Ніколи не здавайся!

Кажіть собі це щоранку – і перемагайте!

Чемпіонський характер
Танцювальні проекти телеканалу “1+1” щоразу змінюються, та не перестають приковувати увагу телеглядачів. Наразі відомі українські танцюристи та зірки з інших сфер змагаються за здійснення дитячих мрій. Щосуботи більшість подолян віддають перевагу саме телепроекту “Танцюю для тебе” – адже, крім красивого видовища, у нас є там свій, хмельницький, інтерес: на тан-цювальному паркеті пара Горб-Узелков змагаються за втілення мрії надзвичайно талановитого маленького хмельницького співака Андраніка Алексаняна, а гроші для лікування осиротілого інваліда Сергійка Солнцева завойовують теж хмельничани – танцівник і хореограф Сергій Костецький та олімпійська чемпіонка з вільної боротьби Ірині Мерлені.
Цього разу “на дуелі”, тобто перед загрозою вибуття з проекту, вперше опинилися танцівниця Ксенія Горб та боксер В’ячеслав Узелков – дуже сильна пара. Їм потрібна наша підтримка – земляків “їхнього” хлопчика, нашого Андраніка. І ще їм потрібна така ж віра в перемогу, яку щойно продемонструвала інша пара дуелянтів – Костецький-Мерлені. Адже їхніми суперниками була хореографічно, мабуть, найпідготовленіша пара проекту – Шоптенко-Бондарчук. Але глядачі віддали перевагу нашим Ірині та Сергію. Не лише тому, що потреба в лікуванні у Сергійка Солнцева особливо велика. А й тому, що Ірині та Сергій демонструють воістину олімпійський дух і величезну віру в себе. Їхня надпотужна енергетика аж розгойдувала минулої суботи оваціями зал телестудії і передавалася телеглядачам – протуберанець доброти й самопожертви, котрий долає всі перешкоди.
Хто-хто, а хмельницькі журналісти добре знають Ірині – ще відколи вона була Іринкою Мельник, студенткою нашого технологічного інституту, і здобувала перші перемоги на борцівському килимі. Вже й тоді в цій маленькій дівчинці відчувався борець не лише за обраним видом спорту, а за характером насамперед – такий згусток невтримної енергії, весь налаштований на перемогу. Проте й для нас нинішня Ірині на танцмайданчику стала відкриттям. Вона зростає з кожним танцем – бо кожен її танець є перемогою над собою, своїм болем, травмами, невмінням. Здавалося б, куди їй до визнаних прим танцю Ксенії Горб та Олени Шоптенко! А от же – не поступається!
Звідки такий характер, стало зрозу-мілим минулої суботи. Телебачення зробило сюрприз для Ірині – показало її маму, Тетяну Олександрівну Мельник, котра на час змагань забрала до себе в Хмельницький дворічного синочка Ірині. І мама знайшла найправильніші слова для підтримки доньки. Вона сказала, що в Сергійка Солнцева немає мами – і тому йому як нікому потрібна підтримка. І ще вона нагадала, що змалку в Ірині був девіз: “Ніколи не здавайся!”
Тетяна Олександрівна – приватний підприємець: як багато хмельничан, вона стоїть на базарі. Кажуть, замолоду була активною комсомолкою. Та не в тому суть. Найголовніше – вони з чоловіком (Олександр Володимирович – спортивний тренер, що й привів доньку до олімпійських висот) виховали Ірині не лише спортсменкою, а й людиною, небайдужою до проблем інших людей.
І ще вони виховали її українкою. В спортивному, та й не тільки в спортивному, середовищі не так легко залишатися українцем не лише за паспортом, а й за духом і мовою – навіть нині, в нашій начебто незалежній Україні. Для цього також потрібно мати характер. Бути борцем. І тому особливо приємно, що наші земляки, Ірині Мерлені та Сергій Костецький, демонструють усій Україні саме такі якості.
Тому й перемагають.

