«Я переможу з вірою в Бога і в наших людей»

Кандидат у народні депутати Світлана Кабачинська. 28 жовтня ми обиратимемо новий склад Верховної Ради України. 

Серед кандидатів у народні депутати по Хмельницькому виборчому округу № 187 – наша колега, відома журналістка Світлана Кабачинська. Багато хмельницьких журналістів свого часу працювали разом з нею у «Подільських вістях», чимало під її вимогливим редакторським оком у «Проскурові» стали справжніми професіоналами своєї справи, ще більше колишніх її студентів прийшли працювати в засоби масової інформації міста саме тому, що журналістику в університеті викладала їм закохана в свою професію Світлана Іллівна. Ми й досі вчимося в неї – не лише журналістській майстерності, а й громадянській позиції в професії і в житті.
І нам не менше, ніж вам, хочеться розпитати Світлану Кабачинську, чому вона вирішила піти з журналістики у депутати.

З редакційного досьє
СВІТЛАНА ІЛЛІВНА КАБАЧИНСЬКА народилася 1956 р. у Віньківцях, виросла у Зінькові, звідки весь її рід. Вищу журналістську освіту отримала в Київському національному університеті імені Т. Шевченка. З 1978 року живе в Хмельницькому.
Працювала в газетах "Подільські вісті", "Є Поділля". 1992 року започаткувала газету «Проскурів» і була першим її редактором. Проте 1998 року пішла з посади через конфлікт з тодішнім міським головою, якого не влаштовувала незалежна позиція газети під її керівництвом. Після цього на роботу за фахом, яка б відповідала її досвіду і професіоналізму, ніде в Хмельницькому її не взяли.
Відповідну роботу запропонував найавторитетніший часопис України – міжнародний інформаційно-аналітичний тижневик «Дзеркало тижня» (м. Київ), власним кореспондентом якого у Хмельницькій області Світлана Кабачинська працює досі. Друкується і в місцевих газетах. Має багаторічний досвід викладання журналістики в університетах.
Голова Хмельницької міської організації Національної Спілки журналістів України. Член Всеукраїнської комісії з журналістської етики.
Заслужений журналіст України. Кавалер ордена княгині Ольги ІІІ ступеня. Відзначена багатьма професійними нагородами, серед яких і найвище звання - "Зірка української журналістики".
Автор семи книг публіцистики і прози.
Мама трьох дітей.
Життєве кредо: «ЖИТТЯ – ВІТЧИЗНІ, ЧЕСТЬ – НІКОМУ!»

