Олімпійський чемпіон Сергій Нагорний «На байдарці я обійшов навколо земної кулі»

З жартами і спортивним духом у здоровому тілі, крокуючи життям впевненою ходою, він запевняє, що досягнув усього, чого прагнув, а нині насолоджується своїми творіннями. У розпал спортивної кар’єри Кучерявий (а саме таке прізвисько мав весляр 35 років тому за копицю пружних кучерів на голові), навряд чи міг припустити, що колись проміняє весло на лопату, а сплави на байдарках – на обкопування квітника «1 Травня». Та, навіть, незважаючи на палку прихильність до садівництва-городництва, олімпійський чемпіон за жодних обставин не втрачає нагоди з гумором пофілософствувати про життя-буття і, час від часу, дозволяє собі помріяти про «Оскара».
Сергій Нагорний – перший і єдиний олімпійський чемпіон, який народився і весь час проживає та працює у Хмельницькому, заслужений майстер спорту СРСР, майстер спорту міжнародного класу, заслужений працівник фізичної культури і спорту України, почесний динамівець України, «Почесний громадянин міста Хмельницького», голова Хмельницького міського осередку Хмельницького обласного відділення Міжнародної асоціації ветеранів фізичної культури і спорту, заступник президента обласної федерації веслування на байдарках і каное.

«Тренери і тренування зробили з мене чемпіона»
– Сергію Вікторовичу, коли Ви востаннє сиділи у байдарці?
– Років п’ять тому. У Новій Каховці проходили змагання на кубок мого друга олімпійського чемпіона Сергія Чухрая. Я був у нього в гостях і трохи покатався.
– Так давно… Невже у молодості «нагреблися»?
– Свого часу греблі в моєму житті було так багато, що набридло.
– Нині дуже популярними стали сплави на байдарках. Не було думки закинути за плечі рюкзак і разом з друзями гайнути світ за очі на декілька днів?
– Раніше, бувало, спускалися Дністром на байдарках аж до моря. Це цікаво, але було дуже давно. Зараз у мене інші захоплення.
– Якби Ви народилися не у 1956-му, а на 40 років пізніше, як гадаєте, чи мали б зараз ті ж шанси досягнути всього того, що маєте?
– Той об’єм роботи, який я виконував – робив би й зараз і, думаю, багато б досягнув. Бо як любив повторювати один із моїх тренерів: «Виконана робота не проходить даремно». А ще один відомий норвезький весляр казав, що «милі – роблять чемпіонів». Чим більше долаєш кілометрів, тим кращими стають техніка і витримка. З іншого боку, мені дуже пощастило з тренерами, багато чим я завдячую саме їм.
– Ви ніколи не рахували скільки кілометрів подолали з веслом у руках?
– Рахував, за роки тренувань я обійшов на байдарці навколо земної кулі.
– На місток закоханих, що біля входу у парк ім. М. Чекмана, аби «роздати» поради молодим веслярам часто виходите?
– Вказівок з мосту ніколи не даю, але серце «йокає», коли проходжу берегом Південного Бугу. Бувало, коли наші хлопці тренувалися, то я приходив до них, сідав на пірс і показував, як я це знаю і роблю. У цьому виді спорту все залежить від техніки: як правильно весло тримати, як воно має у воду заходити, як з неї виходити, якими м’язами слід більше працювати...
– Чому Ви професійно не зайнялися тренерським ремеслом?
– Для того, щоб працювати справжнім тренером, потрібно місяців вісім-дев’ять на рік проводити на зборах. А я – «пацан» сімейний.
– А як щодо трьох завдань чоловіка: збудувати дім, народити сина, посадити дерево?
– Виконав усі, тепер насолоджуюся життям, милуюся своїми творіннями. Дуже люблю поратися на присадибній ділянці. Ми, коли тільки будинок збудували, то залишилося п’ять-шість соток землі й засадили на них город. Наступного року я трохи травички посіяв, доріжки зробив, грядки зменшив – квіти посадив... Наступного – ще більші газончики, квіти, камінці, гірки... Нині лише півтори сотки зосталося під часником, петрушкою і цибулею… За ділянкою доглядаємо колективно. Клумбочка наша називається «1 травня» – всі люди на маївку, а ми – лопати в руки.
– Політикою зайнятися не хочете? Це зараз дуже модно…
– Ні, не хочу, це брудна справа. Та й не вірю я нашим політикам. Хоча з іншого боку, кажуть, якщо ти не займаєшся політикою – вона обов’язково займеться тобою (сміється – авт.).
– Є щось таке, чого Ви дуже прагнули, але не досягнули?
– «Оскара» ще б хотів, але вже, певно, не отримаю (сміється – авт.). Нагороди – це не самоціль, а результат роботи. Я не ставив собі за мету привезти з Монреалю «золото», але твердо знав, що повинен був бути кращим у цьому виді спорту. Кажуть, поганий той солдат, який не мріє бути генералом.

