Оксана Радушинська: «Я хочу жити, а не існувати»

Вона - кавалер Ордена княгині Ольги, і її часто порівнюють з відомою російською поетесою Нікою Турбіною.
Вона уже багато років прикована до інвалідного візка: її ноги повністю нерухомі, її руки понівечені важкою хворобою. Але це не завадило їй у свої 32 роки мати більше сотні нагород та премій.
Знайомтеся: письменниця, телеведуча Оксана РАДУШИНСЬКА.

- Оксано, це Ваш образ - весела, життєрадісна - чи Ви такою є насправді?
- Думаю, я така по життю. Хоча, треба, напевно, запитувати не мене, а тих людей, які зі мною спілкуються, але однозначно можу сказати, що я оптимістка. Звичайно, буває хандра, бувають маленькі депресії, і тоді я дуже злюсь на себе. Але одразу чіпляюся за щось нове, цікаве, і як Мюнхгаузен витягаю себе за чуприну. І тоді я посміхаюся, намагаючись віддавати людям тепло, яке від них отримую. Найперше, моїм батькам, які живуть лише для мене. І це не штучне, я це роблю від усієї душі, можливо, тому й передача мені дісталася з такою назвою - «Від усієї душа».
- Як ви потрапили в передачу?
- Майже сім років тому відбувся мій творчий вечір на «Поділля-центрі», після чого я отримала запрошення від тодішнього генерального директора Анатоля Трачука. Я була частим гостем на Хмельницькому телебаченні, і мій майбутній завідуючий відділом Євген Семенюк часто казав: «Ксенька, тебе б до нас на телебачення!». І от, відбувся творчий вечір, до речі, я сама його вела, сама була режисером, сама - сценаристом. Анатолій Якович своїм професійним оком глянув, що я зможу впоратися, і одразу по завершенню заходу я отримала запрошення працювати на ТБ.
Правда, спочатку багато хто з пересторогою ставилося до того, як сприймуть мене глядачі, тому попервах візок закривали. Але в якийсь момент декорації змінили, і тепер я сиджу за столиком, який майже нічого не скриває. Можливо, зробили це тому, що люди сприйняли мене надзвичайно позитивно, почали писати листи, дякувати за те, що я не ховаюся, що роблю свою роботу. І тепер ми щотижня відзнімаємо по дві передачі.

«Яка різниця, як тобі сидіти - з випрямленою спиною чи кривою»

- Оксано, Ваш стан є результатом якоїсь недуги чи Ви хворі від народження?
- Ні, я народилася абсолютно здоровою, в 11 місяців пішла. А в півтора року почала скаржитися на те, що у мене болять ніжки, а згодом почала перевалюватися як качка.
Лікарі не вказували причин, і коли ми виявили бажання поїхати в Київ, не те, що не дали нам направлення, навіть медичну карточку сховали. Отож, ми їхали всліпу. У Києві сказали, що в мене міопатія, що це дуже страшна хвороба, і більше п’яти років я не проживу. Ми не повірили і кинулися по допомогу. Де ми лише не були! У Києві, в Москві, в Грузії… В Києві, коли звернулися до лікарів з приводу операції на хребті, один з них як ножем обрізав наші надії: «Нащо ти мені потрібна, краще я зроблю тим, які будуть ходити. Ти ходити все одно не будеш».
Тато навіть їздив до Ванги. В той час в Болгарію було дуже важко потрапити. Колишній мій директор школи Роза Гарбарецька домовилася з керівником групи, яка якраз їхала туди на екскурсію. Уже в Болгарії татові сказали, до кого підійти, кому заплатити, і через півгодини після того як приїхав, його підвели до провидиці. Вона взяла цукор, на якому я лежала добу, і каже: «Вам треба їхати в Москву». «До кого?». «Не знаю, їдьте в Москву, а там щось знайдете».
Наступного дня тато пішов до неї знову, але на цей раз на грудочці цукру спав він сам. На що провидиця сказала: «Ця людина в мене вже була. Вам треба їхати в Москву». Оце такою була допомога від Ванги.