- Світлано Іллівно, я дізнався про Ваш намір балотуватись у народні депутати України з білборда на перетині вулиць Прибузької і Грушевського. Спершу зрадів: нарешті буде за кого голосувати! Потім засумував: а хто ж, якщо Вас оберуть, буде тією грізною щукою в хмельницькій річці, яка не дає дрімати тутешнім жирним карасям? Але ж, подумалося, такі щуки нашому парламенту ще дужче потрібні. Проте більше ніде не бачив Ваших білбордів – тільки листівки де-не-де.
- А це єдиний мій білборд. Шкода, що над ним не можна написати: «Запам’ятайте це прізвище - Кабачинська! Це один-однісінький її білборд у місті!» Тоді б точно звертали на нього увагу. А так - губиться серед облич тих кандидатів, яких на кожному перехресті і вздовж кожної вулиці більше, ніж дорожніх знаків.
- Чому ж у вас один-єдиний?
- На більше немає коштів. Та й усі білборди забронювали на передвиборний період задовго до початку кампанії.
- А ви спізнилися?
- Я, чесно кажучи, не планувала йти на вибори. Не з моїми фінансовими можливостями починати кампанію, що вимагає великих коштів. Але ситуація в державі така, що, хочеш-не хочеш і можеш-не можеш - мусиш іти.
Ви ж бачите, скільки на цих виборах балотується журналістів, письменників, відомих діячів культури і мистецтва. Не тому, що політика їм ближча до душі, ніж те, чим вони займаються все життя. Просто кожна людина, здатна думати, бачить: Україна, її державність, її національне єство – в небезпеці. Буквально – під загрозою знищення. І ті, хто не мислить свого життя без незалежності України, без її державності, без національної і особистої свободи, зрештою, - мусять її захистити.
Потребу захистити найрідніше і найдорожче – свою країну – відчувають сьогодні й багато інших людей. Цим густо насичене повітря, це випікає душі людей. Їх принижує антинародна і антиукраїнська політика влади, що проводиться виклично і зухвало. Тільки закон про так звану мовну політику чого вартий. Він зазіхнув не лише на мову. Він підриває самі підвалини держави як єдиного цілісного організму. А те, як він був прийнятий – проламаний через парламент – викликає необхідність бути фізично присутнім у тому місці, тому залі, де відбувається прийняття законів. Щоб більше не допустити тут антиукраїнської політики і антиукраїнських політиків.
- Але, мабуть, у Вас був ще й особистий мотив для висунення своєї кандидатури? Адже народний депутат Лукашук подав на Вас і на видання, де Ви працюєте, - київську газету «Дзеркало тижня. Україна» - позов на один мільйон гривень. А він – кандидат на цьому ж мажоритарному окрузі від Об’єднаної опозиції. Захотіли помірятися силами не лише в залі судових засідань? Бо ж українські суди сьогодні – навряд чи те місце, де живе справедливість.
- Обережніше в оцінках. Наш найсправедливіший у світі суд уже може кваліфікувати ваше оціночне судження як наклеп. А прийнятий у першому читанні закон про наклеп передбачає за таке зухвальство до п’яти років тюрми. Поки ж закон ще не затверджений остаточно, суди почали нищити журналістику високими сумами відшкодування за так звані моральні збитки. За що подав на мене позов Лукашук? Задовго до початку передвиборної кампанії в моїй статті для «Дзеркала тижня» була згадка про те, що він піде на вибори від Королевської. Не отримавши документального підтвердження цього факту, я зняла його з публікації: він не вийшов ні в українському друкованому, ні в інтернет-варіантах газети. А от у російськомовному варіанті, який уже друкувався – залишився, і згодом редакція дала уточнення. Незважаючи на те, що вся ця історія – прикра випадковість, і політична кар’єра нардепа ні на грам від неї не постраждала – Лукашук не зняв позов. І 25 вересня Хмельницький міськрайонний суд в особі судді Оксани Заворотної визнав цю інформацію наклепом і зобов’язав мене відшкодувати Лукашуку 10 тисяч гривень. Хоч він не надав жодного доказу завданої йому моральної шкоди.
- 10 тисяч – не мільйон.
- От так пожаліли, правда? Засудивши ні за що. Отак і буде працювати закон про наклеп – як інструмент проти неугодних владі. Та й не тільки владі – хіба в 1937-му році доноси писали тільки ті, хто був при владі? Це був засіб помсти для всіх охочих. І наразі журналісти – це лише перші жертви закону про наклеп. Чинна влада практично узурпувала владу в країні. Залишилися лише деякі острівці спротиву, і найвідчайдушніші серед них – це засоби масової інформації. На жаль, не всі, далеко не всі. Але ті, що пишуть правду – останній бастіон демократії в Україні. І їх нищать. На очах у всіх. А всі мовчать і дивляться. Не повстають, як десять років тому в Чехії, на захист свободи слова – коли день у день після роботи вся Прага стояла біля телецентру, захищаючи чесну інформацію в країні – і відстояла своє право чути правду! Хоч, якщо влада знищить чесну журналістику, то настане черга всіх інших. Навіть тих, хто вперто не вірить, що його, тихого й покірного, можна засудити й посадити ні за що. Але ж у нашому безправному суспільстві, як не страшно це усвідомлювати, досі живий принцип «Була б людина – а стаття знайдеться»: комусь сподобається ваша квартира, комусь – ваша дружина…
