«Щоб ти жив на одну зарплату!»

Економічна криза змусила більшість з нас затягнути паски. При доходах на рівні минулого року, а то й менших, нам доводиться купувати все за постійно зростаючими цінами. Приміром, якщо у лютому середня заробітна плата нібито зросла, порівняно з січнем, майже на три відсотки, а – порівняно з минулорічним лютим – аж на 5,6 відсотка, то реальна зарплата збільшилася лише на відсоток (порівняно з січнем) та зменшилася майже на 15 відсотків – порівняно з лютим минулого року. Такі дані обласного управління статистики. Середня заробітна плата по області в лютому була майже на чверть нижча від середньообласного показника по Україні. Але й заробітна плата для декого сьогодні – недосяжна мрія. Адже в нашій області борги із зарплатні сягнули понад 22 мільйони гривень. Тільки за офіційними даними у лютому більше шести відсотків працівників перебували в адміністративних відпустках, ще десять відсотків працювали неповний робочий день.
За даними опитування домогосподарств, яке проводить обласне управління статистики, більше половини (56,1 відсотка) родин нашої області вважають себе бідними. Кожні дві родини з п’яти вважали себе вже не бідними, але ще не середнім класом, до «середняків» відносять себе лише 0,5 відсотка подолян. Тому, хочемо ми того чи ні, а майже кожному з нас доводиться «викручуватися», економити. Й у цьому ми, що назива- ється, «собаку з’їли»: при заробітній платні у 600-1000 гривень примудряємося й модно вдягатися, і придумуємо повноцінне меню, і дітей вчимо. Про те, як вдається це робити в селі й у місті, дізнавалися наші кореспонденти.

Продам кроля й курку – і куплю сину кросівки
Пані Валентина разом з чоловіком та сином-одинадцятиклас- ником живе в одному з сіл Городоцького району. До початку сумнозвісної кризи родина вважала себе середнім класом. Хоч великих доходів і не мали, однак, могли помаленьку ремонтувати будинок, купити сину комп’ютер, вдягатися й непогано харчуватися. Ще й вдавалося деякі запаси зробити. Ті запаси ой, як стали в нагоді тепер, коли потрібно готуватися до випускного вечора. Однак, вже три місяці чоловік не може знайти роботу (раніше він їздив на заробітки), і доводиться втрьох виживати на зарплатню дружини – 650 гривень. «Виручає підсобне господарство, - ділиться секретами економії пані Валентина. – Продуктів ми зараз майже не купуємо, обходимося тим, що є. Одягу теж не купуємо, хіба що дещо сину (якщо бабуся підкине якусь копійку). Принаймні, ми з чоловіком обходимося тим, що маємо. Все витрачаємо на сина – він випускник, мріє вчитися у вузі. Тільки на додаткові заняття з математики віддаємо близько 500 гривень. Газ та світло забирають з кишені ще 150-170 гривень. І… все, зарплати немає. М’ясо у нас на столі тільки тоді, коли заріжемо свиню або зарубаємо курку (якщо не несу її на базар). Ні риби, ні якихось делікатесів теж не купуємо. От синові кросівки потрібні, то їду до райцентру на базар з торгами – наказала чоловікові зарізати кроля й зарубати курку. Продам, трішки додам – і будуть йому кросівки”.
А от в більшості середньостатистичних городян підсобного господарства немає, тож доводиться покладатися на одну зарплату. А вона у багатьох розписана по пунктиках. „В нашій сім’ї є кілька обов’язкових витрат, а оскільки і я, і дружина працюємо „на відсоток”, то щомісячні доходи не завжди однакові, - зізнається хмельничанин Вадим. – Буває, що разом отримуємо близько двох з половиною тисяч гривень, а, буває, що й дві. Та від обов’язкових витрат нікуди не дінешся. За помешкання, котре ми знімаємо, доводиться щомісяця віддавати тисячу гривень, ще 150 – дитячий садок, півсотні – інтернет, ще сотня – стоянка для машини, стільки ж забирає мобільний зв’язок, близько двох-трьох сотень – пальне для автомобіля... Решту, що залишається – витрачаємо на продукти та одяг. Звісно ж, щомісяця новий одяг не купуємо. А якщо із зарплатнею скрутно, доводиться й на продуктах копійки рахувати. Єдине, на чому не економимо, - це дитяче харчування, але й „кіндерів” щодня на таку зарплату дитині не накупишся”.
І хоч в місті й заробітна плата вища, аніж в сільського населення, та більшість городян прив’язані тільки до неї, бо не в кожного є в селі родичі, які можуть побалувати своїх „город- ських” курочкою чи картопелькою. А без останньої навіть супу не звариш. В селі ж, кажуть сільчани, навіть в скруту, картоплина завжди знайдеться...