ye-logo.v1.2
3 Червня, 2020

Віра Руда: «У житті намагаюся завжди ставати на бік правди»

Суспільство 4496

Під кабінетом головного лікаря обласної дитячої лікарні Віри Рудої завжди людно. Колеги приходять підписати потрібні папери чи порадитися у складному випадку.

Батьки приводять на консультації своїх дітей. Навіть вирішивши усі нагальні проблеми, Вірі Іванівні не вдалося викроїти півгодини на розмову з журналістом. Кожні десять хвилин дзеленчав телефон, а до кабінету зазирали люди. Віра Іванівна зізнається, що вона ніколи не відмовляє у консультації – ні знайомим, ні звичайним пацієнтам. І щоб потрапити до головного лікаря, не потрібен пароль “від Івана Івановича”, вона приймає усіх.
«Мріяла стати геологом»
- Може, ви напишете про лікарню, а не про мене? - почала розмову жінка. - Що цікавого у моїй персоні? Тільки разом, дружним і професійним колективом ми чогось варті. - Хоч нам вдалося-таки розговорити скромного лікаря, все одно під час бесіди Віра Іванівна намагалася перевести мову на своїх колег, розповісти про можливості лікарні та її майбутнє.
- Віро Іванівно, вибір професії – це мрія дитинства чи вже осмислений крок дорослої людини?
- У дитинстві я мріяла стати геологом. Але у дев’ятому класі змінила свої вподобання. Я зрозуміла, що допомагати людям – це не просто слова чи романтика, для цього потрібні конкретні справи. А професія лікаря, як мені здавалося, саме мала на меті такі конкретні дії на благо людей. Взагалі у житті я завжди намагалася ставати на бік правди, діяти так, щоб було добре не тільки мені, а й людям, які мене оточують.
- За натурою Ви – лідер?
- Так, я завжди була організатором. Очолювала комсомольську організацію класу, потім – школи, в інституті стала старостою групи. І у школі, і у вузі організовувала вечори відпочинку.
- Щось подібне до нинішніх дискотек?
- Ну, тоді таких дискотек не було. Та й взагалі до дискотек я ставлюся дещо насторожено. На наших вечорах ми обговорювали різні теми, прочитані книжки, переглянуті фільми чи побачені картини. До вечора готувалися, перегортали купу літератури. Усе було серйозно й цікаво. Ну, а після виступів і дискусій починалися танці.
- Комсомол, тематичні вечори та скромні танці... Це те, що відрізняє молодь 80-х років від нинішньої...
- Ми були ідейно згуртовані, допомагали один одному. А ще у мої студентські роки молодь була патріотичною. Ми не думали про гроші, кар’єру, а просто знали, що маємо допомагати людям. Може, це звучить трохи нарочито, але це справді було так. Відрадно, що останнім часом патріотизм у нас починає відроджуватися.
- Свій перший заробіток отримали вже після вузу?
- Ні, одразу після школи до інституту я не потрапила. Тоді дуже хотіла навчатися у Києві, просто марила цим містом. Тож і повезла документи до столичного медінституту. Але не пройшла за конкурсом. Довелося повернутися додому і рік працювати у лабораторії цукрового заводу.
- Наступного року вже не штурмували столичний вуз?
- Коли приїхала у Вінницю і побачила, що морфологічний корпус цього інституту дуже схожий до столичного, то подала документи сюди. Але у перший рік навчання часто бувала у Києві, у мене там навчалася сестра та дядько. Туди летіла літаком, тоді для студентки цей вид транспорту був доступним. Зустрічалася з рідними людьми, відвідувала театри та консерваторію. А додому поверталася потягом і у сльозах.
- А подорожувати любите?
- Дуже. Намагаюсь щорічно побувати на конгресі Європейської академії педіатричних наук. Також люблю і екскурсійні поїздки. Але найбільше мені подобається Україна. Якось мені пощастило брати участь в роботі педіатричного конгресу, який проходив у Каннах, і згодом я поїхала на науково-практичну конференцію з ультразвукової діагностики у Симеїз, що у Криму. Підходимо з колегами до моря, і вони мене запитують: “А як Лазурний берег? ” На що я відповіла - Такий же як і у нас, тільки наше узбережжя не таке доглянуте, як у Франції. І за це болить серце”.
«Якщо вилікую Барсика, то з мене вийде лікар»
- Коли вперше відчули себе лікарем?
