ye-logo.v1.2
22 Лютого, 2019

Олексій Підмурняк: «Було таке, що я дві з половиною доби не виходив з лікарні»

Лариса ШАНДОВСЬКА Суспільство 5426
В роботі хірурга головне - рішення приймати швидко і правильно.Олексій Підмурняк стверджує, що за кожним медичним дивом стоїть важка копітка праця.

Напевно, він ніколи не став би лікарем, якби не сумний випадок.

 У 1988 році, коли Олексію було всього 15, серйозно захворіла його мама. Її оперували в Києві, і коли він з батьком приїхав її провідати, сам дух інституту, враження від лікарів, які тоді здалися йому якимось надзвичайними людьми, атмосфера чогось дивовижного, величного... І йому теж захотілося так, як і київським спеціалістам, допомагати іншим, рятувати їхнє життя і здоров’я.

- Саме тоді мій старший брат навчався в Чернівцях, у медінституті. Я кілька разів приїжджав до нього, і мені надзвичайно сподобалося ставлення студентів до навчання, їхня відповідальність, розуміння що від того, що ти вивчиш зараз, буде залежати не лише твоя робота, а й здоров’я інших людей. Адже в нас дрібниць не буває, бо будь-яка дрібниця згодом може повернутися помилкою. І якщо можна допустити помилку в слюсарній справі (нехай не ображаються слюсарі чи сантехніки, їхня робота дуже важлива, але її можна виправити, чи купуючи нову запчастину, чи новий прилад), то в медицині помилка дуже важко виправляється. Якщо її взагалі можна виправити.
Тому в медицині якихось дрібниць не буває, і ставлення до навчання, і те, що викладачі намагалися переконати нас, що треба на все звертати увагу, і той об’єм, який ми змушені були вивчати, вселив у мені впевненість, що це набагато важче і важливіше, ніж в інших закладах. А мене завжди тягнуло туди, де важче.
- Чому ви обрали саме хірургію?
- Напевно, тому, що вважав, що це чоловіча спеціальність, коли важко і в той же час рішення треба приймати безпосередньо, стоячи біля операційного стола. Причому, швидко і правильно.
- А крові не боялися? Хоча б на перших порах?
- Ні. Завжди уявляється якась кінцева мета, і коли ти бачиш її, ради чого ти все це робиш, всі проміжні речі стають неважливими. І коли людина одужала, мало того - вижила, і пішла додому своїми ногами, на фоні такого великого досягнення ту кров, яку бачиш під час операції, сприймаєш як невід’ємну частину твоєї роботи. Є кінцевий результат, якого потрібно досягти, а всього, що є проміжним, боятися не варто.
- Чи пам’ятаєте якийсь складний випадок на початку своєї діяльності?
- Кожен випадок для мене, як хірурга-початківця, хоч я і закінчив інститут з червоним дипломом, був надзвичайно складним, важко діагностувався, і мені для цього потрібно було перелопатити всю інформацію, отриману за шість років навчання.
До речі, я з першого курсу оперував тварин. Чи шкода було? Зараз було би шкода, а тоді бажання стати класним хірургом затьмарювало все. Та й оперували ми під наркозом, як і повинно бути. А потім тих тваринок лікували і відпускали.
- Чи траплялися у вашій роботі дива, коли людина мала померти, а ви її поставили на ноги?
- Було. Але я б не сказав, що це диво. Тому що питання дива в медицині досить суб’єктивне. Якщо хірург зранку до вечора знаходиться біля хворих, якщо крім цього він постійно читає, вчиться, їздить на конференції, в тому числі й закордон, він більше підготовлений до якоїсь несподіваної ситуації, ніж той, хто нічому не вчиться, бо вважає, що вже досягнув усього. І коли поступає пацієнт з патологією, яка зустрічається досить рідко, і всі вважають, що жити йому залишилося кілька днів, він потрапляє саме до того лікаря, який трохи більше прочитав і трохи більше знає. І він з цим впорається. Можливо, збоку це виглядає як диво, а насправді за цим дивом – копітка щоденна праця, коли треба трохи більше читати ніж інші, трохи довше затриматися в лікарні, ніж інші, і тоді те, що робиться людськими руками, буде сприйматися як диво.
- А чи були у Вас випадки, коли доводилось затримуватися до дев’ятої, десятої вечора?
- До дев’ятої - для мене це абсолютно нормально. У нас робочий день починається о 8.30 і закінчується о 15.00. Я ж приходжу на роботу о 7.30 і затримуюсь доти, доки не вирішу всі необхідні питання. А це може бути і дев’ять, і десять, і одинадцять годин вечора.
