Чи можна у це повірити?

 Молоде подружжя радо погодилося. І ось на сцені у числі кількох подружніх пар поміж конкурсними завданнями, щоб зробити шоу більш цікавим, ведучий запропонував жінкам, котрі сиділи за ігровим столом, повідати щось цікавеньке зі свого весілля. Кожна з учасниць конкурсу із захопленням розповідала свою історію, а у мене від погляду на мою Маринку аж серце похололо. Дівчинка спохмурніла і виглядала трохи розгубленою, ще б пак – весілля то у них такого пишного, як у інших, і не було. Обоє – студенти платних вузів, вона – на стаціонарному відділенні медичного університету, він заочно навчався у торгово – економічному і працював, щоб утримувати обох. Та і ми, батьки, на весілля не спромоглися. То що ж вона розповість?
Із тремтінням я чекала її черги, утім, тільки–но дівчина простягла руку до мікрофона, як зі сторони чоловічої компанії обізвалася ведуча і повідомила, що свою історію хоче розповісти Андрій. Такої розв’язки я передбачити не могла, але помітила, з яким полегшенням і вдячністю поглянула на Андрія його чарівна половинка. Чесно кажучи, я вже і призабула ту дивну пригоду, про яку розповідали мені діти, тож у ту мить і гадки не мала про що вестиме мову мій син, а серце калатало, як дзвін, відбиваючи у скронях свої круговерті.
Він говорив чітко, наче з книги читав, і так просто, трохи емоційно, але спокійно. Я не впізнавала свого сина і не могла навіть повірити, що він так запросто може говорити зі сцени перед не однією сотнею пар очей. А він говорив і ось про що.
- Знаєте, скажу відверто, весілля, як такого, у нас з Маринкою не було. Так склалося, що ми навчаємося і працюємо у Києві, а живемо у Броварах на квартирі і саме за дві хвилини ходьби до РАЦСу. Тож одного дня, вирішивши узаконити наші стосунки і подавши завчасно заяву, у призначений час прийшли до цієї установи і вже за 5 хвилин були законними чоловіком та дружиною. Оскільки людей на весіллі було у нас чималенько, аж ми удвох, - пожартував Андрій, викликавши цими словами усмішки та шумок у залі, і продовжив далі свою розповідь, - тож і вибору, як святкувати, у нас не було. Ми взяли пляшку шампанського і подалися у парк Шевченка, що саме навпроти приміщення РАЦСу. Настрій був чудовий, тож відкоркувавши шампанське, додали собі ще трохи традиційно-весільного синдрому. А оскільки ми з моєю дружиною пияки нікудишні, то більша частина шипучого напою залишилася невипитою. Постала проблема: чим же заткнути пляшку? Корок відлетів, хтозна куди (тоді ми і не намагалися його запримітити), отже, заповзято взялися оглядати все навкруги. Як я вже казав, своє весілля гуляли ми у парку Шевченка, тож саме біля пам’ятника Кобзарю промовляли свої весільні тости, і корок стали шукати саме тут.
Довгенько нишпорили навколо пам’ятника (уявляю, як воно виглядало з боку), утім, пробку так і не знайшли. Кажу: „Маринко, ану ж бо давай своє традиційне звернення до Святого Миколая”. Знаєте, як у народі кажуть, коли щось загубилося і ніяк не знаходиться? „Святий Миколай! Пожартував і віддай!”. І що видумаєте, як тільки Маринка це промовила, одна з ворон, що теж нишпорили тут всюди, просто перед нами злетіла у повітря, тримаючи у дзьобі наш корок, і сіла на голову Шевченкові, даруйте, на пам’ятник. Поки ми підійшли ближче і міркували, як би нам відібрати у крадійки нашу власність, ворона сиділа з корком у дзьобі непорушно, наче застила і сама стала частиною пам’ятника. Піднявши очі, я вголос прочитав напис: „ І мене в сім’ї великій, сім’ї вольній, новій, не забудьте пом’янути незлим, тихим словом”. Кажу : „ Ти бач, Маринко, як символічно. Тож пом’янімо Тараса Григоровича”. У цю ж мить наш корок впав прямісінько нам під ноги, а ворона, голосно каркнувши нам на прощання, полетіла собі геть. Від подиву я тільки і спромігся промовити: „Спасибі, Тарасе Григоровичу!” Ну що тут іще скажеш. Ось така була у нас весільна історія.
У залі лунали оплески, а Маринка, взявши до рук мікрофон, додала: „ Коханий, ти забув сказати, що все це відбувалося саме у день народження Шевченка 9 березня.” Після цих слів навіть ведучий не втримався: „Оце так романтично – патріотична історія. Браво, Андрію! Браво, Марино!”
А чи справді можна у це повірити? Утім, повірите ви чи ні, але це дійсно було так: і весілля, і корок, і ворона, і день народження Шевченка. Життя часом дивує нас своїми чудернацькими пригодами, історіями, збігами, приносить багато сюрпризів приємних і не дуже, які ми часто забуваємо, не звертаємо на них уваги. А можливо, часом, і варто над ними замислитись, до чого б це? Мої діти завжди були і є патріотами своєї країни і Шевченків “Кобзар” довгенько катався з моїм сином у його валізі, бо доводилося часто їздити у електричках, поїздах, тож у хвилини спокою кожне шевченкове слово ставало йому наукою, зігрівало душу і змушувало замислитись над важливими життєвими істинами. І тепер я знаю, що цю свою весільну історію мої діти запам’ятають назавжди, тим більше, що та пляшка із недопитим шампанським і корком з воронячого дзьоба ще довго стоятиме у буфеті поряд із “Кобзарем”, як вічне нагадування про те, чого не купиш ні за які гроші, не проміняєш ні на які весільні подарунки.

Наталія КОНОВАЛОВА, Чернігівська область.