Новини читачів

Порядок виконання вимог Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 року.

З 1 вересня 2006 року для України набула чинності Конвенція про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, яка на сьогоднішній день застосовується у відносинах між Україною та 55 державами-учасницями.
Суть Конвенції полягає в тому, що один із батьків (або будь-яка інша особа, якій належать права піклування про дитину) не має права одноосібно приймати рішення про зміну місця проживання дитини та, зокрема, вивозити її в іншу державу. А у випадку виникнення такої ситуації дитина має бути негайно повернута в державу свого постійного проживання для того, щоб компетентний орган саме цієї держави як держави постійного місця проживання дитини прийняв рішення про визначення місця проживання дитини та участь у її вихованні батьків (інших осіб).
Отже, на підставі положень Конвенції особа або установа, які стверджують, що дитина була вивезена з держави-учасниці або утримується на території іноземної держави з порушенням прав піклування про дитину (далі – заявник), може відповідно до статті 8 Конвенції звернутися із заявою до спеціально призначеного Центрального органу за місцем постійного проживання дитини або будь-якої іншої Договірної держави за допомогою у забезпеченні повернення дитини або реалізації права доступу до дитини, яка постійно проживає в іноземній державі (відповідно до статті 21 Конвенції).
Заявником може бути мати, батько дитини, опікун (піклувальник), інша особа, якій належать права піклування або опіки над дитиною, в тому числі уповноважений на це представник дитячого закладу, наприклад, в якому проживала дитина, позбавлена батьківського піклування.
Конвенція чітко визначає, що виникнення правовідносин між дитиною та особами, яким належать права піклування про неї (у першу чергу, як правило, йдеться про батьків), слід пов’язувати з законодавством тієї держави, в якій дитина постійно проживає.
Зміна країни проживання дитини вимагає узгодження з іншим з батьків (а у деяких державах, за відсутності іншого з батьків – потрібен дозвіл суду), адже такий переїзд, як правило, спричиняє зміну режиму спілкування дитини з другим з батьків, порядку участі у вихованні дитини.
Подібні норми передбачені і законодавством України. Зокрема Цивільним кодексом України передбачено, що особа, яка не досягла 16 років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними.
Основна діяльність по виконанню функцій відповідно до Конвенції покладається на Міністерство юстиції України в Україні, яке має вживати заходів, спрямованих на те, щоб надати сприяння заявнику в розгляді та прийнятті рішення щодо чотирьох категорій заяв відповідно до Конвенції, а саме: про сприяння поверненню дитини до України, про сприяння поверненню дитини з України до іноземної держави, про забезпечення реалізації права доступу до дитини, яка постійно проживає за кордоном, а також про забезпечення реалізації права доступу до дитини, яка постійно проживає в Україні.
Таким чином, хотілось би рекомендувати батькам заздалегідь, за обопільною згодою, в добровільному і мирному порядку вирішувати питання, пов’язані з виїздом за кордон та визначенням місця проживання дитини, щоб уникнути необхідності застосування положень існуючих міжнародно-правових механізмів, зокрема, Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей. А якщо така ситуації вже виникла – діяти в першу чергу, виходячи з інтересів дитини та рівності прав батьків у прийнятті рішень, що стосуються життя дитини та участі у її вихованні.
Разом з тим, слід зазначити, що головним при виконанні Конвенції завжди залишається забезпечення дотримання прав дитини та прийняття рішення в найкращих інтересах дитини, яке б гарантувало право кожної дитини на стабільні умови життя.