ye-logo.v1.2

Депутат Олександр Симчишин: «Політика буде брудною, допоки нею займатимуться «брудні» люди»

Суспільство 10217

Молодий, амбіційний та перспективний політик, заступник голови Хмельницької обласної організації ВО «Свобода», депутат міської ради, кандидат історичних наук, доцент кафедри

правознавства Хмельницького інституту соціальних технологій Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна», віце-президент ФК «Спортлідер+» - це все публічний бік Олександра Симчишина.
Проте мало хто знає, що у 21 рік він увійшов до десятки кращих студентів-істориків України, а у 26 - захистив дисертацію, хоча у дитинстві мріяв про кар’єру футболіста. Олександр не визнає жодних авторитетів, окрім своїх батьків. А ще, як сам зізнається, він не має ні голосу, ні слуху, тому ви навряд чи коли-небудь почуєте пісні у його виконанні. Виняток Симчишин робить лише для Гімну України. До того ж, минулого року анонімним студентським голосуванням, який проводився в університеті, в якому він працює, його назвали кращим викладачем усіх часів та народів. Про це та багато іншого Олександр Симчишин розповів читачам «Проскурівського телеграфу».
«Не можна збудувати щасливе майбутнє, не звертаючи увагу на політичну долю своєї країни»
- Ви з тих депутатів міської ради, які майже завжди щось уточнюють, виправляють, з чимось не погоджуються, вносять пропозиції…
- Просто намагаюся впливати на ухвалення рішення… Я не можу бути пасивним депутатом, бо сам собі того не пробачу. Я активна людина, і сидіти, відмовчуватися, тиснути кнопку – суперечить моїм життєвим принципам. Люди обирали мене депутатом для того, щоб я працював, а не сидів. Я щиро вірю в те, що роблю. Мене просто рве зсередини, коли бачу якусь несправедливість, певні особисті інтереси. Я розповідав людям, що буду максимально активним у відстоюванні їхніх інтересів, це і намагаюся роботи.
У політиці мені дуже подобається. Я у своїй тарілці. Як говорив Сковорода – займаюся «сродною», тобто своєю по духу, працею. Хоча у людей термін «політик» викликає стереотипну відразу, і це логічно, бо від них люди чимало очікують, а мало що отримують. Я ж не боюся називати себе політиком. І переконаний, що політика буде брудною, допоки нею займатимуться «брудні» люди. Якщо ж українці хочуть, аби вона була прозорішою та щирішою, вони самі повинні нею займатися, тоді й цей термін не нестиме негатив.
- Вас люди на вулицях впізнають?
- Впізнають, вітаються, звертаються із своїми проблемами. Я багато ходжу пішки, їжджу у громадському транспорті, щоб бачити життя міста зсередини, бачити очі людей, їхні емоції і спілкуватися із пересічними хмельничанами. Приходять люди і на виїзні прийоми, по 15-20 осіб і в стаціонарну приймальню. А одного дня 34 людини звернулося до мене як депутата.
- Яким був Ваш шлях у політику?
- Перед Помаранчевою революцією усі три тури президентських виборів працював членом дільничної виборчої комісії. Коли подоляни почали виходити на майдан, раз приєднався до них, потім другий, третій і вперше за останні роки серйозно замислився над політичною ситуацією в країні. Тоді ніби щось перемикнулося всередині. Зрозумів, що не можна збудувати щасливе майбутнє, усамітнившись від суспільства та не звертаючи увагу на політичну долю своєї країни. Вирішив, що потрібно не лише сидіти і думати, а й щось робити, шукати однодумців, бо ситуація змінюватиметься лише від конкретних дій, а не від порожніх розмов чи думок. У нас всіх є спільний будинок під назвою «Україна» і наш обов’язок, навіть не право, і не бажання, його будувати й свої цеглини у нього закладати! І наскільки затребуваною буде ця цеглина, залежить лише від нас. Саме тоді зрозумів, що настав час закласти цеглину у розбудову нашої України і мені.
