Олена Філатова: «Хочеш бути зіркою – забудь про небо і засукай рукава»

Зазвичай, глядачі її бачать як сер­йозну, зосереджену ведучу медичної програми «Панацея». Партнери та пра­цівники в колективі, знають її як відповідального «трудоголіка», вдома вона – любляча мама та донька. Однак для всіх вона – «великий клубок позитива». Як зізнається сама Олена Філатова, все, що вона має – від мами.
«Я в школі мала проблеми з поведінкою»
– Усім, що я маю: характер, вміння, спосіб життя, я завдячую мамі. Саме вона мене цього всього навчила. Ще до мого народження лікар сказав мамі, що «ця дитина буде вродлива і розумна, а ще – врятує тобі життя». І, насправді, такий випадок був… Ми з мамою завжди були і є подругами.
– Стосовно «вродлива і розумна» лікар теж не помилився…
– Дякую. Те, що розумна – теж заслуга мами. Я з дитинства була дуже пунктуальна і відповідальна. Зі мною ніхто не сидів над уроками, але я дуже хвилювалася, коли щось не знала чи не вивчила. Але, в мене завжди були проблеми з поведінкою. Мене викли­кали до директора, через те, що я спіл­кувалася на перервах з хлопцями, че­рез те, що я, хоча й носила шкільну форму, а це тоді навіть не обговорю­валося, але вона в мене була, умовно кажучи, коротшою, ніж у всіх. Я носила лосини, не таке, як у всіх, взуття. І взагалі, в мене багато чого було не таке, як у всіх. Але про школу, яку я закінчила на «відмінно», у мене тільки теплі і приємні спогади.
– Вас балували?
– Мене суворо виховували. Я, до прикладу, ніколи не бувала в турпо­ходах, бо батьки боялися мене відпус­кати. Взимку, о п'ятій вечора, завжди повинна була бути вдома, а влітку – о восьмій, і не хвилиною пізніше! На­віть зараз, вже дорослою, я іноді за­тримуюся десь надовго і, коли їду додому, хвилююся, що так пізно. Мене так навчили. До того ж, батько хотів, щоб я стала військовою! Але який з мене військовий? Я вважаю, що жінка повинна завжди бути жінкою.
– А Ви ким хотіли бути?
– Я хотіла бути медиком, але, оскі­льки інститут був в іншому місті, ме­не, звісно ж, не відпустили. Тому я пішла навчатися на економіста, мож­на сказати, «куди попало». Хоча мені подобається економіка, я дуже любила макро і мікроекономіку, але я не бачи­ла себе саме у цій сфері. Тому, коли я вийшла заміж, народила доньку Еріку і вже третій рік сиділа в декретній відпустці, ду­мала, що робитиму в жит­ті далі. Одного разу, ви­падково, побачила оголо­шення про те, що на теле­канал «Поділля Центр» набирають менеджерів з реклами. Я подала заяв­ку і мене прийняли на ро­боту. Спочатку був пе­рший проект, згодом пер­ший прямий ефір – теж враження незабутні.

Зірковий колектив чи колектив зірок?
– Тобто старт до теле­зірки Вам дали на «По­ділля Центр»?
– Робота на цьому каналі – для мене хороша школа. Я працювала там 5 років і зрозуміла, що це – моє!
– Коли Вам запропонували очолити телевізійний канал, якою була Ваша реакція?
– Це був шок. Власників телеканала я знаю досить давно, наші діти навча­ються в одній школі, вони бували учасниками телевізійних програм. Більше за все я хвилювалася, що не впораюся і їм буде соромно, що вони мене обрали. На той час мені було лише 27 років, до того ж, репутація у каналу на той час була м'яко кажучи «не дуже». Нам, з новою командою, довелося добряче не просто попра­цювати, а «вкалувати» для того, щоб підняти рівень і заслужити репутацію. Довелося починати, як то кажуть, з нуля, тобто набирати нову команду, створювати нові програми, проекти. Тепер, коли мені кажуть «ти моло­дець», «ти впоралася», звичайно це приємно чути. Проте небагато людей знають, скільки праці насправді кош­тують ці слова! Перші три місяці я на роботі ночувала. Часто думала: «Боже, куди я попала? Навіщо воно мені треба? Поверніть мене назад!». Мені було дуже важко, але розуміла – якщо взялася, то потрібно йти до кінця, я не можу залишити все на півдорозі. Нині, я вважаю, ми ство­рили найкращий телевізійний канал на теренах області, минулого року за це отримали нагороду «Народний бренд». Все це завдяки професійному колективу, нашій настирливості, терпінню. У нас кожен по-своєму про­фесіонал, зірка та індивідуальність.
– Спочатку зірка чи професіонал?
– Спочатку професіонал, а потім зірка. У нас неможливо бути просто зіркою, бо до цього потрібно дорости професійно. Є такий вислів, і я з ним повністю погоджуюся: якщо хочеш стати зіркою – забудь про небо і засукай рукава. Саме це ми і робимо. Зараз ми частково вже пожинаємо плоди, але в жодному разі не зупиня­ємося на досягнутому. Наш канал – це як ланцюжок із двадцяти елементів: якщо один випадає – вся система руйнується. Тут кожен за щось відпо­відає.
