ye-logo.v1.2
27 Вересня, 2020

«Стажування за кордоном – це як закон джунглів: або виживеш, або ж поїдеш далі сидіти біля мами», –

Суспільство 2480 2

це стверджують студенти, які вже спробували «самостійного хліба» у чужій країні. Дві історії про Європу та Америку очима студентів з Городоччини.

Відома пісня Давида Тухманова про студента, який збирався навчатися у «французькій стороні» в університеті і тому на кілька років прощався зі своїм звичним життям та друзями, вже досить стара, але її зміст актуальності не втратив. Останнім часом багато студентів замислюються над тим, як під час навчання і світ подивитися, і себе показати.
Зіркова Америка…
Для молодої людини це пригода, а для батьків, передусім, турботи. Зате, це шанс стати самостійним. Спрацьовує закон джунглів: або виживеш, або поїдеш «і далі сидіти біля мами», стверджує Анатолій, студент четвертого курсу Київського національного економічного університету. Він нещодавно повернувся зі Сполучених Штатів Америки, де за три місяці встиг попрацювати на кількох роботах, вдосконалити знання англійської мови, вивчити культуру, звичаї країни та набути нового досвіду, вражень і друзів. «Я жив і працював у курортному містечку Монтон, поблизу Нью Йорка, – розповідає Анатолій, – воно схоже на нашу Ялту. Перша моя робота була у престижному яхт-клубі, де відпочивали такі відомі особи, як дизайнери Кельвін Кляйн та Расел Лорен, а на дні народження відомої у штатах співачки Марти Стюарт побував і сам Бон Джові. Я працював на кухні, робив те, що мені скажуть. Доводилося робити все: допомагати у приготуванні страв, овочі чистити і різати, посуд збирати та мити».
Анатолій каже, що там навчився готувати різні страви, салати, випікати піцу, навіть професійно «крутити» тісто у повітрі, як це роблять досвідчені кухарі. Трохи згодом він знайшов іншу роботу, більш прибуткову, і навіть деякий час працював одразу на двох. «Це було важко, бо з самісінького ранку біжиш на одну роботу, потім дві години перерви, і до ночі – на іншій. Більше двох тижнів я не витримав і залишився працювати у другому кафе, яке мені допомогли знайти друзі. Там була більша заробітна плата, але не надавали житло, як це було на попередній роботі». Щоб не втратити «грошовите» місце роботи, Анатолій з друзями, на перших порах тулилися то в одних знайомих, то в інших. Хоча роботи завжди вистачало, але Анатолій, разом з друзями, не забували й про відпочинок. Головною «студентською Меккою» на той період для них став Нью-Йорк. За його словами, це місто, яке не може набриднути, і скільки б ти його не вивчав, все одно щоразу бачиш щось нове. На згадку про Америку він має ноутбук, багаж знань і чимало друзів.
… культурна Німеччина та романтичний Париж
На відміну від Анатолія, який у США працював чотири місяці, для Олени програма «культурний рік» у Німеччині розтягнулася на два роки. Вона вже успішно навчалася на четвертому курсі Кам’янець-Подільського педагогічного університету за спеціальністю іноземна філологія, вивчала англійську та німецьку мови, коли вирішила поїхати за кордон. Сімейна ради стосовно «їхати не їхати» остаточного рішення не прийняла, тому Олена вирішила … поїхати. Зібравши усі документи-папірці-дозволи-характеристики, вона поїхала доглядати за дітьми у Гамбург. Згадує, як півтора роки тому приїхала до німецького міста з величезними багажем у руках та не меншим знаком запитання в голові: чи не буде важко, чи зможу прижитися у чужій країні? «З перших днів було дуже важко, особливо з мовою, – згадує Олена, – адже в університеті профільною у мене була англійська, а німецька – додатковою. Та згодом звиклася, з кожним днем вивчала нові слова, вживалася, знайомилася з