«Тобі, страхіття, потрібно в подушку ридати, а ти в телевізор прешся»
- Їздили?
- До кого? Куди? Якби ж вона хоч напрямок вказала. Там же сотні клінік!
Ми взагалі навіть не знали, від чого я захворіла. Лише кілька років тому в Харківському науково-дослідному інституті нам сказали, що моя хвороба - наслідок щеплення від поліомієліту, яке зробили у півтора року. Напевно, я тоді була не дуже здоровою, а лікарі не звернули на те уваги, і через місяць в мене почалися проблеми. А до того мені ставили діагнози: і міопатія, і ДЦП, і енцефаломієліт…
До 9-го класу я ще якось ходила до школи - спочатку сама, потім мене возили на велосипеді, - а потім я вже сіла на візок і далі навчалася екстерном, тому що майже постійно знаходилася в Києві на лікуванні.
Щодо школи, то в мене залишилися дуже гарні спогади. Можливо, тому, що мені пощастило з першою вчителькою, Фаїною Козяр, дай їй Боже, здоров’я. Нас було 32-є в класі, і вона так зуміла всіх налаштувати, що за роки навчання ніхто ніколи жодного разу не образив мене і не штовхнув. І це при тому, що я ходила, перевалюючись збоку на бік, і прізвисько могло приліпитися на раз (а в дитячих колективах так і буває, бо діти доволі жорстокі і прямолінійні). Навіть, коли хлопці билися, інші діти кричали: «Відійдіть в інший бік, бо там Оксана!». Мені допомагали носити портфель, і завжди було кому потримати велосипед, поки мама мене садила на нього. І я не відчувала, що якась «не така».
Але зараз ми маємо серйозні проблеми з нашими сусідками. Жінка і її 25-річна дочка, до речі, обидвоє мають педагогічну освіту, з незрозумілих причин обізлилися на нашу родину.
Коли на телебаченні почала виходити моя авторська передача, старша із жінок заглянула з-за паркану: «Тобі, страхіття, потрібно в подушку ридати, а ти в телевізор прешся». Словом, тільки вийде книга, тільки отримаю премію, - ховайся: ні мати, ні дочка не упускали можливості обізвати мене калікою, потворою, горбатою. «Ти така страхолюдина, що на тебе жоден мужик навіть не подивиться!», «Таких потвор, як ти, Гітлер відстрілював. Ми теж тебе знищимо».
Потім переключилися на моїх батьків. Тата обзивали педофілом, оскільки він, як професійний фотограф, за проханням батьків часто робить знімки їхніх дітей у дитсадках. Ображають маму: «Бог не дав тобі більше дітей, тому що ти плодиш потвор!».
Щоразу, коли батьки пересаджували мене з візка в машину і навпаки, коментували з гигикання. Дійшло до того, що ми вирішили на своїй території поставити суцільний паркан. Вони не давали, приїжджали міліція, прокуратура, збирали комісію… Допоміг лише головний архітектор області. Поставили двохметровий паркан, ми їх не бачимо, а вони, видно, щось підставляють і дивляться, що ми робимо, і коментують.
А нещодавно молодша, проходячи біля мами сказала: «Що, стара …, скоро ти здохнеш, і твій педофіл теж. От тоді я доберусь до вашої горбатої потвори і зітру її в порох. Вона в мене кривавими слізьми вмиється».
Найстрашніше те, що на цих людей немає ніякої управи. Скільки разів ми викликали міліцію, у відповідь чули лише: «Розбирайтеся самі». А якось нас навіть попередили: «Ще раз викличете, кожна сторона отримає штраф по 300 гривень». Місцева влада також спершу ніяк не реагувала, хоча я почесний громадянин міста. Адвокат же попереджає, що в разі суду буде непросто - таке в нас законодавство. Страшно, але, виходить, що людина в нас безправна і беззахисна.
Від безвиході мені довелося вийти з цією проблемою на всеукраїнський загал, розповівши про все у «Фактах». Скільки листів я отримала, скільки гарних коментарів, скільки дзвінків! Мені пишуть і телефонують зі всієї України. І коли спілкуєшся, читаєш коментарі, окрилюєшся від того, стільки в нас багато хороших, розумних людей, і я всім їм безмежно вдячна за підтримку.

