Новини читачів

Ціна помилки у Вільнюсі: від провалу до революції

Авторська думка

Нинішню ситуацію в Україні зрозуміти вкрай важко. Мільйони невдоволених, бійки із силовими структурами, вимоги відставки уряду, парламенту та самого Президента Януковича – цим дихає Україна уже впродовж кількох тижнів. Уся ця картина отримала символічну назву – «Євромайдан».

Український народ, який так довго чекав омріяного кращого життя, в черговий раз опинився за його межами. Євроінтеграційний курс України, який вибудовувався, починаючи з 1997 року, коли було підписано угоду про співпрацю з Європейським Союзом, подарував надії на позитивні зміни в житті держави. Відразу стало зрозуміло, що українці не проти посмакувати кращого, а головне – цивілізованого життя. Звісно, мріями жити не зовсім нормально, однак, враховуючи той факт, що жити нам стало справді непереливки, вже настав час рішуче діяти. Справу свого попередника (Леоніда Кучми – авт.) продовжив «помаранчевий» лідер Віктор Ющенко, який доклав чимало зусиль для поглиблення співпраці з європейськими колегами. Та тільки варто було дочекатися, доки до влади прийде новий керманич – теперішній ґарант Віктор Янукович, усе пішло шкереберть. Провал Вільнюського саміту «Східного партнерства» 28-29 листопада 2013 року можна пояснити лише амбіційністю та непохитністю глави держави у власних позиціях, про що переконливо свідчить його заява про небажання вести переговори із ЄС без участі путінської Росії. Видно, що й досі привид Москви не покинув голови і душі (а головне – розум!) політиків навіть у такий відповідальний та доленосний для нашої держави момент, як підписання однієї з найважливіших ЕКОНОМІЧНИХ угод – Угоди про Асоціацію з Європейським Союзом.

Напевне, у своїх безглуздих діях, які були продемонстровані ще 22 листопада, коли Кабмін свідомо призупинив євроінтеграційні процеси, влада не врахувала (втім, як і завжди) одного важливого чинника – інтересу своїх громадян. Невідомо, який біс тоді вселився в голову Віктора Федоровича, але, відверто кажучи, шантаж по-московськи все-таки на нього подіяв. Наслідок не потребує додаткового нагадування чи, навіть більше, роз’яснення. Втім, тепер ешелон Януковича мусить дорого платити за свою помилку.

Суспільний резонанс небачених досі масштабів, іменований «Євромайданом» - ось як дожартувалися наші політики. І найголовніше – Москва залишилася осторонь нинішніх безладів, які тривають вже кілька тижнів у столиці України місті Києві. Навіть «Помаранчева» революція виглядає проти цих масових протестів лише казочкою. Тепер на власні очі можна побачити повноцінний голлівудський блокбастер, головна роль у якому належить самому українському народу, чаша терпіння якого дійшла до своєї червоної межі.

Але чи вигідно це все комусь? Владі? Ні, їм радше байдуже, аніж вони реально готові допомогти. Хоча уряд Азарова намагається в своїй агонії знайти шлях до співпраці з опозицією. Тій же опозиції? Не впевнений. Противники новонародженого тоталітаризму «донєцких» використовують цей хаос в цілях власного піару. І замість того, щоб реально допомогти щось змінити ДІЯМИ, усе зводиться до порожніх розмов та виступів на СЛОВАХ. Пора вже б чогось нового було навчитися, адже, якщо взявся допомагати, то не словом, а ділом. Хто ще виграє від цієї ситуації? Мабуть, більше ніхто. А от тих, що від цього багато втратять, хоч греблю гати. Підприємці, промисловці, науковці, інтелігенція… всі ті, хто безпосередньо сприяє розвитку держави. Це своєрідний саботаж, який народ оголосив самому собі, а не лише владі. І в першу чергу, по закінченню цієї революції, страждатиме він сам. Для правлячої верхівки тоді з’являється реальний шанс здійснити ще кілька антиукраїнських політичних маневрів, одним із яких уже начебто стало нещодавнє підписання стратегічної угоди із Росією про вступ України до Митного союзу у недалекій перспективі. Однак, чи це точно відбулося, невідомо. ЗМІ продовжують дезінформувати суспільство про дії Януковича після великого провалу, але такий крок, радше за все, викликаний якщо не тиском, то власною незорієнтованістю. А це викликає ще більшу паніку серед протестувальників. Масові невдоволення торкнулися і Кам’янця-Подільського, однак тут вони отримали свій специфічний ярлик. Навряд чи вдасться вирішити щось на рівні невеликого міста, тим паче, що багато невдоволених жителів самі свідомо підтягуються до Києва, прекрасно розуміючи, що на місці доля держави не вирішиться. В тому то й помилка: свідомо прагнучи до чогось великого, забуваємо почати з малого. Навіть виступи тих самих кам’янецьких опозиційних лідерів бодай трохи, але можуть впливати на свідомість громадян. Проте якоїсь масштабності ця наївна сугестія мати не буде.

Лише з часом вдасться зрозуміти усю суть того, що відбувається. Проте вже зараз варто подумати та подбати про те, як перебудувати країну на новий лад. Чи є у когось такий план? Поки що немає. А дарма…