ye-logo.v1.2
22 Вересня, 2019

Куди ти заїхав, кам’янецький тролейбусе?!

Віра ШПИЛЬОВА Політика 1057

Уже 33 роки поспіль населення стотисячного міста ставить це запитання

Нереалізована ідея з віком… Христа
За три десятки та ще три роки людина може встигнути ой багато. А людська громада ще більше. Восьмидесятитисячна спільнота старовинного Кам’янця-Подільського (такою вона була в 1976 році) довірила своїм владним “батькам” втілювати в життя мрію всіх мешканців від наймолодшого до найстаршого – запустити тролейбус. Власне, тоді громаду ніхто особливо про її бажання й не питав. Але були серед людей при владі такі, котрі дивилися вперед. Вони усвідомлювали: не може вважатися місто повноцінним без електротранспорту, зручного, дешевого. Епітет “екологічно чистого” прийшов до нас значно пізніше, після Чорнобиля. Ще згодом громада дізналася й про поняття “громадські слухання”. У 1976 році не знайшлося жодної людини в місті, яка б заперечувала проти будівництва тролейбусної лінії. Кам’янець розвивався швидкими темпами.
Тож у плані соціально-економічного розвитку Кам’янця його “батьки” задекларували будівництво 12-кілометрової тролейбусної лінії, що мала з’єднати північну частину і, зокрема, промисловий гігант України – цементний завод – із південними “воротами” міста. Першу чергу очікувалося запустити до 1980 року, другу – до
2000-го. Не забарилося “добро” влади республіки.
З архіву Держплану УРСР
13.7.75 р. №10/52-1590 на №5808/38 від 28.4.75 р.
Держплан УРСР розглянув прохання Міністерства промисловості та будівельних матеріалів УРСР і Хмельницького облвиконкому про дозвіл на замовлення міністерства запроектувати і здійснити будівництво тролейбусного сполучення від Кам’янець-Подільського цементного заводу до м. Кам’янця-Подільського із залученням капітальних вкладень по дольовій участі зацікавлених міністерств і відомств і вважає за доцільне підтримати цю пропозицію. Заступник голови Держплану УРСР С.В. Голубов.
Не вдаючись у подробиці, назвемо лише одну цифру: в це народне будівництво було вкладено 23 мільйони (станом на 01.09.1999 року, згідно зі зверненням голови облдержадміністрації Віктора Лундишева до Кабінету Міністрів України від 16.12.1999 р.). Але до вінка, як кажуть в Україні, у Ка-м’янці так і не дійшли. Усе майно розграбоване, стоять лише залізобетонні опори, документи знищені… Так, як колись ціле місто вірило у свій тролейбус, нині група людей вірить у те, що винних можна знайти і з їхніх маєтностей відшкодувати громаді збитки.

Контрабандна мідь, цукерки та пряники
Другий етап будівництва розгорнувся в 1990 році за наказом №158, підписаним начальником “Укрцементу” А.Гаврюшиним, головою Кам’янець-Подільського міськвиконкому Ю. Москалюком та директором цементного заводу В. Рязанцевим. Новий підйом спіткнувся об неймовірні складнощі. Директору будівництва Василю Кривоногих, якого спеціально запросили з Кременчука, доводилося оббивати пороги підприємств, списувати цілі томи заяв та доповідних, калатати в дзвін, якого, чим далі, тим більше, на жаль, не чули. Багаті ще вчора заводи, наче у вирій лелеки, “відлітали”, а повертаючись роздробленими на численні ТОВ та ТЗОВ, уже нічого місту не приносили, жодних коштів ні на що не виділяли. Щоправда, знайшовся ще один вихід – бартер. Алмаликський мідноплавильний комбінат погодився відпустити мідь для тролей, але тільки за … 20 тонн цукерок та 30 – печива, для новорічних подарунків дітям. У Кам’янці цукерок не виробляли. Та знайшли – знову ж таки в обмін на якусь свою продукцію. Восени 1992 року делегація від міста “вибила” в Міністерстві кольорових металів “наряд” на 70 тонн міді по 330 тисяч карбованців за тонну. Її треба було самим доправити самовивозом із Середньої Азії. Через місяць ціна зросла аж до 700 тисяч. “Наряд” пропадав. Але – о щастя! – правоохоронці затримали в Кам’янці вантаж контрабандної міді, яку доставляли з Казахстану до Молдови. І пішли переговори! Товар зберігали то в одному, то в іншому складі. Казахи не проти були продати його за 900 тисяч. Грошей не знайшли, і мідь довелося відправити до Хмельницького.
У мідній лихоманці усе ж вихід знайшли: відрядили в Узбекистан колону КамАЗів із продовольчими товарами в обмін на обіцяну мідь для тролеїв.

