«Творчість має бути вільною», –

Творчість і цифри – поняття несумісні. Це вам скаже будь-яка творча  людина. Хмельничанка Інна Сидорук – одна з небагатьох творчих особистостей,  якій вдалося поєднати ці дві нібито полярні справи. Відома художниця, майстриня, яка займається розписом тканини, створює самобутні картини, блузони, шарфики, а останнім часом – ще й жіночі прикраси, робочий час присвячує банківській сфері. «Творчість не можна загнати у рамки, не можна наказати собі: «Твори», – переконана пані Інна. – Твориш лише тоді, коли до тебе приходить натхнення. Тому мистецтво я вирішила залишити захопленням. Це прояв моєї душі».

Розписати можна все, що завгодно
Малювала дівчинка завжди, тільки-но навчилася тримати у руках олівець та пензель. Батьки звернули увагу на захоплення доньки й привели її до художньої школи. Педагоги розгледіли у дівчинки талант. Але серйозно мистецтвом дівчина захопилася уже після закінчення вузу, хоч картини творити ніколи не переставала, однак це були любительські картини – для себе. «Якось я поїхала до столиці, – розповідає Інна. – І там в одній з галерей побачила дивовижну картину. Вона була виконана на шовку і виставлена у вікні, сонячні промені просто пронизували картину. Було таке відчуття, що вона світиться. Досі я такого не бачила. Й відтоді захопилася батіком. Краплями збирала інформацію. Оскільки батік – це розпис на тканині, а тканина у нашому житті використовується повсюди, то розписати можна все, що завгодно, особливо що стосується інтер’єру, одягу, аксесуарів». Спершу створювала картини, згодом почала розписувати одяг, здебільшого вільного покрою блузони – «а-ля Алла Пугачова».  Менше року тому Інну Сидорук запросили у столицю на виставку «Золоті руки майстрів-2010», присвячену бісероплетінню. Крім бісеру, там представляли і арт-батік (розпис акриловими видами фарб будь-яких видів тканини, не лише шовку). Там хмельничанка познайомилася з новим для неї видом майстерності – сутажною вишивкою. У її основі так званий сутажний шнурок, крім того, для прикрас використовують різноманітне каміння, бісер. Щоб виготовити один невеликий медальйон, майстриня працює над ним мінімум два вечори. «Сутажна вишивка з’явилася на початку ХIV століття у Франції, – розповідає історію виникнення техніки вишивки Інна. – Долучилися до цього і голландці.  Почала широко використовуватися в часи Петра І. За допомогою цієї техніки розшивали жіночі бальні сукні, чоловічі жилети. Але чомусь на деякий час цю техніку забули. Відродили її на початку ХХ століття ізраїльські дизайнери. Вони створили велику колекцію, до якої входили і одяг, і взуття, і сумочки, і різні аксесуари. Й сутаж потроху почав входити у моду».
«Я ніколи не роблю копій»
Картини молодої майстрині прикрашають не одну подільську оселю. Спершу оформила своє помешкання, потім рідним та друзям. Згодом з’явилися замовлення. «Я ніколи не роблю копій, – зізнається Інна. – Нічого не перемальовую і не копіюю власні роботи. Усі мої картини, блузони, шарфики, підвіски, заколки, штори, тюлі, хустинки – в одному екземплярі. Речі, виконані Інною Сидорук, жінки носять із задоволенням, бо знають: такого шарфика, браслетика, сумочки  чи хустинки точно немає ні у сусідки, ні у подруги, не побачиш їх і на випадковій перехожій, бо кожна річ унікальна  і єдина.  «Крім того, я вже не раз переконувалася, що ручна робота має сильну позитивну енергетику», – каже Інна.