Мені часто сниться сон… дивний бентежний сон мого дитинства. Я закриваю очі, в черговий раз цієї ночі, і знову бачу небо. Важкі білі хмари пливуть по голубій гладі та черкають землю своїми клубами  десь там на лінії горизонту. Я нічого не чую…лише…десь з далека наближається до мене Віталік. Він важко віддихується і знову біжить. Його руки в крові, а на обличчі крапельки, які вже розмиті слізьми. Він вже майже поруч. Зупиняється. Поглядом шукає когось. Ні. Немає. Руслан! – кричить він. А у відповідь мовчання. Хлопець витирає обличчя рукою, але… Руслан ! – повторює він. Але… …не може… Віталік розмазує червону  масу по обличчі. Падає на коліна. Плачучи нашіптує слова-фрази. Я розрізняю лише уривки. - Ні. Не треба. Ні. Не мовчи… ні… Віталік продовжує кричати і дивитись в небо.  Не треба – пауза – Мамо! На крик, з хати вибігає Оксана, його сестра. Вона швидко виходить на дорогу, дивиться і прислухається. …і знову… Ні. Не треба. Почувши голос брата Оксана вибігає на поле і бачить Віталіка вимазаного кров’ю. Що сталось? Проте хлопець не чує її голосу. Він продовжує шепотіти слова, які не зрозумілими потоками тривожать мій сон…   Останнім часом мені сняться кошмари. І ось от те «останнім часом» повертається до мене що весни, в період роковин. А ж не віриться – його немає вже сім років. Сім років я живу з цим.   Оксана нахиляється над Віталіком. Склади руки ось так. Долоню до долоні. А тепер повторяй за мною: « отче наш, що єси на небесах…» Віталік мовчить. Він жалісно дивиться на сестру, яка сидить біля нього у веранді. Повторяй за мною: «отче наш, що єси на небесах…» - Отче наш, що єси …– він змовкає. ...