«Вірші пишу мало не з пелюшок»
- Давайте поговоримо про хороше. Ви професійний журналіст?
- Так. Я закінчила (на дистанційній формі навчання) київський Укртелерадіоінститут, отримавши диплом молодшого спеціаліста телерадіожурналістики. Потім - заочно університет Україна, тоді я вже працювала в редакції Старокостянтинівської газети кореспондентом. Коли вже навчалася на першому курсі, так склалися обставини, змушена була стати редактором. Зараз працюю на старокостянтинівському районному радіо, на «Поділля-центрі», на обласному радіо веду передачу «Родовід». І віднедавна числюся у штаті газети «Проскурів», де тривалий час була позаштатним кореспондентом.
- А поезією коли зацікавилися?
- Відколи себе пам’ятаю. Почалося з переробок. Мама багато мені читала, переважно, то були відомі класики - Пушкін, Лєрмонтов… А ще я любила слухати платівки з віршованими казками. І якщо мені щось не подобалося, я переробляла вірш на свій лад. Навіть Пушкіна переробляла, а що, хіба то був для мене, малої, авторитет! (сміється).
Деякі моя дитячі вірші навіть публікували в районній газеті. Вже згодом, коли серйозно зайнялася поезією, приїхала у Хмельницький до Миколи Мачківського, який у розмові з моїм батьком оцінив їх. «А ви можете піти і сказати це автору», - попросив тато. Мачківський потім розповідав, що дуже здивувався - що то за авторка така, що сама не зволить прийти?
Тато привів його до машини… Мені було 16 років, і побачити живого Мачківського, про якого я стільки знала, якого я стільки читала, було чимось неймовірним. Такий поважний чоловік, але настільки простий і приязний у спілкуванні! Він - один із моїх хрещених батьків у літературі, який писав мені згодом рекомендацію до спілки письменників. Ще один такий хрещений, якого я ніколи в житті не бачила і з яким лише спілкуюся в листах і телефоном, - Микола Малахута, який живе в Луганську. І я щаслива, що життя зводить мене з цікавими людьми, з тими, які на певних етапах вчать, підказують і направляють.
- Давайте поговоримо про щось романтичне. Ви часто закохувалися?
- А хіба людина може жити й не кохати? Проте, знаєте, я притримуюсь того, що нічого і нікому не розповідаю, аж доки не закінчу, доки справа-ситуація-історія не дійде до певного логічного завершення, і це стосується не лише творчості, а й життя. А от на друзів я щаслива. Не можу сказати, що їх надзвичайно багато, надзвичайно багато є добрих людей, приятелів. Але є кілька друзів, з якими роками співпрацюємо, підтримуємо одне одного, радимося кумимося.
Стосовно кумів у мене є цікава історія. Уже 10 років я співпрацюю з композитором зі Старокостянтинова Олегом Круторогим. Якось, коли тільки починали, ми з ним написали пісню про майбутнє, що воно чекає на нас, що ми повинні йти до нього… І тільки-но пісня увійшла в репертуар його коханої Наталі, з’ясувалося, що вона вагітна. Олег пожартував, що, дякуючи в якісь мірі й мені, у них народилася дитина, то ж попросили мене бути хрещеною. Минув час, і ми написали для його дружини пісню «Колискова». Через місяць Олег телефонує: «Кума, ти не повіриш…». І знову запросили в куми. Так що тепер я жартую: «Може то написати ще одну пісню…». Отаке в нас майже сімейне тріо.
Ще мене підтримують мої улюбленці - троє котиків і троє собачок, які живуть у нас в обійсті. Раніше були й рибки, і попугайчики, і хом’ячки. Словом, у нас завжди у хаті був звіринець. Був собачка, який прожив більше 20 років. Є кицька, якій 18 років, яка лікує не лише членів сім’ї, а й гостей.
А в минулому році, коли мені вручили Орден княгині Ольги, друзі, знаючи про мою мрію мати пекінеса, подарували мені його. Рудого, як і я сама, і назвали його Сянькою - похідне від Оксани. Ото щастя!