Роби, що можеш – і нехай буде, що буде
Віра в себе і в свої сили – дивовижна річ. Без цього не буває перемог – хіба що удачі, просто подаровані небом. Але те, що легко дається, майже ніколи не цінується й не бережеться по-справжньому – незалежність України яскравий тому зразок.
Та я хочу привести приклад, так би мовити, з іншої опери. Мало хто пам’ятає, що 1993 року, коли відзначалося 500-річчя Хмельницького (тоді ще не було документально підтверджено значно старший вік нашого міста), концерт на стадіоні відкривав молодий співак Олександр Пономарьов. Може, він і сам давно і з задоволенням забув про цей факт – бо вже на другій, здається, пісні стадіон почав його “заплескувати”: все, хлопче, досить, забирайся, дай інших послухати, хто ти такий, кому цікаво, що вже якийсь там лауреат? І Сашко, незважаючи на такий, м’яко кажучи, прохолодний прийом земляків, гукнув у мікрофон: “От побачите, ви ще просити будете, щоб я приїхав!” “Ха-ха-ха!” – реготом виштовхнули його з поля трибуни.
А тепер просимо, щоб Олександр Пономарьов, золотий голос України, дав концерт у рідному місті.
...Мені, журналісту, що вже понад 30 літ працює в Хмельницькому, цікаво спостерігати за людьми, що приходять у владу. Як тільки вони займають ом-ріяне крісло – то наче вростають у нього; і завдяки цьому здається, мабуть, їм, що вони й самі негайно виростають і змінюються: стають наймудрішими, все знають і всіх повинні повчати. Це так смішно. І часто так трагічно – для людей, для справи, для країни, зрештою, в якій отакі-от намертво врослі в крісла владці.
Повагу викликають лише ті, що сприймають посаду як можливість якомога більше корисного зробити для краю і людей. Так починала “помаранчева” влада. Правда, втрималися на такому ж високому рівні вимог насамперед до самих себе небагато. Приємно, що серед них – Сергій Яцковський з Чемеровеччини і голова Дунаєвецької райдержадміністрації Наталія Рохова.
Не перестаю дивуватися впродовж усіх цих надважких років оптимізму спершу голови облдержадміністрації, а з 2006 року – голови хмельницької обласної ради Івана Гладуняка. Він ніколи не опускає рук. І навіть настрою не втрачає – принаймні не показує цього. Віртуозний політичний боєць, Іван Васильович вибудовує тактику боротьби, вже маючи на оці стратегічну мету. При цьому в нього вистачає часу наче мимохідь робити добрі справи. Може, тому, що сам став батьком у немолоді вже роки, та особливе поле його турботи – діти-сироти, вихованці дитбудинків, багатодітні сім’ї. Він їм не просто допомагає – він про них дбає. Та нікому нічого не каже. Співробітники дізнаються про це лише коли вдячна дітвора чи їхні батьки намагаються пробитися до кабінету Гладуняка, щоби подякувати.
Якось я поцікавилася в Івана Васильовича, що підтримує його в найважчі хвилини. “Роби, що можеш – і нехай буде, що буде” – відповів Гладуняк.
Це не рецепт успіху. Це шлях до нього, який треба торувати щодня.

Борітеся – й поборете!
У цій безглуздій колотнечі, що нескінченно триває в державі, немає вже здоров’я вірити, що бодай щось у ній у найближчому майбутньому зміниться на краще. Бракує сил любити цю рідну Вітчизну, що гірша за мачуху, і хочеться вивтікати з неї чимдуж і якнайвдаліше.
І тим паче немає волі визнати, що це ми в усьому винні.
Ми спостерігаємо за брехливими балачками в телеефірі і наївно вважаємо, що це і є політика. І єдине, що ми можемо зробити – це вкинути бюлетень у виборчу скриньку. І вже нині, коли політики знову зворохобили всю країну визначенням дати майбутніх президентських виборів, ми знову приречено мізкуємо, кого ж обирати в президенти – Юльку чи Янека: і набридли ж усім, і толку катма – а вибирати більше наче й ні з кого.
46 мільйонів – і ні з кого?
А Янукович уже знову ділить Україну на Схід і Захід, і цей бідний Схід, такий же український і українськомовний, як і вся решта країни (це бачив й чув кожен, хто бодай раз бував у селах Харківщини, Запоріжжя чи Донбасу, звідки й досі черпають робочу силу зрусифіковані наші міста), знову заробляє на політичному туризмі до столиці, ревно махаючи біло-блакитними стягами: “Ми – за Януковича!”
А пора б уже – нам усім – за себе. Самоорганізовуватися й відстоювати власні інтереси. І йти на мітинги за себе, а не за когось. Бо вони не ті, хто нам треба. І з ними Україну чекає черговий виток загострення й протистояння. Вони рвуть і роздирають НАШУ країну. Їм її не шкода. Вона їм не болить. А нам мала б боліти – бо ми її любимо, і в нас іншої немає.
Зате в нас ще є час подумати. Й голосувати за інших, ніж є сьогодні. Та перед тим змусити сьогоднішніх прийняти прозорі й чесні виборчі закони. І встановити механізм відповідальності політиків за їхні дії.
Ми повинні навчитися бути громадянами - тобто людьми, що мають гідність. Це не так просто, як здається на перший погляд. Це довга й непроста дорога до себе, до самоповаги і самоутвердження. Та її треба пройти. Цьому вчить Біблія: “Хто стукає, тому відчиняють”. І народна мудрість також цьому вчить. Згадайте притчу про двох жабок, що впали в глечик з молоком: адже живою зосталася та, котра вперто била лапками – аж збила масло з молока. І про це нагадує ще одна жабка: майже наполовину в лелечому дзьобі, вона так міцно стиснула лелеку за шию, що невідомо ще, хто кого переможе. “Ніколи не здавайся!” – закликає напис на цьому малюнку.
І великий Кобзар також вірив у сили своєї нації: “Борітеся – й поборете! Вам Бог помагає!”
Бо дорогу здолає тільки той, хто йде.

Підтримай сайт