Художниця Надія Борецька: „Яка це благодать – бути собою!”

Звісно, усе це майстер може почерпнути тільки з любові до життя. Тому, як на мене, це основна риса Борецької. Її вона, до речі, передає і своїм учням, викладаючи у Хмельницькій художній школі.

„Від нещасного кохання я впадаю в ступор”

– Надю, знаю, що ти любиш життя в усіх проявах. Але які, усе-таки, були найяскравіші моменти?
– Напевне, найяскравіша подія для мене – це коли я сина народила.Я його дуже хотіла, це було для мене надто важливо. А ще – моя подорож до Америки. Більше 9 годин польоту, дивишся в ілюмінатор – а там безкінечна гладь океану. Я собі думаю – там, внизу, за цим дзеркалом, бурхливе життя. Мені ніби відкрилася завіса, я всіма фібрами душі відчула, який величезний, який різноманітний світ! Мене в Америці вразило все – червона, не така, як у нас, земля, і величезні реліктові секвої. Уявляєш, там є дерево, в котрому вирізаний отвір, через який, як у ворота, проїжджають вантажівки. Секвоям тисячі років, вони гігантські, але коли доторкнешся до них, то складається враження, що вони м’які та живі. В Каліфорнії часто стаються пожежі, то тільки ці дерева не страждають – в них від вогню ховаються пташки,білочки.
– Тебе надихнула ця поїздка на нові звершення?
– Звісно. Захотілося відразу цю енергію виплеснути на полотна.
– А що в одноманітному повсякденні може надихнути художника?
– Особливі сюрпризи, несподіванки, враження. Коли хтось мене здивує... Ой, як давно цього не було! Все йде зсередини. Якщо ти виснажений, не виспаний – не до творчості. Щоправда, багато позитиву нині беру від дітей, з якими працюю в художній школі – ними я здивована. Коли в них щось виходить – вони так щиро радіють... Жаль, що люди зараз бояться бути самими собою, відкриватися. Це ж яка благодать!
– Хтось із великих творців, здається, Матіс, казав, що кожен художник – нещасний закоханий, який любить розповідати свою історію. У тебе теж кохання ллється на полотно?
– Скажу чесно, від нещасного кохання у мене нічого не ллється. Навпаки, я впадаю в якийсь творчий ступор. Оце нещодавно розійшлася з чоловіком – ніяк не можу отямитися. Тільки недавно відчула, що крила розправляються, щось почала малювати...
– А взагалі, було у тебе багато драм у житті?
– Насправді я щаслива, що у мене в житті були ті люди, яких я любила. Від них багато почерпнула, це величезний досвід. Я вперше вийшла заміж у 26 років, щойно закінчивши художній інститут. Тоді ще все бачила в рожевих окулярах, мене, як талановиту студентку, всі носили на руках у Львові. А через десять років все змінилося. Так завжди буває – ти не можеш жити так, як раніше. А ще – я жінка, котра не буде щодня варити борщі та видраювати каструлі. Тому і з’являються ці невідповідності. Ну а тепер – місце в моєму серці вакантне.

„Я – улюблениця долі”

– Ти живеш, як хочеш. Значить – ти щаслива. Нічого не хотіла б змінити, переписати долю?
– Ніколи не шкодую, що присвятила себе мистецтву. Всім бажаю прожити, як я. У мене було багато подій, виставок. Я реалізована, як особистість, як художник. Ніби улюблениця долі. Мені все завжди легко давалося.
– Але при цьому великих статків ти не маєш. Не хочеш, щоб, як у людей – будиночок, крута машина...
– Так, це якоюсь мірою несправедливо, що не маю особливих матеріальних благ. Нині борюся за свою майстерню, адже сплачувати за новими цінами за неї тисячу гривень на місяць – для мене нереально. Та й живу з сином і мамою в батьківській квартирі, свого житла не маю. З іншого боку, в цьому є і моя вина – не хотіла себе прив’язувати, прагнула бути вільною.

