ye-logo.v1.2
24 Серпня, 2019

Зробила у своїй квартирі центр для порятунку наркозалежних

Лариса ШАНДОВСЬКА Суспільство 3511

"Ви не уявляєте, як легко позбутися від наркозалежності!", - Каже хмельничанка Любов Черняєва, яка присвятила своє життя порятунку наркозалежних

«Все почалося 20 років тому, з того, що мій 16-річний син почав колотися, - розповідає Любов Черняєва. - Я безрезультатно шукала вихід, адже то був час, коли ціле покоління (1974-78 років народження) просто пірнуло в наркотики. Серед певної категорії молодих людей це вважалося круто, адже наркоманів було небагато. Сама я була дуже далека від того, і мені здавалося, що ця проблема ніколи мене не торкнеться. Але якось дізналася, що мій старший син, мій добрий і ласкавий Олег, уже рік як колеться».  

То був шок. Спочатку жінка «закрилася» від людей, потім почала шукати вихід, намагалася боротися, возила сина на лікування. А коли зрозуміла, що нічого не може зробити (а минув уже рік), відкрилася одній жінці, яка сказала, що в неї син теж наркоман, що вона лікувала його в реабілітаційному центрі. І він видужав. Розповіла, як туди потрапити.

«І я відправила його в реабілітаційний центр у Францію, - продовжує Людов Василівна. - Але там застосовують психологічні методи, а він, на жаль, мови не знав. То ж вийшло так, що він там просто перебував. І терпів. А коли якось вирвався, одразу ж вколовся. Мені тут же зателефонували і сказали: «Забирайте»…

«…І тоді я заволала до Бога»

Надія померла. За перший же тиждень після приїзду Олега його друзі  обікрали квартиру, він, вколовшись, ледь не замерз на даху 9-поверхового будинку. І якби друг, який з ним був, не сказав матері, що Олег на даху замерзає, то так він там би й залишився. Через кілька днів варив удома наркотики і скоїв пожежу. Отримав важкі опіки, згоріла частина меблів... Це все сталося за один тиждень!

«І тоді я заволала до Бога, - каже Любов. - Я кричала: «Господи, я нічого не можу з цим зробити, якщо ти є, допоможи мені!». Минуло кілька днів, як до нас прийшов товариш моїх хлопців і розповів, що ходить до церкви «Зоря життя», і що ту церкву відвідують колишні наркомани».

І справді, жінці там показали хлопців, чоловік з десять, які звільнилися від наркотиків. Наступного дня вона привела з собою сина, але він ходити туди не захотів. А Любов Василівна стала відвідувати її і допомагати таким же, як  і сама, матерям наркоманів. 

Поступово зібралася група, куди входили колишні наркозалежні та їхні мами, які молилися за своїх дітей. «Ми мріяли створити в місті реабілітаційний центр, - каже Любов, - і дізнавшись, про школу з підготовки служителів реабілітаційних центрів, я ще з двома людьми поїхала туди. Коли ми пройшли ту школу, зрозуміли, як легко і просто Бог звільняє таких людей від наркозалежності. Головне - захотіти, а далі він усе зробить сам. Я вже одинадцять років працюю в реабілітаційному центрі і бачила сотні таких - звільнених».

 

«Батьки нерідко викидають своїх дітей-наркоманів на вулицю»

Однак, виникла проблема. Служителі центру були, бажання, люди, які хотіли піти на реабілітацію, були, а от приміщення для цього вони не мали. «І ніхто не хотів з нами зв’язуватися, каже жінка, - тільки-но почують, що там буде центр для наркоманів, нас одразу гнали геть. А я на той час переїхала в трикімнатну квартиру, яку мені  віддала сестра. Історія цієї квартири дуже цікава. Раніше там жив її чоловік, який помер від алкоголізму. І от цю квартиру після його смерті вона продавала чотири роки! Останню ціну поставила - всього чотири тисячі доларів. Вже прийшли люди, сказали: «Ми купуємо»… і теж пропали. «Наче якесь закляття», - казала сестра, але, як я тепер розумію, в Бога були на цю квартиру свої плани».

Згодом сестра Любові, зневірившись, переїхала в мамин будинок, а замість її  частки в ньому, віддала квартиру. Молодший син залишився у старій квартирі, Олег якраз відбував покарання за наркотики. А Любов переїхала туди. Одна у трикімнатній квартирі. Отож, вирішила - нехай реабілітаційний центр буде в неї. Потім побачила, що досить часто туди приходили люди, яким ніде жити. Адже нерідко батьки не витримують і викидають своїх дітей-наркоманів на вулицю, оскільки наркозалежні - це люди, які виносять з дому абсолютно все. «У мене вдома не було нічого, - каже Любов Василівна. - Син забрав посуд, книги, крупи, білизну... Я її навіть не прасувала, бо тільки випрасуєш, вона одразу ж зникала. Пам’ятаю, якось відкрила шафу з одягом, а там - порожньо. І от такі діти жили на вокзалах, у притонах. А коли людина кається, і ти її відправляєш назад, у підвал, вона повернеться в те ж середовище. А я хотіла допомогти. То ж почала залишати їх на ніч у себе вдома».

