Країна у яку повертається з часом кожна людина своїми думками... Вона вже така далека, що здавалося б – все було в іншому житті... То сон. Ми залишили кордони свого дитячого раю і вступивши у доросле життя забули... А, як там?.. Як вони ті, що лишились позаду? І навкруги все оживає. Бачиш листочки цієї квітки піднімаються вгору, а із в’ялості пелюсток народжується така жадана роса. Ми повернулись. Ми у країні з якої вийшли колись. Лишилось тільки відкрити двері... Двері... Ось вони. Ось вона пам’ять. Я одягаю куртку. На дворі дощить. Капелюх. Зонтик. Сьогодні у дзеркалі я бачу дитину. Ті самі очі, уста, веснушки. Я такий, як був колись. Сьогодні, нарешті, за останні двадцять років я бачу своїх друзів. - Валєрка! – лунають в унісон голоси Руслана й Кості. -. Валєра! Кажу: - Мамо, я йду. - Зачекай хвилинку. Шарф забув... - Мамо. - Що? - Весна вже... Весна. - І зі сміхом вибігаю з хати. Лише зараз... Тільки зараз, згадавши це чую... Чую. Мама кашляє. Вона хвора. Вона... Я хочу сказати собі – дитині: - Повернись. Та мене не чують. Не чути. Діти ідуть по стежині до річки. Там на лівому березі – дитинство. Там проходять їх роки. Там колись був я. - Валєрка! А що будеш робити, коли виростеш? - Не знаю. А ти? - Я... Я військовим хочу бути. Африку побачу. Азію. - А ти? Костя мовчить. - Ким ти  хочеш бути? Він сидить на краю човна і мочки дивиться у воду. - Костю!? - Тихо! – нарешті обзивається він. – Погляньте! - Що там? - На дні рак. Ми підходимо на край човна. Нахиляємося. Рак помалу ступаючи по замуленому дні іде до нас. Проходить кілька секунд. Насуваються хмари. Їх все більше і більше. Вітер. Очерет б’є нам по обличчях. - Додому.! - Додому! Беручись за весла ми перепливаємо тонку лінію Ікви. Ступаючи по замуленому дні тягнемо човен до верби. Колись все забудеться. Колись все зникне. Але зараз ми п’ємо чай. Кухня весн...

  Мені часто сниться сон… дивний бентежний сон мого дитинства. Я закриваю очі, в черговий раз цієї ночі, і знову бачу небо. Важкі білі хмари пливуть по голубій гладі та черкають землю своїми клубами  десь там на лінії горизонту. Я нічого не чую…лише…десь з далека наближається до мене Віталік. Він важко віддихується і знову біжить. Його руки в крові, а на обличчі крапельки, які вже розмиті слізьми. Він вже майже поруч. Зупиняється. Поглядом шукає когось. Ні. Немає. Руслан! – кричить він. А у відповідь мовчання. Хлопець витирає обличчя рукою, але… Руслан ! – повторює він. Але… …не може… Віталік розмазує червону  масу по обличчі. Падає на коліна. Плачучи нашіптує слова-фрази. Я розрізняю лише уривки. - Ні. Не треба. Ні. Не мовчи… ні… Віталік продовжує кричати і дивитись в небо.  Не треба – пауза – Мамо! На крик, з хати вибігає Оксана, його сестра. Вона швидко виходить на дорогу, дивиться і прислухається. …і знову… Ні. Не треба. Почувши голос брата Оксана вибігає на поле і бачить Віталіка вимазаного кров’ю. Що сталось? Проте хлопець не чує її голосу. Він продовжує шепотіти слова, які не зрозумілими потоками тривожать мій сон…   Останнім часом мені сняться кошмари. І ось от те «останнім часом» повертається до мене що весни, в період роковин. А ж не віриться – його немає вже сім років. Сім років я живу з цим.   Оксана нахиляється над Віталіком. Склади руки ось так. Долоню до долоні. А тепер повторяй за мною: « отче наш, що єси на небесах…» Віталік мовчить. Він жалісно дивиться на сестру, яка сидить біля нього у веранді. Повторяй за мною: «отче наш, що єси на небесах…» - Отче наш, що єси …– він змовкає. ...

