Генетик Наталя Зимак-Закутня: «В медицину не повинні йти люди, які працюють по годинах!»

 Тож спробуємо трохи привідкрити завісу над життям цієї непересічної особистості. Знайомтеся: завідуюча медико-генетичною консультацією Хмельницького міського перинатального центру, гарна жінка і приємний співрозмовник Наталя Зимак-Закутня. Понад 20 років вона робить усе, аби маленькі подоляни з’являлись на світ здоровими, а ті з них, котрі народилися з генетичними захворюваннями, почувалися потрібними у цьому світі. Наталя Олегівна зауважує, що працювати генетиком і цікаво, і відповідально, і, водночас, морально важко.
Заздалегідь домовившись про інтерв’ю, ще майже півгодини просиділи у нашої героїні під кабінетом. Однак не через її непунктуальність, а бажання прийняти усіх своїх пацієнтів, які очікували на консультацію завідуючої медико-генетичної консультації у коридорі. Як розповіли вагітні, вони вже не вперше на прийомі у Наталі Олегівни. Проте, незважаючи на те, що у черзі доводиться висидіти подекуди більше години, вони зовсім не шкодують про згаяний час. Адже переконані, що кожній буде приділено максимум уваги - без поспіху та зайвої метушні.
“Як тобі поведеться у медицині залежить від того, хто твої вчителі”
- Який найяскравіший спогад з дитинства?
- Я – з лікарської сім’ї. Тому затримки батьків на роботі до півночі та постійні чергування вважались звичним явищем у нашій родині. А ночівля в лікарні та те, що сусідка замість мами заплітала мені коси, не здавались мені чимось особливим. Що ж стосується батьків, то для них виклик на роботу, у більшості випадків серед ночі, був святим. Зараз це радше виняток, аніж постійна практика. А дуже шкода. Адже у медицину не повинні йти люди, які працюють по годинах! Нині часто можна почути: «Вже третя дня, мій прийомний час закінчився». Чи: «Зателефонуй мені завтра, коли я буду на роботі»… Раніше такого не було…
- Виходить, Ви увібрали любов до медицини разом із молоком матері?
- Це вже точно. Я була типовою студентською дитиною і «з молоком матері» отримувала порції анатомії, фармакології, гістології та інших логій.
Як тобі поведеться у медицині залежить від того, хто твої вчителі. А з ними мені дуже пощастило. Першими моїми вчителями, як ви вже зрозуміли, були батьки. Я - медик у третьому поколінні. Дід теж мав стосунок до медицини – був цілителем. Й хоча не мав відповідної освіти, про що дуже шкодував, з захопленням зачитувався підручниками батьків, по крихтах заповнюючи прогалини у знаннях.
Мої колеги та пацієнти – чудові вчителі життя і медицини. Зустріч та праця з професором Володимиром Вертелецьким - також крутий світоглядний поворот у житті.
- Батьки і зараз продовжують працювати лікарями?
- Вже ні. Мати усе життя працювала педіатром, невропатологом, а зараз викладає у нашому медичному коледжі. Тато – Олег Зимак - був доцентом на кафедрі педіатрії факультету післядипломної освіти Вінницького медичного університету ім. Пирогова. Взагалі, батько був різнобічно розвинутою особистістю, до прикладу, у молодості грав у театральній студії. Він мав сміливість бути самим собою, що дуже рідко можна зустріти у наш час. Не боявся змінюватись і змінювати обставини життя. Коли тато повідомив вдома, що йому запропонували посаду редактора газети, мама була у шоці. Адже йому вже було за шістдесят, він не мав журналістської освіти. Але батько погодився. Очолював газету він три роки: у 2004-2006 роках. У ті часи, коли редактори змінювалися один за одним, це був рекордний термін перебування на цій посаді. До обіду він працював медиком, а опісля – …редактором «Подільського кур’єру».
- Тато пишається Вашими здобутками?
- У 2011 році, на Пасху, його не стало. Народився він на Водохреще, а пішов у кращий світ на Великдень. Кажуть, що лише обрані заслуговують такої честі... Перечитуючи татові книжки, знаходжу у них чимало його ремарок та позначок. Цікаво, що саме він для себе у них виділяв. І хоч його вже майже два роки немає, читаючи його замітки, ніби знову із ним спілкуюсь...
- Ваші діти вирішили не змінювати сімейної традиції й теж пов’язали своє життя із медициною?
