ye-logo.v1.2

Кінорежисер-любитель Ігор Землянухін: “Сюжети для оповідань та фільмів беру із життя”

Суспільство 3356
Кінопроби до нового фільму
Кінопроби до нового фільму. Фото: Дмитра Скрипника та з архіву Ігоря Землянухіна

Він — колишній військовий та міліціонер, який різко змінив своє життя і присвятив себе творчості.

 Тепер він живе кінематографом: пише сценарії, знімає кіно та грає у власних стрічках. Він — режисер-любитель Ігор Землянухін, очільник творчої групи “МеніТра”, яка нещодавно перетворилася на козацький медіа-центр, а надалі планує стати кіностудією.
Нещодавно хмельничани познайомилися з останньою роботою пана Ігоря — фільмом “Переможені”. Із захопленням він розповідає про зйомки та про творчі плани, ділиться, яким чином служба у міліції допомогла у кіно, а також пропонує своє бачення української мрії...

“Кінематограф мені зовсім не подобався”
- Моє кіно розпочалося 9 січня 1964 року — саме тоді я народився. Перші три-чотири дні свого життя я прожив у Воронежі, після чого батьки не побоялися взяти мене у далеку дорогу і переїхали до Львова (батько був військослужбовцем). У Львові прожив майже 20 років.
Цікаво, що я закінчив Львівський кінотехнікум, спеціальність “Обслуговування, ремонт та наладка кіноапаратури”. Однак кінематограф мені не подобався, я не бачив себе в ньому ні під яким кутом. Пішов туди вчитися після восьмого класу, щоб швидше втекти зі школи і стати самостійним. Вчився я погано.
Після технікуму вступив у Камишинське вище військове училище інженерних військ, що у Волгоградській області. Там я вже вчився досить добре, мені подобалося. Поїхав за півтори тисячі кілометрів, і більше додому не повертався.
- А домівкою ви вважаєте Львів?
- Так. Це старовинне місто я по-своєму люблю, незважаючи на деякі політичні моменти. Приїздив додому провідати маму або на зустріч випускників, але вирішив не осідати там. Львів — це дуже своєрідне місто, останнім часом він дуже змінився. Коли мені розповідають, що при натисканні кнопки автомата можна випити справжньої львівської кави, я не вірю. Нещодавно блукав по центру міста у пошуках автентичної кав’ярні, і знайшов її на вулиці Вірменській, де, як і раніше, пані Стефа варить справжню каву по-львівськи...
- Як сталося, що тепер ви — хмельничанин?
- Служив у радянській армії аж до розпаду СРСР. У 90-х випадково опинився у Хмельницькому, де я мав служити у військовій частині, але через чергове скорочення не склалося. Мені запропонували службу в органах внутрішніх справ. Я розумів, що базар — це не моє, бізнесмен з мене не вийде. Умів тільки служити — так я тоді думав. У 1994-му я став дільничим у центральному відділенні міліції.

“Робота у міліції — це досвід, який ні з чим не порівняєш”
- І як вам було працювати міліціонером?
- Насправді, досить цікаво. В армії — чітке розподілення, тут — робота з живими людьми. Якраз в той час я вперше замислився про людські стосунки та долі, складні ситуації. Це був досвід, який ні з чим не порівняєш.
Спершу я навіть комплексував. Уявіть, мені років 28, а я приходжу на сімейний скандал, де жінці та чоловіку за 50, і розповідаю їм, що так робити не можна. Коли я ще сам не розібрався у житті, мав виховувати дорослих людей. І найцікавіше — вони мене сприймали. Тут почав накопичуватися багаж моїх майбутніх історій.
Моя дільниця була дуже наркоманська, за два роки зміг її вичистити, мене тоді помітили і запропонували перейти на оперативну службу. Так я став старшим оперуповноваженим співробітником міського підрозділу з боротьби з незаконним обігом наркотиків. Близько восьми років боровся з наркоманією. На той період це була непіднята цілина: криваві шприци у під’їздах, “танцюючі” хлопчики на зупинках... Не хочу хвалитися, але, думаю, що є і моя частинка заслуги у тому, що зараз ситуація змінилася.
- Але, все ж таки, ви покинули службу у міліції?
- Так, у 2005 році, за особистими переконаннями. Я не розділяв ейфорію, яка панувала у країні у зв’язку з переміною курсу. Бачив, що він приречений. На жаль, я добре навчався у військовому училищі, я чітко зрозумів, що це не піде далі обіцянок.

