ГАРТОВАНИЙ ФРОНТАМИ

 Микола Петрович – шанована людина, на долю якої випало чимало випробувань.
Родом він - із Сумщини, але виріс на Поділлі. Після закінчення школи вступив до Харківського інституту механізації сільського господарства, де і застала його війна.
Навчальний заклад евакуювали в Самаркандську область. Працювали студенти в одному з племрадгоспів механізаторами, різноробочими, словом, виконували будь-яку роботу. У 42-му Миколу призвали в армію. Він закінчив полкову школу розвідників і був направлений до 6-ї Червонопрапорної стрілецької дивізії, яка з боями відступала на Воронеж. Саме тут і отримав молодий солдат бойове хрещення – його контузило, а осколки, немов на згадку про той бій, Журавльов і досі носить у лівій руці.
- На той час я був баштовим стрільцем Т-34, - згадує ветеран. – Танк підірвався на міні, це вже було передмістя Воронежа. Механік-водій загинув. Ми з командиром почали вибиратися. Піднявши кришку люка, я руками вчепився за краї отвору, щоб вибратися. І тут по танку вдарив ще й снаряд…
Довелося воювати Миколі Петровичу і на Сталінградському фронті, захищаючи завод «Барикади». Колись давно там виробляли гармати. До війни підприємство було великим машинобудівним заводом. У серпні 41-го «Барикади» терміново повернулися до виробництва гармат.
Фронтовики добре знають, що, крім ворожих куль, снарядів і бомб, бійців косили і хвороби. Справжньою бідою була і туляремія. Підрозділ, у якому служив Журавльов, зняли з позицій і відправили до госпіталю. Микола Петрович вважає, що це, мабуть, багатьом із них врятувало життя.
Після госпіталю знову реформування, і Журавльов у січні 1943 року потрапляє на Калінінський фронт. Тепер він старший розвідник артилерійської дивізії, корегувальник, завдання якого – знаходити цілі, готувати дані.
- Якось вночі німецька розвідка блокувала наш спостережний пункт, - розповідає Микола Петрович. – Нас мало, а фашистів у кілька разів більше. Зав’язався бій. Ми викликали вогонь на себе.
За цей бій Журавльова нагородили медаллю «За відвагу». Дорожить Микола Петрович і медаллю «За бойові заслуги», якою він був нагороджений ще у 42-му. Тоді Журавльов був у розвідці, разом з товаришами вночі полонив німецького автоматника.
Фронтова доля закинула Миколу Петровича і на Курську дугу. Запам’яталися Журавльову жорстокі, кровопролитні бої, великі втрати. Форсувавши невелику річку, він з товаришами просувався вперед у напрямку до Орла. Кулі сипалися градом, від вибухів здригалася земля. Неподалік рвонув снаряд, і Миколу Петровича оглушило і присипало землею. Хоча і недочував після того, але в госпіталь не пішов.
У складі 2-го Білоруського фронту старший сержант Журавльов, командир взводу управління, визволяв Білорусію. Микола Петрович пригадує, як форсували Дніпро в районі Рогачова і Жлобіна.
- Зима, холодно, сніг, снаряди рвуться на льоду. Перейшли ми на ту сторону. Раптом з боку Рогачова підійшов бронепоїзд і відкрив шалений вогонь по нашій піхоті. По рації я отримав наказ – негайно підготувати дані. Розкрив планшет на колінах і швиденько взявся за діло. Руки підморозив, але вчасно передав координати. Наша артилерія вдарила по бронепоїзду і відтіснила його вогнем.
За цей бій Миколу Петровичабуло нагороджено орденом Червоної Зірки.
Потім була Прусія, а восени 44-го року Журавльова направили у Сталінградське артучилище, розташоване в Астрахані. Через рік молодий лейтенант потрапляє у Володимир-Волинський і деякий час служить на кордоні з Польщею. У 46-му бригаду розформували і фронтовик повертається додому.
- Дуже важко на війні, - каже Микола Петрович, – це надзвичайні випробування для людей. Пригадую Калінінський фронт. Сніг по коліна, спали під відкритим небом. Палили багаття, на ніч розгрібали жар, стелили хвою і лягали спати, притулившись один до одного. Вкривалися шинелями, а вранці обтрушувалися від снігу.
Два роки на передовій… Чого тільки не бувало за цей довгий час! І скільки довелося пережити солдатам, які наближали Перемогу! Їхній подвиг, без перебільшення, житиме у віках.
Після війни Микола Петрович майже півстоліття пропрацював на місцевому цукровому заводі: спочатку змінним теплотехніком, начальником планового відділу, а потім – головним бухгалтером. До ратних нагород ветерана додалися трудові відзнаки. Колишній фронтовик і досі бере активну участь в громадському житті: тривалий час очолював районну спілку інвалідів Великої Вітчизняної війни і Збройних Сил, нині він член президії районної ветеранської організації. Микола Петрович відзначений нагрудним знаком «Почесний ветеран України».
Разом з дружиною Аделею Леонідівною виховали трьох дітей, мають онуків.

Василь ВЕРБЕЦЬКИЙ.