людьми, містом». Сім’я, у якій працювала і жила Олена, мешкала в елітному районі, а зовсім поруч жили багаті іноземці з Туреччини, Ірану, Єгипту. У перші місяць-півтора у неї в голові була «мовна каша», адже німецьку ще добре не вивчила, української майже не чула, зате турецьку, арабську і ще кільканадцять змішаних мов, чула постійно. До того ж, діти, за якими вона доглядала, вивчали французьку, і їй доводилося сидіти разом з ними на уроках. Тому, коли дзвонила до батьків, то довго думала, що і на якій мові означає. Потім звиклася, записалася на курси вдосконалення мови, з восьми можливих модулів пройшла сім. Восьмий – це рівень, де вивчають маловживані слова, або ж слова зі складною граматичною конструкцією, якими майже ніхто не користується. Тепер з мовою проблем немає, вона вільно спілкується німецькою, а от до їжі й досі не звикла. «У них не прийнято на вечерю їсти якісь вареники, як ми полюбляли робити у гуртожитку, смажених яєць чи картоплі, – дивується Олена. – Вечеряють вони бутербродами з соком або чаєм і дуже рідко якийсь салат. Спочатку навіть болів шлунок, а потім звикла. Важко було звикнути до їхнього режиму – у них все заплановано на місяць, а то й більше, наперед, і вони дивуються, коли ми з друзями йдемо у місто «просто десь відпочити». Для відпочинку в Олени було вдосталь часу, вона працювала три дні на тиждень, а решту – відпочивала. Але вона каже, що так пощастило не всім, мене просто не примушували виконувати роботу по дому, хоча вона з радістю їм допомагала. Решту часу вивчала місто, мову, культуру, знаходила нових друзів і спілкувалася з ними. «Гамбург – велике місто, яке можна вивчати довго, – ділиться враженнями Олена, – а завдяки їхній системі, за якою можна купити один квиток на п’ять студентів, ми об’їздили майже всю країну. Були у Бремені на Дні міста, Дрездені – на відкритті нового залу в картинній галереї, Франкфурті-на-Майні, Берліні, Ганновері, відвідали багато театрів, картинних галерей, музеїв, постійно ходили в кіно, на каток. А коли у дітей були канікули, то мені на тиждень дали відпустку. Я кілька днів провела у Франкфурті-на-Майні у своєї подруги, а потім, через туристичну фірму, разом поїхали у Париж. Ми були саме в той час, коли святкували ювілей Ейфелевої вежі – це було неперевершене видовище. Це – насправді найромантичніше місто. Здається, що там у повітрі «амурчики» літають. До того ж, французи кардинально відрізняються від німців, вони такі «чудернацько-романтично-милі», що аж перехоплює дух».
Зараз Олена працює за іншою програмою – «соціальний рік». Працює з неповносправними людьми і її головне завдання – жити для них, щоб їхнє життя було яскравим. «Ці люди дуже щирі, відкриті і віддають багато любові та тепла. До того ж, для мене це незамінний досвід, адже я живу в чужій країні, працюю, вчуся і при цьому намагаюся жити так, щоб того мінімуму, який мені платять, вистачило не лише на прожиття і харчування, а ще й на відпочинок». У Німеччині вона зрозуміла, що все-таки «може щось сама» і не все їй будуть допомагати батьки чи сестра. Олена каже, що за півтора року стала більш самостійною і вивела для себе істину, хоча в Україні не все так добре, але гроші це не головне, тому бажання залишитися у Німеччині в неї не виникає, хоча всі шанси для подальшого навчання є.
 

Коментарі:

Лєна 18.11.2010 19:32

Олена просто молодець!!!!!!! якби ще всі були такі пробивні та сміливі!

Ирина 17.11.2010 19:20

молодцы ребята, попробовали, что такое "свой" хлеб. надо о таких писать потому шо у нас толковая молодежь. а вы, газета, молодцы тоже

До теми

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Інформація з інших ресурсів

Останні оголошення
  Так  Ні, дякую