- Арсеній Яценюк, перебуваючи в Хмельницькому, дуже різко висловився про дії Лукашука: «Дурна справа – судитися з журналістами. Я ще не бачив жодного чоловіка, а особливо політиків, котрі починали судитися з журналістами і щось від цього виграли. Можна виграти суд, а програти політичну кар’єру».
- Нащо ж тоді вони висунули цього кандидата? В правовій державі, де є справжня політика і вільна журналістика, за подібні дії політик негайно вилетів би з партії, а засоби масової інформації просто розтоптали б його після такого позову.
Тож цей судовий абсурд був, справді, тією останньою краплею, яка переповнила чашу мого терпіння. Далі споглядати беззаконня і несправедливість, що чиняться сьогодні в країні згори донизу, не можна. Я пішла на вибори і виграю їх.
- З одним білбордом?
- З правдою. З любов’ю до України. З вірою в Бога і в наших людей.
- Ви вірите, що люди за Вас проголосують? Але ж у місті реально звучить і показує тільки реклама двох найбагатших кандидатів.
- А я працюю в нашому місті тридцять п’ятий рік. Працюю на нашу країну і наших людей, пробуджуючи в них громадянську свідомість і людську гідність. Без цього не можна добре жити. Без цього неможливо збудувати достойну державу, якою б пишалися всі її громадяни. Ці якості – підвалини людської самоповаги. І, чим більше чинна в Україні влада попирає людську гідність, принижує людей – серед іншого й тим, що змушує працівників бюджетних організацій поголовно вступати до Партії регіонів, - тим більше в людині наростає опір і випростується дух. Закон фізики – дія викликає протидію. Чи влада думає, що й у фізиці можна провести свою реформу?
- Яка ж Ваша передвиборна програма?
- Її суть можна коротко висловити трьома засадничими принципами.
Перший - не брехати.
Другий - не красти.
Третій - не зраджувати.
- О-о-о, це ж так складно!
- Це вкрай необхідно сьогодні державі й народу. Без дотримання цих Божих заповідей, які регулюють моральний закон у людині і в суспільстві, Україна зникне як держава. Її зруйнує тотальна корупція і ненаситність можновладців та олігархів. Її зжере дощенту брехня і аморальність чинної української політики. І ніхто не пересидить цю чорну біду в своїй хаті скраю. 1920 року, коли українці здали свою Українську державу більшовикам – в обмін за обман, тобто за землю, - вони теж думали, як завжди: якось же буде, бо ще так не було, щоб якось та не було. Та ця зрада обернулася проти всього народу нечуваним лихом. Спершу більшовики забрали землю – в колгоспи. Потім тих, хто тікав від колгоспів, як чорт від ладану, виморили лютим голодом – дощенту, до останньої дитинки в родині. А хто вижив – достріляли в 1937-му.
- Моторошна перспектива.
- Читайте історію, вивчайте архіви. Хто не робить уроків з минулого, приречений пережити його знову. Проте я впевнена: в українців спрацює інстинкт самозбереження і самозахисту. Вибори 28 жовтня – шанс накреслити інше майбутнє. Це можна зробити дуже легко, обравши до Верховної Ради демократичну більшість людей – хоча б 230 депутатів! - що не продаються і не бояться. Яких не переслідує страх за свій капітал. Які життям довели, що Україна для них – над усе.
- Але ж, маючи обмежені фінансові ресурси, як Ви донесете до людей свої ідеї, програму, та й, власне, сам факт, що Ви балотуєтеся в депутати?
- Моя найбільша надія – на моїх читачів, на колишніх студентів, на всіх, хто знає мене і мою сім’ю. Найбільша надія. Днями трапився такий курйозний випадок. Один із членів окружної виборчої комісії, перевіряючи список наших членів дільничних комісій, раптом вигукнув: «О! Це ж Олійник Микола Петрович, професор з історії! Він у нас історію так викладав, що всі знали! Найкращий викладач! І от такий мужик!» Я, чесно кажучи, аж стерпла, коли він вимовив: «Олійник». Але, вислухавши цю захоплену тираду, розкололася: «Крім того, це ще мій чоловік». «Так? Класний викладач!» Ви не уявляєте, як мені було приємно все це почути. Тому я сподіваюся, що добра пам’ять дасть свій результат.
- Цього мало. Потрібно активніше себе рекламувати.
- Роблю, що можу і що встигаю. З самого початку розуміла, що не маю жодної можливості перебити чимось фінансові ресурси багатих кандидатів. Але розраховую на здоровий глузд наших людей. Вони ж розуміють: той, хто вкладає у вибори мільйони, у Верховній Раді примножуватиме ці мільйони, а не перейматиметься думкою про народ. Власне, наші найбагатші кандидати вже всі штани просиділи у Верховній Раді – хто три, а хто й чотири скликання поспіль. За цей час їхній бізнес ну просто розцвів. А Україна опинилася на краю прірви.
- А не може статися так, що Ви перед виборами знімете свою кандидатуру?
- Скільки років Ви мене знаєте?
- Та вже ого-го.
- Ви можете уявити, що я це зроблю?
- Ні.
- Цього не буде ніколи. 28 жовтня Ви обов’язково побачите моє прізвище в бюлетені. А 29-го привітаєте мене з перемогою.
 - З задоволенням!
 

Політична реклама