- Старший син Тарас обрав медицину, хоча я до неї не підштовхувала, а навпаки, чимало разів перепитувала, чи це рішення є зваженим. Але він раз за разом відрізував, що це усвідомлене рішення. Нині він навчається на третьому курсі у Чернівцях. Хотілося, щоб він здобував освіту у вузі з певним рівнем. Адже те, як потрібно ставитися до пацієнта, у книзі не прочитаєш, а візьмеш лише від людей, у яких ти вчився. Зараз Тарас, як більшість лікарів у молодості, мріє про якісь героїчні спеціальності: нейро- або кардіохірурга. Менший син, Олег, навчається у десятому класі.
“Якщо ти поспілкувався із лікарем і тобі не стало легше – ти був не у лікаря”
- Ви корінна хмельничанка?
- Ні. Народилась я у Львові, раннє дитинство минуло в Почаєві. До школи та інституту ходила в Чернівцях. Тому вважаю себе чернівчанкою. У мене був червоний диплом і я мала право вибору, куди їхати працювати після закінчення інституту. У ті часи можна було потрапити навіть до Узбекистану. Я ж хотіла ближче до рідних країв. Так у 1990 році приїхала до Хмельницького за призначенням. Тут, порівняно з Чернівцями, панувало відчуття спокою. Й саме в Хмельницькому я переконалась, що дух міста створюють люди.
- Повідомляючи невтішні новини своїм пацієнтам, треба певною мірою бути і психологом, і другом…
- Коли бачиш щасливу вагітну жінку, налаштовану на позитив, а ти маєш їй повідомити погані результати аналізів та проблеми, які вони несуть… Це досить важко. При спілкуванні з закордонними колегами дізналася, що під час навчання вони проходять тримісячний курс, впродовж якого вивчають, як правильно повідомити та пояснити діагноз пацієнту. А у нас це все приходить з роками та накопиченим досвідом. На початку своєї роботи генетиком дивувалась, коли у відповідь на негативну новину людина мовчки сиділа й посміхалась. Вже пізніше дізналась, що це захисна реакція – вона у шоці. Просто у кожної людини шок проявляється по-різному: у одних через посмішку, у інших – через сльози чи агресивну реакцію.
- Пам’ятаєте усіх своїх пацієнтів?
- Не всіх. Проте їхні ситуації та діагнози, які їм поставила, залишились у пам’яті. Така вже особливість у генетики, що майже кожен випадок – рідкісний, хоча пацієнтам від цього не легшає. Проте нашим колективом робимо усе від нас залежне, щоб у них не виникав страх перед медичним закладом та людьми у білих халатах. Особливо це стосується дітей, які гостро його відчувають Як казали у нас на кафедрі: якщо ти поспілкувався із лікарем і тобі не стало легше – ти був не у лікаря. Тому командою працюємо над тим, щоб усі, хто звернувся до нашої консультації, отримав допомогу повною мірою.
“Краще враження колекціонувати, ніж речі”
- Які для Наталі Зимак-Закутньої складові щастя?
- Щастя без здоров’я не буває. Які для мене складові щастя? Напевно, це коли серед семи мільярдів людей ти знаходиш свою половину та можеш генетично реалізуватися у своїх дітях. А ще я щаслива, що знаю, що таке справжні почуття, бо виросла в любові моїх батьків.
- Вдалося серед семи мільярдів людей знайти свою половину?
- Так, це мій чоловік Олександр, якого вдома лагідно кличу Олесем. До моєї постійної зайнятості на роботі ставиться з розумінням, якому інколи сама дивуюся. Він не має жодного відношення до медицини, хоча якось зізнався, що колись мріяв про неї. За освітою він інженер. Раніше працював на заводі. Зараз має власну справу.
- У вас в кабінеті дуже багато квітів та зелені...
- Вони заставляють завжди пам’ятати, яке гарне і трепетне це життя. І трохи скрашують казенність… Ця вся зелень у кабінеті та загалом у всій медико-генетичній консультації, не лише моя заслуга, а й моїх колег Рити та Зої. Рита у нас відповідає за фіалки, а я – за орхідеї. Вибір припав на ці вазони тому, що вони не дуже вибагливі, а у нас – північний бік. Та й поливати їх треба лише раз на тиждень. Коли у нас на підвіконні з’явилась синя орхідея, подумала, що то генетичний мутант. Але все виявилося набагато простішим, – її поливали синіми чорнилами, й квітки змінили колір.
- Окрім генетики та квітів ще чимось захоплюєтесь?
- Краще враження колекціонувати, ніж речі. Такої думки дотримувалися мої батьки, і я з ними на сто відсотків погоджуюсь. Що стосується відпочинку, не люблю просто лежати і засмагати на пляжі. Мені потрібно завжди рухатись та змінювати обстановку. Хоча інколи хочеться абстрагуватися від усього світу й сісти за гарну книгу. Діти останнім часом присадили за Карпу та Дереша. А я все частіше ловлю себе на думці, що хочу перечитати Достоєвського чи твори Ліни Костенко.