– Ви суворий керівник?
– Ні. Я не вмію кричати, наказу­вати… Я люблю свій колектив і більша частина мого щастя – це вони. Для нас це навіть не робота, а хобі, хоча це важко і воно вимагає не просто якусь частину мого часу, а весь час. Колись мені дідусь сказав, що всі люди діляться на тих, хто працює, і тих, хто привласнює результати цієї роботи. І порадив мені бути в категорії перших, тому що там найменше конкуренції. І насправді, в житті я зрозуміла, що варто обирати важкий шлях, на ньому краще.
– Але й на цьому шляху зустрі­чаються плітки, пересуди, підлість…
– Так. Але мій життєвий девіз: ставитися до людей так, як я хочу, щоб ставилися до мене. І, навіть, якщо щось там говорять… та нехай говорять! Гірше, коли не говорять взагалі. Для мене головне – результат моєї роботи. А він є.
– Три роки на керівній посаді Вас змінили?
– Я подорослішала, стала іншою. Раніше я любила спілкуватися з людь­ми, а тепер навчилася і вчуся далі, робити це правильно. Але в мене немає амбіцій і не з'явилося корони! За ко­жен день мого життя я кажу «дякую», бо є в кожному з них те, що запам'я­талося
– Як можна встигати бути гене­ральним директором, мамою, веду­чою, подругою?..
– Насправді, часу катастрофічно не вистачає. Але завдяки цьому я навчи­лася планувати. Ввечері, лягаючи спа­ти, планую наступний день, щоб все встигнути. Однак, в мене є мама! Біль­шу частину часу вона займається з донькою, робить уроки, водить в ба­сейн, виховує. З одного боку це пога­но, бо бабуся – це одне, а мама – зовсім інше, а з іншого – я знаю, що мама її навчить того, що навчила мене, а це дуже добре. По-іншому в мене не виходить. З донькою я проводжу усі вихідні, навіть коли буває, виходжу на роботу, вона зі мною.
– А де ж місце для особистого життя?
– Останнім часом я зрозуміла, що варто приділяти собі більше часу. Я двічі на тиждень ходжу в басейн на аквааеробіку і мені цього достатньо. Я катаюся на ковзанах, обожнюю лижі. Цей Новий рік, до речі, ми разом з колективом зустріли на лижах у Славську. Моя донька теж впевнено стоїть на лижах. А ще я люблю квадроцикли, автомобілі, швидкість…
– З чого починається день Олени Філатової?
– З молока, холодного душу, зарядки… А от кави я не п'ю взагалі. Я не розумію свою маму-кавомана, яка каже, що у кави божественний аро­мат. А ще я байдуже ставлюся до м'яса, риби і солодкого, але не можу жити без молока, сметани і сиру. Як­що багато справ, можу протягом дня нічого не їсти, але ввечері обов'язково мушу випити склянку молока.
– Багато часу приділяєте своїй зовнішності?
– Зранку хвилин двадцять вистачає на всі процедури. Якщо є зйомки, то на кілька хвилин більше. Щодо зага­льного догляду, то я не можу жити без манікюру. А процедури, такі як маски, обгортання, поправити-розгла- дити-вирівняти, то це лише у випадку зйомки програми. При цьому, я точно знаю, що ботокс я ніколи не робитиму, тому що вважаю, що усі зморшки, які є в жінки – повинні бути. Адже всі вони від щастя, від того, що людина посміхається.
– Тобто Ви не фанатично ставитеся до своєї зовнішності?
– Абсолютно! Я вільно себе почуваю, коли зранку не нафарбована їду за про­дуктами, можу навіть так на роботу з'я­витися.
– Ви з сім'єю відпочиваєте разом?
– На жаль, зараз немає часу. Зви­чайно, ми іноді виїжджаємо в ліс, на шашлики, але таке буває рідко. Хоча, з самого дитинства, я пам'ятаю, ми щороку з батьками їздили у Крим. Кожного літа їхали «дикунами» у Со­нячногорськ. У нас був свій кемпінг. Так було аж до того моменту, поки я не вийшла заміж, і навіть у перший рік нашого спільного життя, ми з бать­ками і чоловіком теж відпочивали ра­зом. А зараз, коли я вже побувала за кордоном, в Туреччині, Єгипті, то якось не дуже хочеться їхати у Крим. До того ж, зі мною завжди і скрізь Еріка, вона звикла до швидкості, висо­ти, води, вона нічого не боїться. Оче­видно, дуже схожа на мене.
– У виборі професії теж буде схожа на Вас?
– Швидше за все, ні. Хоча, коли дивиться програми, які я веду, то час­тенько каже: мамо, у тебе там закорот­ка спідниця, а там шпилька не підхо­дить за кольором, а в тому кадрі ти моргнула… Завжди має свої зауважен­ня. Але, коли я намагаюся її залучити до телебачення, хоч якимось чином, їй це не подобається. Вона з трьох років каже, що буде стоматологом. І в неї є для цього задатки, бажання і я, звісно, їй сприятиму.