«В інституті я ніяк не міг здати залік по фізкультурі»
– Як Ви прийшли у цей спорт пам’ятаєте?
– Мені дуже пощастило, що жив у той час. Нехай він був не в усьому правильним, але соціальний захист населення був дуже розвинений, і всі діти займалися якимось видом спорту, відвідували секції. Ніде не пропагували сидіння перед телевізором з пивом і чіпсами, дивлячись футбол, у нього просто грали всі й скрізь. Я колекціонував марки, значки, монетки, займався легкою атлетикою, гандболом, а в 13 років вперше прийшов на греблю.
– Постійні тренування, напевно, не дуже добре відзначилися на Вашому навчанні?
– Ні, я гарно вчився, уроків майже не прогулював. О шостій ранку ішов на тренування, потім – на уроки, а на 16.00 – знову на греблю. Школу закінчив з середнім балом «4,5».
– Чому Ви не вступили на якийсь спортивний факультет?
– Під час мого навчання школа №16 мала креслярський нахил, у нас було чотири уроки креслення на тиждень. Я дуже добре це робив, як казав мій вчитель у мене була добре розвинена просторова уява. У десятому класі будівельний факультет Дніпропетровського інституту надіслав мені запрошення на участь у вступних екзаменах. Я хотів туди вступати, думаю, це було б неважко, враховуючи те, що вони самі мною зацікавилися. Але після смерті батька, я не хотів залишати маму одну, тому на екзамени не поїхав. Тренер рекомендував вступати у Кам’янець-Подільський інститут на факультет фізкультури, аби легше було вчитися, але я й на це не погодився. Що мені спорт?! Ось, «інженер-механік» у Хмельницькому технологічному інституті побутового обслуговування (нині ХНУ – авт.) – справжня чоловіча спеціальність! Вона тоді була найважчою, але я сам вступив з першого разу. На той момент я вже був чемпіоном Радянського Союзу по «юнаках», але заняття не пропускав, ходив, навіть, на фізкультуру. Але несподівано виникла одна проблема: я займався в «Динамо», а мене переманювали в інститутський «Буревісник». А раніше як було: навчаєшся в інституті – ходи в «Буревісник». «Не хочу», – кажу. «Захочеш!», – відповідають. Дійшло до того, що всі предмети здаю добре, з креслень на олімпіадах мої роботи перші місця займають, а з фізкультури залік не ставлять. Приходжу до викладача, він мене до завідуючого кафедри відправляє, а той каже «пиши заяву на «Буревісник», а то вилетиш звідси взагалі». Я так і не погодився, а коли повернувся з чергових зборів, мені показують наказ, що мене відраховують за прогули. Але залишили. Отак «крутили» мною, доки не виграв Олімпіаду. А потім, коли вже, почав приносити очки, взагалі, залишили у спокої.
– Перші враження після перемоги на Олімпійських іграх у Монреалі пам’ятаєте?
– Дуже добре, ніби це було вчора, а не 35 років тому. Канал Нотр-Дам, трибуни метрів триста завдовжки і дуже багато людей. До того я ніколи не бачив таких трибун, у нас же змагання, зазвичай, проходили на річках або озерах, де глядачі просто спостерігали з берегів. Наших туристів у ті часи за кордоном було дуже мало, тим паче в Канаді. Підійшов лише один теплохід з «нашими» і, окрім тренерів, лише ця маленька групка людей вболівала за нас. Попереднього дня на дистанції 500 метрів я у парі з білорусом Володимиром Романовським вибороли «срібло», і лише наступного дня у гонці на дистанції 1000 метрів, ми на 0,03 секунди обійшли німців і перемогли… Ми піднімаємося на п’єдестал, звучить гімн Радянського Союзу, підіймають прапор, а у нас сльози на очах і, в той же час, відповідальність за таку велику країну.
– Якось святкуєте цей день?
– Не щороку, але часто телефоную своєму другу-напарнику. Вітаю його, я він мене. На 50-річчя Вова приїздив до мене на святкування, а я – до нього.
– До Вашого повернення у Хмельницький після Олімпіади 1976 року звістка про тріумфальну перемогу вже встигла облетіти все місто, як Вас зустрічали?
– На залізничному вокзалі зібрався величезний натовп, всі з квітами, сміються, щось кричать. Мені страшно було з поїзда виходити. Думав, може проїхати до станції Гречани, тихенько там вийти і непоміченим додому дістатися. Але з цієї ідеї нічого не вийшло. Я вийшов з вагона, приймав вітання, посміхався, відповідав на питання, жартував на всі боки.
– Нині олімпійським чемпіонам дають квартири, але Вам її не дали?
– Сталося так, що після смерті тата, мама вдруге вийшла заміж і переїхала у інше місто. Квартири у Хмельницькому мені не дали, тому, що у мене була батьківська. За дві медалі: золоту і срібну – після вирахування податків, я отримав близько 7 тисячі рублів, кришталеву вазу, годинник і грамоту.
– На що витратили «олімпійські» гроші?
– Доклав ще близько двох тисяч рублів і купив першу у своєму житті машину – «Волгу». Єдиний привілей, який мені, як олімпійському чемпіону, дістався – купити її без черги.