Свідчення очевидця
“Вони добиралися на місце з середини грудня аж до Різдва, зустрівши в дорозі Новий рік, - розповідає тодішній заступник голови виконкому Олександр Ковальчук.- Дві машини загорілися, частину продуктів довелося продати, щоб поставити “на ноги” ці автомобілі. І це ще був не кінець. Отриману мідь ті ж машини повезли до Новосибірська, де з неї виготовили тролеї для Кам’янця”.
Сьогодні ще живі дехто з тих водіїв, роботу яких можна було б прирівняти до подвигу задля громади та нагородити їх відповідною відзнакою міського голови. Однак, про цих людей влада ніколи не згадувала. Бо якщо вона патріотична лише напоказ, то справжній патріотизм їй абсолютно байдужий.

Ентузіазм шляхопроводи бере
Окремим рядком варто згадати Станіслава Барбарука, залізничника і депутата міськради кількох скликань. Оскільки тролейбусна лінія мала перетинати залізничне полотно, то задля безпеки потрібно було провести реконструкцію шляхопроводу. Тільки його настирливість та віра в здійснення мрії цілого міста допомогли розійтися автотрасі державного значення та залізниці. Південно-західна залізниця вклала у ці роботи шість мільйонів гривень, це поза тими 23-ома. Споруда служить людям вже понад два десятиріччя. Ось тільки тролейбус у тунель під залізничне полотно так і не бігає…

“Там воду решетом носили…”
Зі скрипом, але деякі кошти підприємства усе ж давали на цю народну будову. У 1999 році закуплене обладнання на пусковий комплекс складало 80 відсотків від потреби. Перша черга в 4,5 кілометра потребувала чотири з половиною мільйони – допомогу держави. Народну ініціативу “зарубав” заступник міністра економіки В.Ігнащенко, у відповідь на звернення обласної влади повідомив, що Держбюджетом такі видатки не передбачені. Приблизно в той же час, кажуть представники громадськості Кам’янця, які ніколи не припиняли лобістських дій, знайшлися значно більші кошти на тролейбус у Керчі. За словами Володимира Дзюбака та Михайла Костенка, їх дивує, чому тодішній міський голова Олександр Мазурчак не використав можливості клопотати про добудову народного транспорту перед численними високопосадовцями, які відвідували місто. Чому, навпаки, почав заявляти, що тролейбус – транспорт збитковий. Справді, заводів стало значно менше. Але місто стало Державним історико-архітектурним заповідником, потім у ньому створили офіс Національного парку “Подільські Товтри”, було обрано стратегію розвитку – туризм, населення почало зростати, становило вже не 80, як у 1975 році, а 100 тисяч, гостей також суттєво додалося, місто започаткувало низку національних та міжнародних фестивалів, ставало все відомішим в Україні та за кордоном. Тут би, як кажуть, зелену дорогу дати екологічно чистому транспорту, який в оціночній шкалі всіх видів транспорту займає друге місце після трамвая, тоді, як маршрутки, яких у малому Кам’янці понад дві з половиною сотні – останнє. Проте, не тільки у цьому місті, а й в Україні, на думку народного депутата України Кармазіна, цей не вельми безпечний і шкідливий для довкілля транспорт, “кришують” більшість очільників, маючи з маршруток неабиякі доходи.
Набуте нелегкими зусиллями “тролейбусне” майно зберігалося то там, то “здєсь”, наче воду решетом носили, фактично під відкритим небом, на рахунку дирекції будівництва світився бублик, охоронців не було за що найняти.

Авторитетна думка
“Влада хотіла збути майно сусідам у Хмельницький, та ми не давали, бо воно нам самим потрібне, – розповідає депутат Наталя Скірко. – Я була членом депутатської комісії, яка перевіряла стан цього майна. Ми тоді висновок зробили, що влада самоусунулася не тільки від вирішення питання з добудовою, а й від покладеного на неї обов’язку свято пильнувати громадське майно. Про це ми доповіли на сесії, можна переглянути і рішення комісії, і протокол обговорення. Тільки це нічого не змінило. У мене таке враження, що спеціально виставили для розграбування усе, що місто надбало за понад 20 попередніх років”.

