ye-logo.v1.2

Вчили на снайпера, а став художником - Михайло Андрійчук відзначає 90-річчя

Культура 4710
Найбільше картин Михайла Андрійкука присвячених долі України
Найбільше картин Михайла Андрійкука присвячених долі України . Фото: Ірини Олійник

21 листопада відомому художнику хмельничанину Михайлу Андрійчуку виповнюється 90 років

Художника Михайла Андрійчука називають великим творчим явищем в українському художньому мистецтві. Без перебільшення, його картини надихають. Сповнені життєвої мудрості, вони покликані пробуджувати роздуми: про добро та зло, життя та вічність, філософію буття. Кожен сюжет казковий, міфічний або реальний, оповитий нестримною фантазією та особливою філософією автора. Понад півстоліття Михайло Андрійчук дарує своє мистецтво людям, яке залишається актуальним серед поціновувачів живопису. І звісно ж, пише картини. Хмельничани добре знають його монументальні у читальному залі обласної бібліотеки для дітей, в інтер’єрі обласної бібліотеки для юнацтва, в літературному музеї. Саме він є співавтором відомої у місті та єдиної в Україні скульптури барону Мюнхгаузену.

Вчили на снайпера, а став художником

Народився Михайло Омелянович на Житомирщині в невеличкому мальовничому селі Нехвощ. Якраз на свято Михайла, тож з іменем батьки мудрувати не стали. У родині Андрійчуків зростало четверо синів. Нині пригадує, батьки небагато розповідали дітям про історію їхнього роду. Часи тоді були важкі – колективізація, голод... Боялися кожного необережного слова.

„33-й був особливо важким роком, – ділиться спогадами митець. – З рідного села батьки виїхали під Житомир. Прихистилися в невеличкому хліві у знайомих. Батько влаштувався на роботу столяром до військової авіаційної частини, а мама там доїла корів. Пам’ятаю, мамі часом вдавалося приносити з роботи картопляне лушпиння, з нього варила нам суп. А ми з братами це лушпиння підсмажували на буржуйці й так ним смакували...”

Як почалася війна, жити поблизу військової частини стало особливо небезпечно – бомбили безперервно. Тож Андрійчуки повернулися до рідного села. Хати їхньої вже не було – її розібрали для потреб колгоспу... Тому родина оселилася в лісниковій хатині. Школу майбутній художник закінчував вже після визволення краю.

„Ми були вже сімнадцятирічними парубками, як знову сіли за парти, – розповідає Михайло Омелянович. – А за кілька місяців мене вже забрали до армії. Так я потрапив до Бара, що на Вінниччині, там мене вчили снайперської справи. Але війна закінчилася, тож на фронт вже не потрапив. Згодом перевели служити аж на Далекий Схід у Владивосток”.

Саме там, працюючи у порту вантажником, зізнається, вперше спробував ікру та американську курятину. А оскільки на той час головним засобом спілкування з рідними було листування, то розмальовував листи чи не усім солдатам.

Михайло Андрійчук з друзями.

„Малювати я любив з дитинства, – каже Михайло Омелянович. – Тож мав вільний час – брався за пензля. Деякі з тих солдатських малюнків збереглися в мене досі”.

А потім сталося так, що про хист до малювання солдата почули в місцевій політехніці, тож хлопця запросили на навчання. І саме тут викладачі порадили йому розвивати далі талант в одному з найкращих на той час вишів – Одеському художньому училищі. На радощах Михайло поїхав додому.

„Батьки з молодшим братом на той час вже переїхали до Києва, – пригадує. – Це було саме Різдво, тож мама вмовила мене відвідати на свята старшого брата на Житомирщині. Поїхав... А повернувся до Києва вже на похорон... І мама, і тато, і брат задихнулися чадним димом... Такий розпач був... Не хотілося нічого, ані навчання, ані життя”.

Та все ж Михайло поїхав до Одеси. Саме навчаючись там, й зробив перші спроби відображення на полотні такого близького йому з дитинства сільського життя. Навіть дипломну роботу писав на тему села: на картині зобразив один з моментів весілля, коли гості чекають на молодят. Не зупинився, пішов навчатися далі до Київського художнього інституту. Саме звідти молодого художника з родиною і відправили працювати на Хмельниччину.

„Так я став хмельничанином, – каже митець. – Мешкаю тут вже понад півстоліття – з 1962 року”.

Саме на Поділлі народилися кращі твори Михайла Андрійчука. Цикл робіт на сільську тематику „Трударі Поділля”, „Мої земляки”, „Сільські торжества”. Зізнається, що завжди прагнув у своїх роботах показати, настільки ці прості люди цікаві, прекрасні. Картини, написані на Біблійну тематику, за мотивами творів Тараса Шевченка... Найбільше – присвячених долі України.
Багато у художника і замальовок Хмельницького. За ними можна вивчати історію міста, бачити, як воно змінювалося за останні десятиліття. Бо багатьох споруд, закарбованих олівцем та пензлем митця, вже немає.
Кожна робота художника – цілий всесвіт. У кожної своя історія. На якісь, каже, надихають особливі люди, на якісь – події та переживання. Але кожна картина починається з роздумів автора, щоб потім змусити замислюватися тих, хто вже бачить її втіленою у фарбах та полотні.

"Фарисейство", 2002 рік

Мольберт порожнім не буває

До майстерні Михайло Омелянович поспішає щодня. Працюючи в різних техніках (олівець, акварель, літографія), зізнається, що мольберт порожнім не буває. „Поштовхом до творчості може бути будь-що, навіть пляма на стіні. Але це не має бути лише мистецтво заради мистецтва. Глядач має відчувати і думку, й розуміти ідею, вгадати, що автор хотів сказати. Завжди ділюся своїми задумами з дружиною. Вона мені і надійна опора, і муза, ідейний натхненник і суворий критик”.

Нині митець зізнається, що становище в країні накладає свій відбиток і на творчість. Тож цьогоріч він започаткував серію „Єдність протилежностей”.

„Часто люди не надають значення цьому закону неба. Любов і ненависть, зима і літо, добро і зло, Бог і Сатана, чоловік та жінка... Але саме коли поєнуються протилежності, ми отримуємо енергію, поступ, народження, плід. Тож намагаюся у своїх картинах показати, що добре там, де діє цей закон, а не строкате розмаїття різних позицій, які, як бачимо, не поєднуються, і не дають плодів...”

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Новини Хмельниччини
Останні оголошення
  Так  Ні, дякую