ye-logo.v1.2

“Шлях до Бога завжди нелегкий”

Історія 5098

Незважаючи на роки і навіть століття, старі храми не лише дожили до наших днів, а й стали символом віри та духовності

Зустрічати Різдво у церкві — давній звичай православних християн. Мерехтіння свічок, спів церковних хорів та святковий вертеп очищують не лише душу, а й вселяють віру в те, що наступний день буде справді кращим. Нині ми розповімо вам про найунікальніші храми Поділля, які, переживши часи гонінь і розквіту, стрічають Різдво вже кілька століть поспіль. Цьогоріч на Святвечір тут знову лунатимуть колядки на честь народження Христа.
Усі дороги Кам'янця ведуть до Хресто-Воздвиженського храму
До передмістя старого Кам'янця з чудернацькою назвою Карвасари веде довжелезний і вузький підвісний міст через річку Смотрич. Хочеш-не хочеш, а забуваючи про страх, ідеш цією нелегкою дорогою — дорогою всіх паломників. Щосуботи та щонеділі долають вони цей важкий шлях, щоб дістатися до Хресто-Воздвиженського (у народі його просто називають Здвиженським) храму на службу Божу. «Шлях до Бога завжди нелегкий», - кажуть вони.
Колись на місці цієї церкви стояв пишний храм, в якому, за місцевими легендами, вінчався старший син гетьмана Богдана Хмельницького Тимофій з князівною Розандою. Кажуть, наречена, нібито, подарувала храму плащаницю - величезне покривало, гаптоване золотистими нитками, з фігурою Ісуса Христа посередині.
Як переповідають, церква збудована на місці, де трохи раніше були підвали для товарів, адже колись у цьому передмісті Кам'янця був караван-сарай, де зупинялися купці з різних країн. Існує повір’я, що Хресто-Воздвиженська церква  існувала вже в XVII столітті й була зображена на плані міста 1672 року. А ще місцеві жителі запевняють, що вона була збудована без жодного гвіздка. Під час турецького панування її перетворили на мечеть. Чи проіснувала ця будівля до XVIII століття невідомо, але в 1779 році була розпочата побудова нової, нині існуючої, Хресто-Воздвиженської церкви.
Невеличкий храм, увесь збудований з дерева, на перший погляд нагадує іграшковий теремок чи сірниковий будиночок. Мініатюрна дерев’яна будівля і могутні мури замку, здавалося б, непоєднувані речі, проте вони дуже природно злиті в єдине ціле. Здалеку церква чимось нагадує мініатюрну ювелірну оздобу, з одного боку обрамлену голубою ниткою Смотрича, з іншого — високим товтровим кряжем. Вона якраз є яскравим прикладом неординарного витвору подільської школи народного дерев’яного мистецтва. Місцеві зодчі зуміли звести храм всього лиш за два роки, і, як виявилося, на віки. Поставили її на кам’яному підмурівку, щоб води Смотрича не заливали приміщення. А вхід до храму збудували настільки низько, що до приміщення потрапиш лише тоді, коли низенько, як то кажуть, до землі, пригнешся, бо «перш ніж зайти до храму, перед Богом треба вклонитися».
У радянські часи храм був закритий. Тоді демонтували престол, жертовник, іконостас, і доля цих церковних прикрас донині невідома. У шістдесятих роках минулого століття у Хресто-Воздвиженській церкві був (не повірите!) кінотеатр: замість іконостасу висів величезний екран. Лише у грудні 1991 року храм відкрили для богослужіння і встановили престол та жертовник. Помалу в церкві відновили іконостас та дзвіницю, а вже на початку 2000-х - оздобили розписами.
І хоч нині Карвасари - всього лише вуличка міста, що в’ється попід мурами замку, проте, до цієї місцини, як і колись, ведуть усі дороги. Дороги до храму, найнеординарнішого, мабуть, з усіх, що збереглися у нас, на Поділлі. Чудовий пейзаж зі скелястими берегами Смотрича, башти і мури Старої фортеці, до яких притулилася Хресто-Воздвиженська церква, роблять цей куточок на Карвасарах одним з найкрасивіших у Старому місті.
В Свято-Михайлівській церкві досі панує дух нерозгаданих таємниць
У Зінькові, на високих берегах Ушиці, збереглася унікальна дерев'яна церква, бані якої гармонійно вплітаються в, на диво ліричний, потопаючий в зелені, пейзаж сучасного містечка.
Мініатюрна, наче зібрана з сотень дерев'яних дощечок, церква швидше нагадує казковий будиночок, в якому досі панує дух нерозгаданих таємниць. Років їй і справді дуже багато! Місцеві жителі про храм люблять розповідати. З діда-прадіда, з вуст в уста передаються народні перекази про те, як колись, на самісінькому вершечку зіньківського пагорба, козаки заклали свій храм. Старезні, вибілені дощами козацькі хрести, що стоять довкола церкви, – німі тому свідки.
Свято-Михайлівську церкву побудували близько 1769 року. За одними свідченнями, за кошти парафіян, за іншими — за кошти, виділені з козацької казни. Хто втілив свою, досить сміливу фантазію в життя, архіви не зберегли, але в майстерності архітектора сумніватися не доводиться: Свято-Михайлівська церква досі вважається однією з найвиразніших пам’яток подільського дерев’яного зодчества.