“Думав: який з мене письменник, я ж солдафон”
- Тоді ви почали знімати кіно?
- Спочатку я почав писати. З цим пов’язана цікава історія. У мене, як і у всіх нормальних людей, було перше кохання. І як у всіх нормальних людей, воно закінчилося нічим, хоч і продовжувалося протягом семи років. Так склалися обставини, котрі не привели до “хеппі енду”.
Минуло десять років, і одного вечора лунає телефонний дзвінок: вона мене знайшла, хоч було і складно, адже жодна довідкова не давала моїх даних. Ми зустрілися, нахлинули спогади.
Приїхавши зі Львова (там відбулася наша зустріч), я зустрів знайому, яку звали так, як і мою кохану — Леся. Я розповів їй усе, і вона сказала: “Спробуйте про це написати. Було так цікаво слухати”. Я думав: який з мене письменник, я ж солдафон (сміється — прим. авт.). Однак написав. Дав друзям почитати: не очікував на таку реакцію, виявилося, що цікаво.
Друге оповідання, “Капітан і ангел”, теж ґрунтується на реальних подіях, однак це вже із служби. Воно присвячене колезі Володимиру Чорномизому, який загинув. У нього був вихідний, але він не пройшов повз і вступив у єдиноборство із злочинцями, яких було п’ятеро.
- Саме за цим оповіданням ви зняли свій перший фільм “Ніхто не знає, що буде завтра”?
- Так. Дав почитати оповідання співробітнику. Коли у чоловіка, котрий пройшов через вогонь і воду, блиснула в очах сльоза, я зрозумів, що хочу зняти кіно. Якось так сталося, що я його зняв. Це не був екшн чи бойовик, це була життєва історія. Стрічку кілька разів показали по місцевому телебаченню, вона особливо брала за живе тих, хто працював в органах.
- Хто вам допомагав?
- Я був і режисером, і сценаристом, і актором. Поступово зібралася компанія однодумців серед моїх друзів, ми утворили творчу групу “МеніТра”.
Коли я шукав підтримку для зйомок, почув дику фразу від одного чиновника: “Зараз позитивний образ міліціонера нікого не цікавить”. Загалом, мати справу з приватниками набагато краще, ніж з чиновниками. Пробити цю бетонну стіну вдається небагатьом...
Після цього у мене з’явилося багато нових оповідань: це, переважно, детективи та ліричні історії. Їх накопичилося вже десь на дві книги.
Потім зняли кліп про клуб катамаранів на пісню “Шаланды, полные кефали”,
історичний кліп за мотивами повісті Бориса Лавреньова “Сорок перший”.
- На цей час фільм “Переможені”, який нещодавно презентували хмельничанам, можна вважати найсерйознішою вашою роботою?
- Так. В його основі — моє оповідання “Не сумуйте, голубчику”, яке вийшло під псевдонімом Віктор Треба. Знімали півроку. Не знаю як, але вдалося знайти й історичні костюми, і зброю. Хоч він і вважається аматорським, але це досить серйозна робота. Для мене це наступна сходинка в кінематографі.
- Чому ви взяли таку тему — громадянська війна 1917 року?
- Фільм не про війну, він про сьогодення. Він необхідний зараз у зв’язку із політичною ситуацією в країні. Якщо ми не зупинимося, буде як у фільмі: будемо один одного розстрілювати і вішати...
- Зараз кінематограф — це ваша основна діяльність, чи ще десь працюєте?
- Я на пенсії плюс працюю охоронцем, адже кошти на життя потрібні. У мене такий графік, що дозволяє багато часу приділяти кіно і займатися тим, що мені подобається.
- Вже триває робота над наступним фільмом?
- Так. Фільм “Урод” - це історія мого двору. Перші романтичні стосунки, проблеми з батьками, шкільні перипетії. Він показує той час, коли діти стають дорослими, практичними людьми, але озираються назад і згадують ніжні та правдиві дитячі почуття. Можливо, я невиправний романтик, але мені здається, що щось в цьому є...
Далі планую братися за дуже серйозну роботу, але що це буде за фільм — секрет. Скажу тільки, що це із бродвейської класики. Це складна робота, там будуть досить відверті сцени, які потрібно зіграти не вульгарно. Вже маємо серйозний досвід, тому будемо дуже намагатися вийти на наступний рівень.
- Як ви обирає акторів? Віддаєте перевагу професіоналам чи аматорам?
- По типажу, серед знайомих і навіть незнайомих людей. Найменше мене цікавлять професійні актори. Вони мають напрацьовані штампи, бувають зверхніми. Від них важко добитися того, що треба. Звичайна ж людина грає на інтуїції, завдяки якій знаходить правильні рішення.
- Ви теж знімаєтеся у власних фільмах. Це необхідність чи вам цікаво?
- Подобається. В першому фільмі грав епізодичну роль злочинця, в “Переможених” - одну із головних ролей. Було цікаво відчути себе зовсім іншим, ніж я у житті. В “Уроді” буду грати спиною, жодного разу не покажуть мого обличчя.

“Нам потрібно об’єднатися навколо української мрії”
- Якось ви казали, що через кіно можна висловити свою громадянську позицію. А якщо її висловити словами, яка вона у вас?
- Потрібно перестати колупатися у минулому і вірити обіцянкам політиків. Потрібно почати мислити і об’єднатися навколо української мрії.
- Яка ж вона, українська мрія?
- Київ — великий діловий та бізнесовий центр Європи, Харків — потужний науковий та індустріальний центр, Львів — місто карнавалів та ярмарок, куди приїздять люди з усього світу, Одеса — український Голлівуд і т.д. Добрі і привітні люди, які живуть нормальним життям, не заздрять нікому і не мають ворогів. У нас є чим пишатися, тільки не потрібно ділити країну по Дніпру чи Збручу.
- А яким ви бачите власне майбутнє?
- Через постійне життя на колесах особисте життя не склалося. От тільки нещодавно з’явилася людина, дорога мені... Хочеться нарешті осісти. Мрію про маленьку квартиру, в якій буде хоча б імітаційний камін. Осінь, вечоріє, облітає жовте та червоне листя, біля каміна сидить кохана людина, я приношу їй гарячий чай і поправляю плед на колінах. Набиваю трубку добрим тютюном і розповідаю сумну історію про минуле... От така картина вимальовується в моїй уяві.
- Дуже кінематографічно...
- Я намагався (сміється — прим. авт.). Це моя мрія.

Коментарі:

Сергій 20.03.2013 22:26

Щоб довго не шукати, ось фільм "Переможені"

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Новини Хмельниччини
Останні оголошення
  Так  Ні, дякую