«Своє рідне «болото» ні на що не проміняю»
– Якщо ввести Ваше ім’я у котрусь із пошукових систем, то Інтернет одразу видає: «перший і єдиний олімпійський чемпіон, який народився і весь час проживає та працює в місті Хмельницькому». Невже у Вас на гребені слави не виникало бажання переїхати за кордон, або, принаймні, до столиці?
– Якби я тоді поїхав за кордон, мене зробили б «ворогом народу» і, ще невідомо, що було б з мамою. Міг би поїхати в інше місто, але я дуже люблю своє «болото».
– У Вас є улюблене місце в Хмельницькому?
– Так, біля річки, мене завжди туди тягне. В житті я дуже багато важливих рішень прийняв саме біля води. Вона, коли її багато, має дуже гарну енергетику, особливо, тиха і спокійна. Коли я поруч, завжди почуваюся комфортно, вода мене «підживлює». Там, де Плоска впадає у Південний Буг раніше росли розлогі верби, дуже романтичне місце. Там я прийняв рішення одружитися.
– З дружиною Ви познайомилися до перемоги на Монреалі чи після?
– З Наталею я познайомився ще коли навчався у десятому класі. Вона жила на подвір’ї, де жив мій друг. В інституті за неї епюри малював, які потім на виставках призові місця займали. Ми вже більше тридцяти років разом. П’ять років тому обвінчалися у церкві. У нас двоє дітей: Сергій і Вікторія, і п’ятнадцятирічна онука Наталя, названа на честь бабусі.
– Хтось із них пішов Вашими спортивними стопами?
– Син півтора роки займався греблею на байдарках і каное, але кинув.
– І Ви не мріяли про те, аби у сім’ї був ще один олімпійський чемпіон?
– Чого ж ні?! Дуже хотів! Але примусити людину, якщо їй це не дуже подобається – не можливо. І взагалі, гребля, як зараз кажуть, невдячний вид спорту. Зараз всі діти хочуть займатися тенісом або футболом, де за перемоги платять великі гроші. Хоча у ті часи, коли займався я, взагалі, не було жодних фінансових нагород.
– У школі дітям, певно, постійно ставили Вас у приклад?
– Не знаю, не скаржилися! Хоча відомий батько – для дитини не найкращий варіант. З одного боку – стимул, з іншого – постійне «тикання» – «будь, як тато».
– Онучка чим займається?
– Спершу на танці ходила, тепер на боротьбу. Я їй кажу, ходи на танці, нащо тобі хлопчаче захоплення?! А Наталя мені: «Дідусю, ти собі тільки уяви: йду я ввечері, а з темного під’їзду – два підозрілі типи... А я що перед ними танцювати буду?!».

«Якщо вживати погану воду – нічого хорошого не буде»
– Знаю, що коли Ви займалися греблею, то й краплі алкоголю у рот не брали. Зараз дозволяєте собі насолодитися келихом чогось «міцного»?
– На свята.
– Палите?
– Тільки, коли вип’ю (сміється – авт.).
– Ранкова зарядка?
– Беру лопату, копаю ямки на присадибній ділянці.
– А взимку?
– Сніг розкидаю!
– І після цього обливаєтеся крижаною водою?
– «Моржував» роки три, але треба було онучку до школи возити, не «вписувався» у графік, тому припинив.
– Лазня, сауна, хамам?
– Все вітається!
– Плаваєте?
– Можу 4-5 кілометрів пропливти, але не на час, а для задоволення. Плавання – це дуже корисно, працюють усі групи м’язів. Шкода, що у нашому брудному Південному Бузі плавати страшно.
– Після 18-ї їсте?
– Майже ні, але якщо хочеться, то їм (сміється – авт.). Їжу люблю звичайну, але добре приготовану. Кухню на українську, чи грузинську – не поділяю, але шаную «домашню», без шкідливої хімії. Але у раціоні найголовніше – це вода. Людина на 70-80 відсотків складається з води. Якщо вживати погану воду – нічого хорошого з цього не буде.
– Що ще важливе для здорового способу життя?
– Душевний спокій і помірні рухи, бо великий спорт – це не для здоров’я, для здоров’я – фізкультура.