Архітектурне вирішення храму і справді унікальне. Тризрубна, триверха дерев'яна церква збудована на дерев'яному підмурку. Середній зруб схожий на квадрат з обтятими кутами, а відтак має вигляд восьмигранника. Перший ярус за висотою вдвічі вищий, ніж другий і закінчується спільним для трьох зрубів заломом. Верх накритий масивною банею. Над банями підносяться ліхтарики й маківки. Інтер'єр церкви прикрашений арками та вкритий різьбленням, що підсилює гру світла і тіней. Вдало знайдене співвідношення між розмірами зрубів створює ефект висотного розкриття простору. Над західним зрубом церкви облаштовано хори. Подекуди збереглися орнаментальні розписи.
У селі переказують, що трохи вище зіньківчани планували звести ще один храм, звісно ж, більший, величніший. Та Катерина ІІ — заборонила. На той час у містечку вже діяло аж чотири храми, тож п'ятий, вважала імператриця, буде зайвий.
Свято-Михайлівська церква дуже цікаво розташована у ландшафті. Вона займає невелику терасу гори. А оскільки рівна ділянка дуже маленька, тому одразу за церковними стінами починається доволі стрімкий схил, засаджений ялівцем. Храм зусюди оточують високі й не дуже ялини, що робить двір довкола церкви дуже затишним. Зовні його оперізує невисокий кам'яний мур, в традиційному для Поділля дусі.
Незважаючи на роки і навіть століття, дерев'яний храм дожив аж до наших днів, однак ще два роки тому був у вкрай жалюгідному стані. Нині — мов справжня писанка. Цій церкві надзвичайно пощастило: кошти на її реставрацію (близько мільйона гривень) знайшлися в самісінький розпал  кризи. Та ще й де? У державній казні! Роботи протягом двох років виконували реставратори зі Львова. Низ споруди був у вкрай поганому стані, майже згнив на порошок, тому його довелося замінити. Решту дерев'яних балок, аби знищити грибок, обробили спеціальним антисептиком. Зверху стіни обшили деревом, храмові бані прикрасили деревом. Тож нині у Свято-Михайлівській церкві на великі свята і не тільки лунають дзвони, закликаючи на службу Божу.
Церкву в Шмирках врятували селяни
Однак чудотворну ікону та срібну позолочену елейницю зберегти не вдалося.
Справді, мешканці Шмирок Волочиського району майже сто років тому не дали розграбувати панський маєток і зберегли унікальну церкву – пам’ятку архітектури 1754 року.   Розповідають, що у 1917 році, коли повсюди грабували і громили поміщицькі маєтки, пан Кіч (який купив село у кінці ХІХ століття у спадкоємців відомого юриста Олександра Лохвицького)  зібрав кістяк села й закликав: «Люди, збережіть будівлі! Якщо я не повернуся – ви користуватиметеся». І люди послухали. Й донині будівлі маєтку служать людям.
Завдяки патріотичним мешканцям  досі діє у селі церква з непокритого дерева, якій більше 250 років. Побудована вона 1754 року, однак відомості про того, хто звів храм, не збереглися.  За повідомленням волинського краєзнавця XIX століття Миколи Теодоровича, церкву збудовано на честь святого архистратига Михаїла у 1754 році. Вона має форму шестигранної башти з непокритого дерева природного кольору. До 1794 року була уніатською (греко-католицькою). Із входженням Шмирок до складу Старокостянтинівського повіту Волинської губернії парафіяни перейшли у православ’я. У 1853 році поставлена на кам’яний фундамент. На захід від церкви раніше розташовувалася двоповерхова дзвіниця з шістьма дзвонами, причому один з них важив 35 пудів. У радянський період дзвіницю демонтували.
В дореволюційні часи в храмі зберігалися дві цікаві реліквії – чудотворна ікона Пресвятої Богоматері та срібна позолочена елейниця (подарунок імператриці Марії Олександрівни). Ікона мала властивість зцілювати від хвороб. Так в 1840 році, за повідомленням парафіяльного літопису, одному селянину з Вереміївки у сні з’явилася ікона, яка нібито кликала до себе в Шмирки. Жінка, яка страждала хворобою серця, прийшла за декілька верст, щоб поклонитися Божій Матері, і після молитви в присутності місцевих парафіян одержала зцілення. На честь цього на іконі було зображення серця.
До відновлення богослужінь у часи незалежності приміщення Михайлівського храму використовувалося, як  зерносховище. В радянські часи у храмі влаштували склади. Тривалий час тут був будинок культури. На місці вівтаря висів герб Союзу та гасло «Пролетарі усіх країн, єднайтеся». З 1999 року  храм належить Українській православній церкві Київського патріархату, і тут знову відбуваються богослужіння. Від минулої краси залишилася хіба що добротна підлога. Тому у селі вирішили гуртом відновити церкву. Гроші збирають селяни, дають пожертви спонсори. Ремонт триває вже кілька років, але грошей на все не вистачає. Адже тільки для зовнішньої реставрації потрібно не менше ста тисяч гривень.

 

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Новини Хмельниччини
Останні оголошення
  Так  Ні, дякую