Осінь насправді пора тепла не зовнішнього, а внутрішнього

Якщо не маєте одного найдорожчого, любіть усіх навколо.

Нещодавно знайшла мене невимушена та щира книга Василя Карп’юка «Ще не літо, але вже все зрозуміло». Своєрідні вірші в прозі відгукнулись в мені розумінням та радістю. Захотілось зупинитись та бути тихіше.

З моєю любов'ю до гір, я довго не наважувалась читати саме цю книгу, щоб знову не засмучуватись, що цього року так і не вдалось викарабкатись на вершечок, вдихнути Карпат на повні груди… «Треба було кілька років не слухати, щоб почати чути. Я мав відійти од звуків природи настільки, щоб вони перестали бути для мене звичними. Це одна з небагатьох речей, за які я дякую місту», пише Василь Карп'юк і тут мене проймає почуття суму за горами, але той сум якийсь такий теплий, що гортаю сторінками далі.

«Перші жовті листки на серпневих деревах, як перші сиві волосини у двадцятип'ятирічних. Щойно перестали рости, як починають старіти. Власне, ми починаємо помирати одразу після народження. В цьому нічого страшного нема. Бо душа безсмертна, а тіло – один із станів землі. Ми ж це добре знаємо, але часом боїмося згадувати. Так диявол всиляє у наші голови стах та метушню. Через те серця можуть відволікатись від любові».

Цей уривочок оповідання переносить мене в медитативний стан та роздуми, власне, над самою метушнею. Хочеться зняти взуття та бігати по мокрій від роси (ні, не від зливи, що зараз за вікном) травичці. Хочеться зупинитись та поглянути на все знизу, ні – не згори, навпаки. Дивитись на рівні землі. Чому ми просто не ходимо по землі, а прагнемо літати, якби ж то ці прагнення були чимось високим, а не просто бажанням реалізації в спосіб, який нам диктує середовище.

Василь Карп'юк називає осінь найчеснішою: «Жодного зайвого листка на дереві. Голі скелети. На них – найвідданіші птахи. Ті, що ніколи не відлітають у вирій».

От чесно, не дуже вдається заплановане, чесно страждає самооцінка та амбіції і тут також знаходжу для себе своєрідного копняка: «Бути образом Божим дуже важко. Найважче пам’ятати про це на щодень. Найлегше забути про це. Або подумати, що я ще не настільки сильний, аби нести цю відповідальність. Я лишень слабка людина. Я важко працюю, тому хочу смачно поїсти. Я молодий і безтурботний, я хочу погуляти з друзями, випита пива. Я хочу скуштувати це життя. Глобальний імператив нашого часу – візьми від життя усе. Важко зрозуміти, що все це є не для нашого задоволення, а для нашого випробування»