земляк із села Кузьмин Красилівського району, який зараз живе в Москві, працевлаштував 300 чоловік зі свого села! На прохання селян я їздила до нього і готувала з ним програму. Так само зняла п’ять телефільмів про нашу діаспору з Нью-Йорка.
Що стосується проекту «Погода», він був відкритий у 2008 році тодішнім заступником директора телерадіокомпанії Оленою Павлюк та Ігорем Олексюком, який тоді працював у «Майдані». Якось зайшла до Олени в кабінет, а вони саме вирішували якісь питання. А Раїса, до речі, завжди в образі, і саме тоді чимось була незадоволена. «Заходжу, кидаю папери, - продовжує вона, - руки в боки (не вистачало лиш хустки на голові та качалки в руках) і кажу: «Що це таке? Я не витримую!». А Ігор каже: «О, це ж те, що ми хотіли! Кращої погоди не знайдеш. Коли візьмешся за погоду?». «Та відчепіться, - відповідаю, - он, скільки молоді, нащо вам цей совбез?». Однак, сталося так, як сталося, і я веду погоду вже не один рік».
Відколи передача почала виходити, ні режисера, ні редактора, ні костюмера в неї не було. Все: текст, подача… - Раїсині. Лише ідея та ініціатива належать Олені та Ігорю.
Анекдоти переробляла сама, таким чином, щоб з них плавно переходити на погоду. Адже з самого початку передача була задумана як жартівлива. І її мета - не тільки намагання проінформувати глядачів, якою буде погода на наступний день. «Ми хотіли при цьому розважити людей, - каже телеведуча. - От, якою буде погода, для прикладу, в Шепетівці, подавала так (звичайно, у віршованій формі): «Якось здибала діда, який був зайнятий роботою. «А скільки тобі, діду, років?». «Сто». «І ще працюєш?». «Так, ще ж треба хлопців годувать». «А де вони?». «В хаті, сплять». «А скільки їм років?». «По 75». Отож, якщо хочете так довго жити, їдьте в Шепетівку, бо там завтра - найхолодніше». Тому, якщо хтось телефонує і обурюється, що прогноз був неточний, я зазвичай, кажу: «Ви хочете отримати три в одному: і анекдот почути, і відпочити в ці п’ять хвилин, і ще й правильну погоду». Шукайте її на іншому каналі».
Буває, люди просять під час програми передати комусь привіт. Якось попросили привітати діда Михайла з одного села, «бо він вас дуже любить». Після чого той дід всьому селу розповідав, що його по телевізору особисто привітали. Хоч сама я того діда не знаю.

Солохина погода
У Раїси, як зараз кажуть, є фішка, і вона кожну передачу закінчує по-різному: в кінці - щоразу новий жарт, після чого каже: «Зустрінемось». І моргає, щоб чекали наступного разу. А ще вона, зазвичай, запрошує людей на співпрацю, кажучи: «Якщо у вас є творчі здібності, чекаю ваших дзвінків». І люди приносять гуморески, пишуть, телефонують, і вона завжди називає авторів усмішок.
І якось, телефонує їй чоловік: «Ви Раїса Токар? Можна з вами зустрітися?». А по голосу йому років 60. «Звичайно, - каже, - але з якої причини, ви рекламодавець чи творча людина?». «Ні те, ні інше». « То яка ж причина нашої зустріч?». «Ой, - стогне в слухавку, - ви так моргаєте, що я вже не можу».
Ще один - з Хмельницького району: «Ви, бачу, без обручки, значить, незаміжня. Можливо, ми б з вами порозумілися». «Ні, - відповідає Раїса, -
я вже стара». «А ви з телевізора ще так нічого виглядаєте»…
До речі, «Погода» з Раїсою Токар вийшла настільки успішною, що їй пропонували роботу на «1+1», та на «Ері». Пропозиція, звичайно, цікава, і платня приваблива, проте, було чимало причин, через які вона змушена була відмовити. «1+1» навіть намагалися скопіювати нашу передачу, знайшли молоду дівчину, яка пробувала жартувати на тему погоди. Але конкуренції з нашою «Погодою» вона не витримала. До речі, на телебачення нерідко заходять люди - мешканці інших областей, які, приїхавши сюди в гості, подивилися передачу. А в декого з них виникає бажання зблизька побачити хмельницьку телезірку: «Як можна ту жінку побачити?». А після спілкування виносять однозначний вердикт: «Це бомба!».
Скажемо усім прихильникам цієї передачі, що вона виходитиме й надалі, просто автор і ведуча на певний час зробила перепочинок.
«Я - сильна людина!»
«Я не втомилася. Просто шукаю щось нове, - продовжує пані Раїса. - Я рідко втомлююсь, адже я сильна людина. І навіть якщо щось траплялося, наприклад, коли помер мій батько, я знала, що не можу загнати себе в депресію. Тому що я відповідала за дворічного сина. І я знала, що мушу взяти себе в кулак і не розслаблятися. І навіть якщо з якихось причин на душі в мене буває невесело, я стягую її на заклепки, і на людях у мене завжди посмішка на вустах, і сама я при параді - з зачіскою та гарно вдягнена. За що я вдячна своїм подругам (а в мене багато подруг, і я вмію дружити), які, де б не були, завжди привозять мені вбрання та аксесуари.
А от для Солохи вбрання підбираю сама. Персонаж з самого початку задумувався чимось на зразок гоголівської героїні, такої собі розбитної жіночки, симпатичної, гарно вбраної (у мене є три набори одягу для неї), гострої на язик, в яку закохані усі чоловіки. І тут мені ніхто не вгодить, хіба що можуть подарувати якісь коралі. І то - червоні».