„Мою машину звати „Люля”

– У нашому Хмельницькому вже так склалося, що серед відомих людей мало корінних міщан. А ти де народилася? Ким були твої батьки?

– Я – хмельничанка. Народилася у старому пологовому на Кам’янецькій, закінечила десяту школу. Моя мама була військовим інженером-будівельником, чимало об’єктів у місті вийшло з-під її рук. Батько теж будівельник, але пов”язаний з водоканалом. Він був м’яким чоловіком, міг навіть сплакнути, коли дживився якийсь хороший фільм. А ще ми з батьком часто говорили „по душа[”. Батьки, в принципі, були всеь час зайняті, я росла, як дике кошенятко. Приборкати мене не можна було вже тоді. І я вдячна своїм рідним, що не „зламали мені хребта”, не підлаштовували під себе. Це дуже важливо для виховання особистості. Часто бачу, як дорослі хочуть нав’язати свої уявлення про життя, смаки дітям. Це неправильно.Тому звертаюся до батьків: не калічте свої чад, дайте їм вільно розвиватися!

– Всі людські таланти, все-таки, ховаються в генетиці. А твої художні здібності від кого з родини технарів?

– Мама мого батька, на честь якої мене і назвали Надією, була геніальною рукодільницею. Шила, вишивала, гаптувала. А вареничків як наліпить – таких малесеньких, як витвори мистецтва, аж в рот шкода пхати! Від неї, напевне, у мене проявилися творчі здібності. Хоча і мама моя вірші писала. І в мене було два такі творчі імпульси – вони за мною ходили. Якось навіть на залізничних квитках на вокзалі вірші записувала.

– Ще й були вірші!?

– О, це окрема історія. Уже на 4-5 курсі, коли ми трохи підробляли, малюючи портрети на вулицях Львова, оформлюючи щось в кафе, я змогла активно подорожувати. Сама. Сідала у Львові ввечері на потяг – зранку вже у Вільнюсі. Там походила-побродила, на виставку пішла, на концерт, і знову – на станцію, їхати в Ригу. Потім так само – в Таллінн і Санкт-Петербург. Вночі їду, вдень насолоджуюся пам’ятниками архітектури та виставками художників. Золоті часи були. Тоді від вражень, які мене переповнювали, й писала на вокзалі вірші.

– Тепер, коли маєш машину, теж можеш вільно подорожувати. А звідки, до речі, ця любов до авто? Якось ти його так ніжно називаєш...

– „Люля”. Вона маленька, біленька, тому має таке ім’я. А любов до машин у мене від батька. Він навіть у найближчий магазин машиною їздив, не вилазив з-за керма. І це не дивно, адже авто – це елемент свободи. Скільки ми з батьками Україною завдяки їй поїздили!

– Нині підтримуєш ці традиції?

– Влітку всі вихідні проводимо на природі. А ще дуже люблю Крим.

„Хотіла б, щоб нещирі люди переселилися на іншу планету”

– А взагалі, що у житті найбільше любиш?

– Природу. І море, і гори, і ліс. Коли вони змінюються кожної пори року. У мене в Києві є такий самий пришелепкуватий знайомий, як і я. Приїжджає якось до мене в готель о п’ятій ранку. Каже: „Їдемо в ліс”. Поїхали, а там – весна, пташки цвірінькають, квітки наливаються соком. Постояли, подивилися, послухали. І гайда – кожен у своїх справах. Обожнюю все живе!

– А що тобі вкрай не подобається?

– Старі, по духу, баби (сміється). Дуже не люблю нещирості. Є такі віртуози нещирості! В очі тобі сміється, тюті-путі, а за спиною стільки отрути виливає... Я хотіла б, щоб вони жили на іншій планеті.

– Ніколи не вживаю цього прийому, але у тебе чомусь хочеться запитати про плани на майбутнє.

– Планую творити. Жити. Скоро понамальовую картин на персональну виставку. Не знаю, де її влаштую, але хочу це зробити. Тож приходьте всі!