Після цього вступив до КУНу, бо про «Свободу» тоді нічого не знав. А у 2009 році приєднався до лав свободівців, щоб разом із ними мати змогу впливати на політичні процеси.
- Чи завжди ваші особисті погляди збігаються із поглядами вашого партійного керівництва?
- Ми дисциплінована партія. Але у «Свободі» є активна внутрішньопартійна дискусія. Якщо я з чимось не погоджуюся, маю повне право доводити свою правоту і свою позицію. Ми часто дискутуємо при ухваленні рішень, але коли виходимо на фінішний результат, всі відстоюємо однакову позицію. В тому наша сила.
- Як представник політичної сили, відомої своїми радикальними поглядами, змогли би потиснути руку людині із нетрадиційною сексуальною орієнтацією?
- Якби знав про нетрадиційну сексуальну орієнтацію людини, руку б не потиснув. І питання тут не у політичній приналежності, а у життєвих принципах та цінностях. У цих питаннях я затятий традиціоналіст. Для мене сім’я – це свята цінність. І я усіляко відстоюю традиційні українські цінності.
- Як ставитеся до заборони абортів?
- До абортів ставлюся негативно. Хоча їхня заборона – досить складне і суперечливе питання. З цього приводу з дружиною вже третій день дискутуємо. Але все ж таки я залишаюся прихильником заборони абортів.
Наймолодший, але найздібніший у садочку та школі
- Чим серед однолітків вирізнявся Олександр Симчишин у дитинстві?
- Особливо нічим – був середньостатистичною українською дитиною. Проте дуже рано почав вливатися у колектив – у рік і сім місяців пішов до ясел. Ця «звичка» відобразиться і на моїх дітях – старшого сина віддав до садочка у два роки і три місяці, а молодшого – у два з половиною. Хоча більшість психологів переконані, що це неправильно, я притримуюся протилежної думки: чим раніше дитина піде до садочка, тим швидше адаптується до соціуму. До речі, незважаючи на те, що я був одним із наймолодших у групі, завжди опинявся у числі кращих, коли нам почали задавати перші завдання. Саме тому, напевно, мені давали вчити найбільші вірші. А ще я був дуже спортивно-активною дитиною: рано встав на ковзани та лижі, грав у хокей та футбол.
- До школи теж раніше пішли? У скільки років пролунав перший дзвоник для Вас?
- У мене його не було. Пішов до школи на кілька днів пізніше за однокласників. Справа у тому, що у 1986 році у Старій Синяві, звідки я родом, до першого класу вперше почали набирати шестирічок. Через те, що до шести років мені не вистачало двох з половиною місяців, мене не дуже хотіли брати. Хоча відсотків вісімдесят із моєї групи вже збирали ранці до школи. За спогадами мами, я влаштував справжню істерику. Навіть поставив ультиматум: або піду до першого класу разом із своїми, або взагалі туди ні ногою. Я дуже хотів вчитися, тому дорослим нічого не залишалося, як відправити мене у п’ять років і дев’ять місяців до школи. Я завжди був наймолодшим у класі, потім наймолодшим на курсі в університеті.
- Їм про це потім не довелося пожалкувати?
- Навряд чи. Адже навіть до кабінету директора ходив лише для того, щоб нагородили похвальним листом чи грамотою за призові місця на олімпіадах. З першого до одинадцятого класу у мене у табелях були тільки п’ятірки. В заліковій в університеті також тільки відмінно. Лише з музики та образотворчого мистецтва за всі роки навчання у школі було три четвірки. За чверть. І з фізики у десятому класі. Проте річних четвірок не було жодної. Трохи хвилювався у школі за музику. Ну, не наділив мене Бог ні слухом, ні голосом! Хоча ноти знаю. У мене навіть виробився маленький комплекс: я ніколи не співаю. Лише Гімн України! Більше – жодних пісень!
У дитинстві спав і бачив себе футболістом, а мати хотіла, щоб став лікарем
- Ви з великої сім’ї?