Передвиборні віражі
У 2002 році ( і теж під вибори) до міста прибула столична делегація. Якби Кам’янець проголосував за “Єдність” - Київ допоміг би завершити довгобуд. Вже й опори, яких бракувало, доставили. Та, побачивши результат, забрали назад. Місту, що споконвіку славилося вільнолюбством, свобода політичного вибору була дорожча навіть за омріяний тролейбус. Перевагу, пам’ятається, тоді віддали БЮТу, “Нашій Україні”. Очікували бо від них не тільки вирішення свого інтересу, а й суттєвих змін та прогресу для цілої держави. І знову помилилися?! Напевно, кам’янчани не забули, як їх улюблениця Юлія Тимошенко ще в 2005 році провела нараду в Кабміні, на якій схвалили Державну комплексну програму розвитку міського електротранспорту. Через відсутність фінансування вона фактично не виконувалася. І не тільки в нинішній, кризовий рік. А людям так не хочеться, аби влада приймала популістські рішення! Бо життя в них одне, і його ще й вкорочує чимало чинників, в тому числі й засилля в містах мікроавтобусів, які головним чином і здійснюють у країні пасажирські перевезення. Від них – затори та аварії на вулицях, шкідливі викиди, які за статистикою, часто й густо перевищують викиди підприємств, гроблять націю. Хоча, навіть ця довгоочікувана програма, певне, допомогла б Кам’янцю, мов мертвому припарки… Бо, як згадувалося, надбане з кожним роком усе більше “вивітрювалося”. У 2005 році, його вже, як кажуть, удень із вогнем…

Мільйони вкрадено, а підстав для криміналу немає?!
Якраз у 33-ю річницю великого довгобуду у Кам’янці виникла громадська організація “Кам’янецький тролейбус”, яку очолив колишній воєнком Володимир Дзюбак. До неї ввійшли і Олександр Ковальчук, і Станіслав Барбарук, і багато інших, хто свого часу доклався до просування будови. Їх найактивніше підтримує “армія” пенсіонерів та інших пільговиків, яких у місті майже третина населення. Дуже вже дістало цих людей те приниження, яке вони часто-густо відчувають на собі в маршрутках. Однак, новообраний торік улітку міський голова Анатолій Нестерук вважає, що сьогодні мрія про тролейбус є утопією. По-перше, криза, по-друге, все розграбовано. Звільняючи з посади начальника управління комунального майна Едуарда Ровенського (був також головою ліквідаційної комісії тролейбусного господарства), на виконання рішення 35 сесії міськради V скликання він направив у контролюючі та правоохоронні органи відповідні запити щодо зникнення громадського майна. Де-в’ятого лютого цього року начальник міського управління внутрішніх справ Микола Семенишин повідомив, що майно дирекції на суму 7 599 гривень 76 копійок, що зберігалося в складі ТОВ “Поділлябудсервіс”, справді зникло. У листі ішлося й про те, що ще в листопаді 2005 року правоохоронці порушили кримінальну справу, слідство триває, винних не знайдено. “Голова ліквідаційної комісії Едуард Ровенський, пише пан Семенишин, був фактично обмежений в своїх діях у зв’язку з відсутністю фінансування забезпечення належних умов зберігання ввіреного йому майна, …що згідно зі ст.6, п.2 КПК України є обставиною, яка виключає порушення кримінальної справи”. Чи ж правоохоронці такі близькозорі? Чому не взяти, так би мовити вище?! А хто ж обмежив “ліквідатора” Ровенського? Чому він, як Василь Кривоногих не штурмував виконком своїми доповідними? А, може, так і було треба? Адже в 2005 році, коли звільнили попереднього директора будівництва тролейбусної лінії Миколу Лізвінського, акт передачі майна не складався (!). Тодішній міський голова мав би домогтися передачі майна виключно за актом. “Тим часом зникла й документація, яка нараховувала 1700 томів”, - повідомляє Борис Кетлінський, член згаданої громадської організації.
З постанови про відмову у відкритті кримінальної справи: “…можна зробити висновок про факти розкрадання даного майна невстановленими особами. Передумовою виникнення цієї ситуації став ряд причин, а саме відсутність забезпечення охорони цілісності майна тролейбусної лінії з боку міської влади, некомпетентне проведення розпорядчих дій по зберіганню майна працівниками КП “Дирекція будівництва тролейбусної лінії” та ліквідаційною комісією, відсутність контролю міського голови та уповноважених на те осіб за цими процесами”.
Затвердив: М. Семенишин, начальник міського управління внутрішніх справ”.
Міський голова Анатолій Нестерук, ініціюючи розслідування за вимогою сесії, нікого не називав у якості хлопчиків для биття. Тож правоохоронці не мали б обмежуватися Едуардом Ровенським, а йти далі у своєму розслідуванні, щоб дати громаді відповідь: хто ж відповість за украдені мільйони? Нинішня влада міста не має наміру їх просто списати, блаженно закривши очі.


Читайте новини на нашому Телеграмі

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Останні оголошення
  Так  Ні, дякую