«Моє життя це - йти до людей, говорити з ними»
- Ви їздили на вручення премії? Вам не важко?
- Ні, ми легкі на підйом. Недавно були в Меджибожі. Ми тисячі разів проїздили повз замок, милувалися цією величчю, але, на превеликий сором, жодного разу не були всередині. А цього року випала така нагода - на території замку мені вручали регіональну премію «Скарби землі болохівської» за книжку легенд. Яка там енергетика!
Та й взагалі, де ми тільки не були! Лише в цьому році в Київ їздили разів чотири. У квітні там проходив мій творчий вечір (Оксана перша з Хмельниччини, кому випала така нагода (авт.)).
Недавно їздили на міжнародний конкурс «Коронація слова». Це була моя мрія - потрапити в п’ятірку кращих. Я три роки надсилала туди свої твори, а на четвертий мене запрошують приїздити. Ура, я номінантка! Це таке диво - потрапити в п’ятірку найкращих авторів. І от, в мої номінації запрошують на сцену одного, другого… І, нарешті оголошують першу премію - за роман «Зелен день або Чарівні русалчині коралі», автор Оксана Радушинська. Це було неймовірне щастя! Коли я піднялася на сцену, а в залі - тисячі людей, всі почали аплодувати, потім встали…
Так само було, коли в 2009 році в театрі Національної опери я отримувала премію «Жінка ІІІ тисячоліття». Тоді, пам’ятаю, щось говорю, дякую, а що діється в залі не бачу, бо в очі б’ють софіти, але я чую якийсь шум… І коли підняла очі на балкон, а туди було видно, бачу, люди стоять. В мене мороз по шкірі пішов, на очах виступили сльози. Добре, що я змогла взяти себе в руки. А мама в залі плакала.
- А от якби Вам сказали виберіть: або Ваше нинішнє визнання або - Ви проста дівчина, але на ногах.
- А можна поєднати? Хочеться всього. Якби можна було б ходити і визнання не втратити, бо напрацьоване ніхто не подарував, не дав так просто, тому одна умова - поєднати.
А якщо серйозно, то я нерідко замислююся над тим, що, можливо, те, що я роблю, для когось може стати поштовхом. Адже, якщо мені це вдалося, чому комусь може не вдатися? В мене свого часу був вибір: або жити, або існувати. Вибір цей був років дванадцять тому, коли мені на день молоді запропонували виступити перед величезною залою молоді. В голові роїлися думки: як мене сприймуть, чи не засміють, чи не засвистять? А коли на ці переживання наклалося ще й те, чи сприймуть мою поезію, в мене почалася паніка. Але коли я, напівжива, дочекалася, коли ж мене, нарешті, викличуть на сцену, все було добре, бо я зазубрила свій виступ наче вірш. Я виступила, мені аплодували, вручили квіти, і ніхто не свистав, не сміявся... І коли ми вийшли з будинку офіцерів, з нами вийшов натовп молоді, і теж ніхто не дивися, не тикав пальцями. І це був момент, коли я усвідомила, що я не хочу ховатися, не хочу існувати в чотирьох стінах, що хочу жити, а моє життя це - йти до людей, говорити з ними. І я від цього отримую задоволення і, найголовніше, що від цього задоволення і наснагу отримують глядачі. А люди з такими фізичними проблемами, як у мене, бачать, що життя прекрасне. Навіть в інвалідному візку.