Країна подвійних стандартів

Що вигідніше – правда чи брехня?
Знаменитий американський психолог Дейл Карнегі, великий майстер навчати всіх жити успішно, пояснював популярність однієї із своїх героїнь звичкою говорити правду. Так, вона лишень говорила що думала – а всі захоплювалися оригінальністю її суджень і вважали неперевершеною співрозмовницею.
Та й видатний російський поет Олександр Пушкін саме цим – правдивою простотою - пояснював вплив своєї улюбленої героїні, Тетяни з поеми “Евгений Онегин” (“поэта милый идеал”), на великосвітське товариство, де щирість була ду-уже рідкісним гостем: “К ней дамы подвигались ближе; Старушки улыбались ей; Мужчины кланялися ниже, Ловили взор ее очей”.
І, здається, Костянтину Паустовському, відомому російському письменнику, належить геніальне спостереження: “Завжди кажіть тільки правду. Це ж так вигідно: нічого не треба запам’ятовувати”.
Ой, не читали, либонь, наші політики класики. А коли й читали, то не на те звертали увагу. В кожному разі, це на них не вплинуло. Бо брехня з їхніх уст тече просто невпинним потоком. І вони її не соромляться: навіть упіймані на гарячому знову викрутяться, легко збрехавши.
Особливо очевидним це було на початку літа, коли Партія регіонів планувала злитися в екстазі добрих справ для народу з Блоком Юлії Тимошенко. Пам’ятаєте, як партійні гучномовці з обох сторін обілювали одне одного й прощали одне одному всі гріхи? А потім усе закінчилось як завжди: Віктор Федорович “кинув” Юлію Володимирівну (“як завжди” – мається на увазі як прийнято в українській політиці; бо що стосується Юлії Володимирівни, то досі всіх першою кидала вона). Це було так несподівано, що штатні оратори похлинулися словами й півдня не могли прийти до тями, а потім у Ганни Герман аж голос змінився і з безапеляційно-повчального став єлейно-медовим. Та через день усі отямились і знову полили на знову суперників звичні відра помий і болота.
Сьогодні ця “зброя” заготовлена цистернами. Якби можна було уявити це в натурі, то ми побачили б гігантський залізничний тупик, ущерть забитий ешелонами з брехнею. Чим ближче буде до виборів, тим частіше снуватимуть вони маршрутами практично всіх кандидатів на посаду майбутнього президента країни. І чистих колій буде ой як мало. Та мусимо бути пильними, якщо не хочемо бути вкотре обдуреними. А якщо легко ведемося на брехню – то хто ж нам тоді винен?

Злочин без кари
Справді: чи так люто брехали б нам наші політики, якби ми бодай раз покарали їх за брехню? Якби запитували їх за безпечно роздані й легко забуті передвиборні обіцянки?
Хто всерйоз запитав Юлію Володимирівну, де ж та професійна армія, котру вона гарантувала вже з 2008 року? Сьогодні вона як прем’єр-міністр і цю, що є, фінансує тільки б не розбіглася. Армія не літає, не стріляє, не їздить – кошти є лише на утримання. Ще б: стільки наплодили генералів – 446 (тільки торік президент вручив 116 генеральських звань – це більше, ніж загальна кількість генералів у німецькій армії – Бундесвері) – де ж тут на армію вистачить?
А хто сьогодні запитує у Віктора Федоровича, де взяти ті гроші, котрі він так рветься роздати пенсіонерам і малозабезпеченим? Ну немає їх у країні, не вироблені вони: економіка ледь дихає, а вся олігархічна рать із керованої Януковичем Партії регіонів тільки й сотворила нового за 18 літ, що “Донбас-Арену”; усе ж інше її “виробництво” – це нещадна експлуатація ще радянських заводів і фабрик, енергозатратних, немодернізованих, технологічно відсталих й екологічно шкідливих. Але нащо їм було вдосконалювати цю задурно прибрану до рук промисловість, якщо весь цей час вона існувала на практично дармових енергоносіях, про які завжди домовлялася з Росією українська влада, розраховуючись за них теж заводами-надрами-пароплавствами, а загалом – нашими з вами податками і, в підсумку, нашою державною та національною незалежністю?!
Чи, може, хтось запитав у Героя України Володимира Литвина, як вдається йому поєднувати таку непросту політичну роботу з іще складнішою науковою – і щороку самому випускати по кілька солідних наукових досліджень, котрі під силу хіба що чисельним науковим установам?
І про те, за які такі статки ще з весни веде активну агітаційну діяльність на теренах усієї України Арсеній Яценюк, що переважно перебував останніми роками на державній службі, теж ніхто його не запитує.
Тому й роблять вони що хочуть. Тимошенко на наших очах і за наші гроші підкуповує не лише обіцянками, а й реальними грішми цілі галузі – як от вугільну, наприклад. Це ж треба – у наскрізь популістському законі про шахтарську працю, ініційованому нею і прийнятому Верховною Радою завдяки голосам БЮТ, передбачити навіть пільговий вступ до вищих навчальних закладів дітям шахтарів – поряд з інвалідами й сиротами! А на що схоже збільшене на третину фінансування сільських та селищних рад, голови яких віднині стали найоплачуванішими людьми на селі, як не на підкуп тих посадовців, від яких залежить дуже багато в організації виборів і у впливі на виборців – надто в малих селах, яких в Україні більшість?!
І Президента ніхто не запитує, навіть студенти, з якими він найдужче любить зустрічатися, чому він тільки зараз почав помічати й ініціювати різні потрібні справи: а п’ять років де був?
Та що запитувати про такі складні речі, коли всі сприймають як належне те, що виборча кампанія вже розпочалася – не за чотири і не за три місяці до 17 січня 2010 року, як велить закон, а ще з весни. ЗМІ рясніють псевдоаналітичними статтями, спрямованими на підтримку того чи іншого кандидата, і прямою передвиборною рекламою; узбіччя доріг і вулиці міст рябіють їхніми обличчями й многократно перехрещені нагадуваннями: “Вона – працює”; а таємнича Вона й справді працює не покладаючи рук – телеекран щовечора демонструє її на Кабміні... врученні ордерів... у шахті... з Путіним... тут не встигаєш помічати, де вона – а вона ще й працює. Та й усі, що з грішми чи владою хочуть ще й у президенти, всіляко нагадують нам про себе.
І ніхто не питає, чому вони це роблять так зарання – а отже, не за законом. Мовчки споглядаємо цю сваволю й, судячи з соціологічних досліджень, і далі тупо вибираємо між Юлею, Вітею і Сєнею, навіть не помічаючи тих кандидатів, які терпляче й законослухняно чекають початку законної виборчої кампанії. Хоч саме з них, мабуть, і треба вибирати. Бо з тими, що й зараз зневажають закон, ми вже пожили.

