Нерухомий чоловік вивчив комп'ютер, створив свій сайт і буде вчитися он-лайн

Нині йому тридцять два і він уже вісім років лежить прикутий до ліжка, але все ще будує плани на найближчі роки: разом із мамою готується переїхати до нового будинку, на осінь – вступити до інституту із он-лайн навчанням, пережити ще кілька операцій і… жити далі. Як планував це робити тоді, коли поїхав заробляти кошти на прожиття сім’ї.

У чотирнадцять років його батьки розлучилися і він став головним годувальником для матері та маленького братика. Спочатку Сергій їздив до столиці, купував столові сервізи і перепродував їх у своєму містечку, згодом батракував у Польщі та Росії. У 23 роки влаштувався на постійну добре оплачувану роботу поблизу Києва, і почав планувати, як змінить крихітну кімнату в гуртожитку на простору квартиру, злиденне існування – на нормальне життя. Все обірвалося в одну мить, коли він, зморений після важкої праці, пішов на ставок, що був неподалік, помитися. Стрибаючи у воду, вдарився об берег і за мить виплив уже повністю паралізованим – поламав хребці, часточки яких залишилися у пошкодженому спинному мозку. У такому стані він кілька годин чекав швидку, а потім ще кілька – їздив від однієї лікарні до іншої, бо без документів та грошей його ніде не хотіли приймати. Погодилися лише у Київській лікарні швидкої допомоги.

Десятки тисяч гривень, одинадцять годин на операційному столі, три тижні на штучному диханні – це був лише початок. Згодом подібні ситуації повторювалися у його житті щороку, іноді – двічі на рік він опинявся на операційному столі. У післяопераційний період, коли Сергій перебував у реабілітаційному центрі йому почало зводити м’язи, і чим інтенсивніше з ним займалися терапією, тим швидше його «скручувало у позу ембріона». А вже за кілька місяців у хлопця на спинному мозку виявили кісту. «В одній із лікарень нам порадили не чіпати її мінімум протягом року, – згадує Сергій, – але це була наша фатальна помилка. Її потрібно було вирізати відразу. За рік часу, поки ми чекали, у мене з’явився сильний больовий синдром. Настільки сильний, що навіть нігті доводилося обрізати під загальним наркозом». Після такої «реабілітації» знову почалася боротьба. За ці роки йому зробили десять операцій: видалили поламаний хребець, розкрили кісту на спинному мозку, зняли больовий синдром, зробили противоспастичну операцію, вирівняли руку, вставивши імплантат однієї із кісток. «У той період, коли операції проводили, здебільшого, на спині, ми навіть жартували, казали лікарю: навіщо ви щоразу зашиваєте, а потім розрізаєте? Зробіть на місці розрізу замок багаторазового використання – буде вам менше роботи”, – жартома згадує мати Сергія, пані Валентина. Після усіх операцій і відвідин єдиного санаторію у Славянську, де погодилися прийняти Сергія, больовий синдром вщухав, але не зникав. «Причину больового синдрому у мене й досі не можуть встановити жодні лікарі, – каже Сергій, – мені доводиться практично жити на знеболювальних препаратах. У одній зі столичних лікарень навіть скликали медичний консиліум, який працював майже добу, але причину болю, тим більше, як його знешкодити, встановити так і не вдалося. Мій випадок унікальний!». Саме через больовий синдром Сергія не приймають у жоден санаторій, окрім того, що у Славянську. Кажуть, усі найгірші відомі медицині випадки об’єднані у нього. Але із кожного нового випробування, яке доля посилає, Сергій намагається віднаходити не лише вихід, але й позитив, наскільки це можливо. «У санаторіях я часто зустрічаюся із такими ж інвалідами як сам, і бачу, що багатьом із них набагато гірше живеться, ніж мені, адже я, після усіх операцій та реабілітації, вперше за кілька років зміг одягнути сорочку і не відчути болю від дотику, – тішиться Сергій. – Я можу рухати руками і ногами, а ще у мене є мама, брат, батько, які піклуються про мене, маю де жити – все це дає мені право стверджувати, що я щаслива людина». Після цих слів Сергія, у мами Валентини вперше з’явилися на очах сльози радості, змішані зі смутком. Адже лише вона знає, чого коштує це мізерне, для здорових і таке грандіозне для її сина щастя робити щось самостійно. «Спочатку він «діставав» усіх, щоб його навчили працювати на комп’ютері, потім вивчав різні програми, налаштування, а нині й сам допомагає людям розібратися із дивами сучасної техніки, – тішиться мати. – Сергій створив власний сайт, на інтернет-форумах часто спілкується із друзями-інвалідами». Батьки одного із віртуальних друзів нещодавно подарували хлопцю електронний інвалідний візок, на якому він може самостійно пересуватися вулицями. «Цей візок – подарунок Бога для мене, – зізнається Сергій, – адже завдяки йому я щонеділі маю можливість відвідувати церкву, зустрічатися із молоддю, долучатися до нормального життя. І взагалі, я вважаю, що Бог мене сильно любить. Бо витягнув мене буквально із того світу». Ще колись, лежачи у реанімації, Сергій побачив над собою чорну хмару і палець, який кликав його до себе. Тоді він сказав, що йому ще рано, він мусить жити, і вперше звернувся до Бога зі словами: «Якщо ти є, то витягни мене, щоб я жив». І вижив. Не просто вижив, але живе повноцінним, наскільки це можливо, життям. Зізнається, що буває по-різному, але для того, щоб жити, потрібно боротися, докладати зусилля і результат обов’язково буде. «Кажуть, що життя – це боротьба і у кожного вона своя. Вірю, що не завжди буде так, як зараз, – з посмішкою запевняє Сергій. – Я навчився боротися і поки у мене є надія встати на ноги, я не відступлю».