Коли я ще починав працювати, було таке, що я дві з половиною доби не виходив з лікарні - якраз тоді чомусь було багато важкохворих і складних операцій. В мене ще не було сім’ї, тож для мене це не було аж так важко. Просто я був настільки захоплений своєю роботою, що не звертав уваги на втому. І це не є диво. Так часто буває з багатьма хірургами, які починають працювати. Вони по кілька днів не виходять з лікарні, бо хочуть чомусь навчитися.
- Напевно, Ваша відповідальність зіграла певну роль у тому, що Ви - один із наймолодших начмедів в Україні серед обласних лікарень.
- Думаю, що так. Посаду цю отримав у 32 роки. Якраз тоді, у 2006 році головним лікарем став Аркадій Флаксенберг, і він обрав мене як людину, якій можна довірити роботу, хворих і організацію надання однієї з найскладніших служб в області - хірургічної. Але одній людині важко щось зробити, тут трудиться цілий колектив: Аркадій Флаксенберг, Марія Шаренко, начмед з лікувальної роботи, я, ну і - завідуючі відділеннями. І всі ми, вважаю, на своєму місці.
- Великий Амосов колись казав, що у кожного лікаря є свій цвинтар. У Вас він теж є?
- Бувають випадки, коли ми знаємо, що шансів у людини немає, але все одно боремося до останнього. А потім людина помирає... Якщо говорити про цвинтар, не можна казати, що в одного він більший, в іншого - менший. В того ж Амосова, прославленого хірурга, було достатньо людей, як померли на операційному столі не тому, що він поганий хірург, а тому що він брався за важкі випадки. Якщо хірург береться лише за прості операції, в нього немає хворих, які помирають. А якщо ж ти хочеш допомогти і намагаєшся витягти людину майже з того світу, ти не застрахований від того, що твій цвинтар збільшиться ще на одну могилу…
Тож, якщо говорити про цвинтар, то не можна проводити паралелі між його розміром та діяльністю лікаря.
- Ваша дружина теж лікар?
- Так, дружина, Надія Миколаївна, працює в нашій лікарні лікарем-гематологом. Познайомилися ми на першому курсі медінституту, допомагали одне одному вчити латинь, анатомію. Мені вона сподобалася з першого погляду. Чи сподобався їй я? Не знаю, вона мені й досі не зізнається. У нас двоє дітей: 12-річна Наталя та 7-річний Тарасик. Про те, що в мене народилася донька, я дізнався, стоячи біля операційного столу. Ледь довів її до кінця, так розхвилювався. А коли вже народжувався син, весь час стояв під вікнами. Хоча, як лікар, міг би бути присутнім, але я, як і раніше, ставлюся до цього процесу як до таємниці і вважаю дуже особистою річчю.
- У Вас, крім хірургії, є ще захоплення?
- Ну, напевно, хірургія тут стоїть на першому місці. Ви не уявляєте, яке задоволення отримуєш, коли витягуєш пацієнта мало не з того світу. А потім, років через десять, до тебе підходить людина, яку ти вже й не пам’ятаєш, і дякує: «Десять років тому ви врятували мені життя…».
Але коли випадає вільна хвилина, а це буває дуже рідко, я із задоволенням спілкуюся зі своїми домашніми, з батьком, братом.
А ще ми дуже любимо подорожувати. І якщо є три-п’ять вільних днів, сідаємо в машину і їдемо. Куди? Ми плануємо подорожі. Взагалі я можу розписати їх на рік наперед. Визначаю місця, куди хотів би повезти свою родину. Потім ми з дружиною розповідаємо дітям, чим цікаві ці місця. І вони вже з нетерпінням чекають, коли побачать замок, про який уже знають багато, чи напівзруйновану фортецю.
Були в Угорщині, Словенії, Польщі, Німеччині. До речі, моя дружина народилася в Німеччині. Ми з дітьми зробили їй подарунок на день народження сина і поїхали туди. І навіть знайшли той пологовий будинок, де вона народилася.
Завдяки нашим поїздкам вони вивчають історію, географію, і навіть літературу. Ось, коли вивчали Гоголя, ми дізналися, коли саме проходитиме Сорочинський ярмарок. І поїхали туди. Скільки радості було! Діти купили бублики, почепили їх на шию і ходили з ними по базару, торгувалися, як і всі, їли пиріжки, купували свистульки, дерев’яні іграшки… А ще ми поїхали в садибу Гоголя. Якраз тоді, коли туди завітали його далекі родичі з Канади. Так що ми змогли і з ними поспілкуватися. В найближчих планах - відвідати Канів, могилу Шевченка.
На жаль, що стосується Східної України, то далі Полтави ми ще не доїжджали, хоча вже зрозуміли, що історичні пам’ятки Західної України дуже різняться від таких же місць у Східній.
Тож у нас у планах і степи, і терикони, і закинуті шахти… А от Південну, Північну та Західну Україну ми об’їздили всю.

Коментарі:

До теми

Популярні новини

Новини Хмельниччини

Останні оголошення

Останні фото та відео

Робота для вас