Він увірвався в кінематографічний світ у  двадцяти дев’ятирічному віці. Він – син Арсенія Олександровича Тарковського … видатного російського поета. «Це були важкі часи. Мені завжди не вистачало батька. Коли  він пішов із сім’я мені виповнилось три роки. Життя було важким у всіх смислах» -  скаже в кінці життєвого шляху, вже титулований режисер, Андрій Тарковських. Народився він 4 квітня 1932 року в селі Завражє під містом Юрївець Іванівської області. Саме у розквіті своїх дитячих  літ прогриміли фанфари Другої Світової війни, і Андрюша з матір’ю, які жили на Щипке на Замоскворіччі, в комуналці, евакуювалися на Волгу, до родичів, але у 1943 році сім’я повернулася в Москву. Вчився Андрій погано. Його не цікавили ні точні, ні гуманітарні науки. В 1951 році він вступив у інститут сходознавства, але згодом залишить навчання і поїде в тайгу із геологічною експедицією. Лише згодом Андрій зізнається, що потрапив у погану компанію і матір, рятуючи його, просто хотіла відіслати сина подалі від Москви. Працював Тарковський колектором, майже робочим. Тоді йому було двадцять років. У 1954 році Андрій вступає у ВДІК на режисерське відділення в майстерню Михайла Ромма. «Я ніколи не розумів, що таке кіно. Багато, хто йшов в інститут кінематографії, вже знали, що це таке. Для мене  ж кіно було загадкою».  – скаже чи то із зайвої скромності, чи просто прибіднюючись Андрій Тарковський, пізніше. Під час навчання він поставить ряд короткометражних стрічок Серед яких  можна (і потрібно) виділити курсові фільми «Вбивця» та «Сьогодні звільнення не буде» і дипломний (знятий у співавторстві з А. Міхалков-Кончаловським) фільм «Каток і скрипка», що був відзначений на Нью-Йоркському кінофестивалі студентських фільмів у 1961 році, отримавши головний приз. Молодий режисер ще не підозрював, що слава ось-ось постукає в його двері. Виро...

- Де ти зараз? - Не знаю. - Чому так довго не приходив? - Вже не можна. - Чому? - Це вже тільки сни… Я повертаюсь додому. Я так давно не був тут. А навкруги все теж. Ті самі ліси, поля, садки. Все ніби завмерло, застигло – все так, як було колись. По небі тягнуться важкі хмари. Їх клуби опускаються до землі і, здається, ось-ось почнуть шкрябати її поверхню. Вітер переганяє їх свинцеві маси десь туди – на схід… Світає. Я навіть не знаю на скільки (чи надовго?) повернувся сюди. Тут на мереживних рушниках берега, що вишиті між травами цвітом кульбаби ступали мої босі ноги. Але це було так давно… так далеко… що здавалося – пройшла вічність. Вона поклала мені до ніг карти спогадів, по яких, ніби зараз, зерно за зерном, я збираю те, що люди називають дитинством. Я роблю крок в сторону. Хочу зійти з шосе й відчути у себе під ногами м’яку, прохолодну і рідну землю. - Сьогодні це останній раз. Більше не буде. - Але як? - Останній раз. - Чому? - Ти втрачаєш життя. Час біжить не помітно. Він наче пісок крізь пальці… твої пальці… розсівається і падає… даючи обмеження твоєму пошуку. Піщинок багато і радій тому, що маєш змогу обрати куди і як тобі іти. Обирай поки є з чого. Час мине і буде пізно. Буде пізно. Я часто думаю про те, як би змінилось моє життя, аби я зупинився. Ким би я став? Якою людиною був? Ти часто приходиш до мене у снах. І саме там (так мені здається) я живу. Там я той юнак яким був тридцять років назад. Як би склалися наші долі аби… не твоя смерть… ( Так не люблю це слово. Ніколи не думав, що воно породжує таку невизначеність). - Її породжуєш ти. Прийми все таким, яким воно є. - Як? - Не вини себе. Не шукай у минулому свого Раю. Він поруч. Поглянь. Він навколо тебе – у майбутньому, в сьогоденні. - Ніколи не думав, що зможу так жити. Я не був тут більш, як двадцять років і лише зараз… …я стаю босими ногами на траву й роблю крок на...