- Якось я, студентка першого курсу, приїхала додому, а мій улюбленець Барсик лежить і навіть голову мені назустріч не підвів. Пес отруївся. Тоді я сказала собі: “Якщо я вилікую Барсика, то з мене вийде лікар, якщо ні – навіть пробувати не варто”. Барсик видужав, і ще прожив десь років із сім. А я стала лікарем.
- Ви кажете, що раніше ніхто не думав про вигоду від професії. Тому Ви й стали педіатром, адже нині багато хто прагне вивчитися на гінеколога, стоматолога чи хірурга, бо саме ці спеціальності вважаються найпрестижнішими.
- У мене навіть ніколи не було таких думок, щоб збагатитися за рахунок професії. Я жила у радянському суспільстві, навчалася за державні кошти і знала, що маю працювати там, куди мене направлять. Хоч закінчила інститут за спеціальністю “лікувальна справа”, інтернатуру з терапії і мала би стати дорослим лікарем, але після інституту мене направили в Чорноострівську лікарню дільничним педіатром. На моїй дільниці було вісім сіл. І у дощ, і у сніг доводилося ходити на виклики. Приміром, у Рідкодубах народилися двійнята. Машина до їхньої вулиці доїхати не могла, півдороги доводилося долати пішки, через поле, по коліна у снігу. І навіть тоді я не припускала думки, що потрібно вимагати якісь вигоди, просто знала: там є діти, яким потрібна допомога. І так до них доводилося ходити щотижня.
- Це найважче у Вашій роботі?
- Ні. Найважче – коли не можеш допомогти людині. Особливо – якщо помирає дитина, а ти безсилий перед смертю.
- Кажуть, медики звикають і до людського страждання, і до смерті?..
- Це неправда, до цього не можна звикнути. Якщо у нас, не дай, Боже, помирає дитина, то увесь персонал пригнічений. Ми це сприймаємо як власне горе.
«Головне для жінки – сім’я»
- На Хмельниччину Ви приїхали за розподілом. Як зустрів Вас чужий край?
- Мій чоловік родом з Чорного Острова. Ми приїхали на його батьківщину, я була не сама, у мене була сім’я. Люди на Хмельниччині добрі й привітні, тому й звикання, як такого, не було. Дуже скоро у мене тут з’явилися друзі.
- З чоловіком познайомилися в інституті? Це було перше кохання?
- Серйозне почуття – так, перше. А дитячу закоханість пережила ще у школі, це був хлопчик з дитячих ігор. З майбутнім чоловіком навчалися на одному курсі. Але почуттям з першого погляду це не назвеш, деякий час ми приглядалися один до одного. А у кінці третього курсу одружилися. Для жінки дуже важлива сім’я.
- І все-таки Ви зробили кар’єру.
- Так розпорядився Бог. Насправді я до цього не прагнула, але в мені побачили організатора, і вже 19 років я очолюю обласну дитячу лікарню.
- У Вас є секрети керівника?
- У будь-якій ситуації ставити себе на місце іншого – працівника, пацієнта. Тільки таким чином можна працювати з людьми.
- Кожен з нас, коли захворіє, шукає кращого лікаря. Вважаєься, що головний лікар – найкращий спеціаліст. До Вас часто звертаються по допомогу знайомі і незнайомі?
- Я ніколи нікому не відмовляю у консультації. Якщо не маю часу – прошу зачекати. Мені часто телефонують, щось запитують. Намагаюся завжди дати повну і точну відповідь.
- А якщо настрій не той, колеги чи пацієнти його відчувають?
- Роблю вдих-видих, заспокоююся і йду до людей. Мого поганого настрою не повинен ніхто відчувати.
- Хобі маєте?
- Ще студенткою закінчила курси крою та шиття, то шила собі деякі речі. Також у студентські роки в’язала. Але мені здавалося, що якщо я десь у зроблю похибку, то її бачитиме все місто. Тому ніяких речей собі я так і не вив’язала. Але вже давно не брала до рук ні голки, ані шпиць. Коли приходжу додому о восьмій-дев’ятій вечора, нічого не хочеться. А от читати люблю.
- Кажете, що похибку у в’язанні остерігалися показати усьому місту. А чи, на Ваш погляд, лікар має право на помилку?
- Як лікар – ні, як людина – так. Але якщо лікарська помилка призводить до біди, то це вже не помилка, а злочин. Та може бути помилка, зроблена несвідомо, лікар не може знати абсолютно все. Для цього ми радимося, консультуємося з іншими колегами.
- Якщо Ваш працівник, можливо, навіть друг, зробить помилку, він понесе покарання?
- Я дотримуюся принципу “Платон мне друг, но истина дороже”. Але наші лікарі намагаються не допускати помилок.
 

Олеся Гресь

Коментарі:

До теми

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Останні оголошення
  Так  Ні, дякую