Таких людей ставало все більше і більше. Дійшло до того, що в квартирі Любові жило по 18 чоловік! В одній кімнаті з нею спали дівчата, в іншій -  хлопці. Приходила 14-річна дівчинка, яка нюхала клей і виглядала на дев’ять років. Вона була настільки виснаженою, що якось втратила свідомість. І таких у центрі було чимало.

У дівчинки було дев’ять епізодів крадіжок. І коли на суді сказали, що її не посадять лише в тому випадку, якщо хтось візьме над нею опіку, Любов Василівна взяла цю відповідальність на себе. І опікувалася дівчиною протягом шести років, аж доки тій не виповнилося 20. Зараз вона живе з мамою, яка теж пройшла реабілітацію. Обидвоє працюють, мама не п’є, дівчина теж нічого не вживає. Живуть у своїй квартирі. За словами Лобові Василівни, сусіди скаржилися, що через наркоманів та алкоголіків до під’їзду було страшно зайти. Щоб у них не забрали квартиру, вони з працівниками центру прибрали там і зробили ремонт.

І так тривало довгих сім років, доки бізнесмен, колишній наркоман, який завдяки центру звільнився від залежності, купив у кредит будинок на 300 квадратних метрів поблизу Хмельницького. Зараз там знаходиться реабілітаційний центр, розрахований на 20 чоловік, який очолює Геннадій Третяк, а Любов Василівна - його помічник. Спочатку місцеві категорично не хотіли, щоб поряд з ними жили наркомани, а зараз не натішаться сусідством: молоді люди допомагають бабусям копати город, робити ремонт у хатах. Їх люблять, хто молоко несе, хто сметанку...

А в квартирі Любові Василівни щось на зразок амбулаторії - люди тут проходять програму реабілітації і ввечері йдуть додому. З нею живе тільки дівчина Юля, колишня підопічна, яка чекає свого судженого з реабілітаційного центру.

«Дуже багато молодих людей, які звільнилися від залежності, одружилися, мають дітей і зараз допомагають іншим, - каже Любов Василівна. - Мені часто кажуть: «Ви їх кодуєте». Якби так, то що, я  свого сина не закодувала б? Наркоманія - це дух, який вселяється в людину, і варто комусь  вжити наркотик, як у нього вселяється біс. То як його можна вигнати якимось таблетками? Повинна бути більша сила, щоб звільнити людину від впливу біса, і більшої сили, ніж Господь, немає».

 

«Син помер у мене на руках»

Олег відсидів два роки, і коли повернувся, у них в квартирі вже був реабілітаційний центр. Перших чотири дні він займався з іншими, а потім сказав: «Мамо, я піду погуляю». Через кілька днів прийшов уколотий. А через півроку вже був у вкрай поганому стані. «Я молила його: «Побудь з нами, Бог тебе звільнить», - каже жінка. - А він знову йшов з дому. Якось приніс наркотики, вколовся і помер. У мене на руках. Це сталося у 2001 році, і було йому всього 26.    

Коли він помер, приїхала міліція, нас всіх вивели з кімнати, де лежав Олег. Я пішла в іншу і ви не уявляєте, як я кричала! «Я не розумію, що сталося, - волала я. - Ти ж обіцяв, що врятуєш його!»...

І раптом у моє серце прийшов такий спокій. Уявіть - в сусідній кімнаті лежить мертве тіло твого сина, а тут - такий мир у душі, така радість переповнює тебе. І я почула, як Бог сказав: «Я врятував його». Адже, як і всі віруючі, я спілкуюся з Богом. Тож зрозуміла, що порятунок - це не лише звільнення від вад, хвороб, нещасть, а й і набутті вічного життя.

Повірте, я не могла собі такого придумати, бо то був не момент, коли можеш щось собі накручувати. Єдине що можеш, це кричати від болю, що розриває серце. Більше печалі в мене не було, бо я знаю, що зустрінусь зі своїм сином на небесах. Можливо, а останні секунди свого життя син воззвав до Бога і отримав спасіння.

Але це ще не все. Якось під час молитви Господь сказав мені: «У тебе ще буде дитина, дочка». Я не просила про це, навіть думати не могла… А потім до нас на милицях прийшла на реабілітацію вагітна жінка, якій паралізувало нижню частину тіла. Я віддала їй кімнату, і вона жила в мене з чотирьох місяців вагітності і ще вісім - після пологів. А потім пішла, а дитину залишила. Отак несподівано для себе, у 50 з лишком років я стала щасливою мамою восьмимісячного зеленоокого дива з біблійним ім’ям Версавія».

 

Читайте новини на нашому Телеграмі

Коментарі:

До теми

Популярні новини

Останні оголошення

  Так  Ні, дякую