Вершки і корінці
Тут, унизу, беззаконня і безправність відчуваються найбільше. Не буду шукати інших прикладів – поділюся своїм. Тим паче, що читачі “Є Поділля” в курсі моєї проблеми, типової нині: про це писалося в статті “Пам’ятник безчестю” (№32 від 6.08.2009 р.). Йшлося про перипетії, судові в тому числі, навколо перебудови закритим акціонерним товариством “Продес” колишнього універсаму “Південний Буг” на вулиці Проскурівській, 16, тобто в самісінькому центрі міста. Історія ця ще не завершена, хоч Львівський апеляційний адміністративний суд 22 червня визнав незаконними і скасував рішення Хмельницького міськвиконкому щодо реконструкції та будівництва цього об’єкта.
Що мав би робити в цьому випадку міськвиконком, зобов’язаний бути для всієї територіальної громади взірцем законослухняності? Щонайменше – повідомити про рішення суду Державну інспекцію архітектурно-будівельного контролю, котра видала на підставі його незаконних тепер рішень дозвіл “Продесу” на проведення будівельних робіт. Та й “Продес” знає, що наразі законність його будівництва вельми сумнівна, а продовження будівельних робіт то вже зовсім незаконне. Та обидві ці організації, що були сторонами в справі, подають касаційні скарги до Вищого адміністративного суду, а тут тим часом удають, наче нічого не сталося: 16 липня “Продес” спокійнісінько здає приймальній комісії інспекції ДАБК першу чергу будівництва, і акт підписує в тому числі начальник управління капітального будівництва міськвиконкому В.Снігур.
А коли прокуратура м.Хмельницького запитує міського голову, чи відомо міськвиконкому про рішення суду, то їй чомусь відповідає департамент архітектури, містобудування та земельних ресурсів міськвиконкому: ні, в канцелярію таке рішення не надходило. І помічник прокурора м.Хмельницького М.Говда сліпо вірить цій відповіді, як і поясненню представника “Продеса” М.Лужняка про те, що жодні роботи на будівництві більше не ведуться – і ну ніде не бачить умисного невиконання рішення суду. І на судовому засіданні (постанову прокуратури я оскаржила в Хмельницькому міськрайонному суді) обурюється: чого всі хочуть від прокуратури? Так ніби не вона зобов’язана захищати права громадян і чесно виконувати свої обов’язки. Адже, аби дізнатися правду, всього лише й треба було, що заглянути на об’єкт і в справу, що 6 серпня повернулася зі Львова до Хмельницького міськрайонного суду (а постанову М.Говда виносив 19 серпня). На об’єкті, розташованому всього за чотири квартали від прокуратури, він би побачив будівельників, а у справі – і прізвища присутніх на суді юристів міськвиконкому та “Продеса”, і звіти про надіслані їм рішення, і навіть факсограму, що свідчить: Хмельницький міськвиконком отримав рішення суду 7 липня з 11.49 до 11.55.
Усе так легко – якщо бути кваліфікованим, неупередженим і, основне, служити закону.

Підтримай сайт