- Нас у батьків двоє: я і майже на шість років молодший брат Віктор. Моя мама – вчителька української мови, яка пропрацювала усе життя педагогом-організатором. Тато – інженер. Основна частина його трудової діяльності минула на Старосинявському цукровому заводі. Був начальником цеху. Згодом очолив Старосинявську тепломережу. Він мріяв, щоб я став інженером. Мама сподівалася – лікарем-хірургом. Але у дитинстві я спав і бачив себе футболістом. Хоча вчився на відмінно, був у числі найкращих учнів, а також брав участь у районних та обласних олімпіадах, проте все одно марив футбольною кар’єрою - їздив на змагання, був призером першості області. Я з м’ячем прокидався, з м’ячем засипав. Але мрію про професійний футбол переріс. Хоча й нині можу зіграти на першість міста чи області. До того ж я - віце-президент ФК «Спортлідер+».
- Чому ж не пов’язали своє життя з футболом і не вступили до спортивного вузу?
- Мама мріяла, щоб став хірургом. Хоча мені ця ідея зовсім не подобалася, після закінчення дев’ятого класу та маминих вмовлянь поїхав складати вступні іспити до Хмельницького медичного училища. Абсолютно свідомо написав диктант на двійку, доставив кілька зайвих ком, щоб двері медичного закладу назавжди зачинилися переді мною. Це був 1995 рік, у суспільстві панувала думка, що без хабара нереально вступити до навчального закладу. Батьки були переконані, що мене завалили через те, що вони не заплатили. Через кілька років я їм розповів, як усе було насправді.
Дуже вдячний батькам, що у дитинстві та в юності давали мені можливість робити вибір. Звичайно, вони мені радили, але останнє слово завжди залишалося за мною. Тому рішення завжди ухвалюю сам, і свою життєву дорогу обирав сам. Переконаний, що ні батьки, ні інші родичі не повинні впливати на прийняття рішень. Я дотримуюсь таких же принципів виховання і з своїми дітьми.
«Точно знав, що хочу стати істориком»
- А звідки ж тоді любов до історії?
- До сьомого класу не проявляв особливих симпатій з цього предмета. Поки мати не принесла, а я прочитав книжку Марії Горішньої «Історія України». Чимало моментів у ній мене вразило. Адже виклад подій був вже не совковим, а українським. Після цієї книги зацікавився історією, почав читати художні твори на історичну тематику. А вже у восьмому класі вперше поїхав на районну олімпіаду, яку виграв. Потім було чимало обласних, у яких теж ставав призером.
- Тобто коли закінчували школу питання про вибір професії у Вас не стояло?
- Виходить так. Тоді я вже точно знав, що хочу бути істориком, науковцем. Але в жодному разі не вчителем. З цього приводу навіть мав конфлікт з викладачем педагогічної майстерності в Кам’янець-Подільському державному педагогічному університеті, до якого вступив після закінчення школи. Якось він дав нам завдання розповісти, чому кожен із нас обрав професію педагога. На що я чесно відповів, що зупинив свій вибір на цьому навчальному закладі не для того, щоб бути педагогом, а для того, щоб стати істориком, науковцем. Хоча з часом став і педагогом. Від педагогічної, викладацької діяльності отримую велике задоволення.
- Самі з Старої Синяви, навчалися у Кам’янці-Подільському, а як потрапили до Хмельницького?
- Випадково. Під час вручення диплому про закінчення навчального закладу із рук ректора абсолютно неочікувано отримав і запрошення до аспірантури. Ця був неабиякий сюрприз для мене, хоча я був круглим відмінником, кращим студентом історичного факультету й увійшов до десятки кращих студентів-істориків України 2002 року. Тоді ректор сказав мені: «Ми з усіма прощаємось, а з тобою – ні. Будеш й далі з нами жити і працювати». Це була неабияка несподіванка для мене. Адже у цей час я шукав аспірантуру у Києві. До обласного центру потрапив випадково, приїхавши сюди працювати над дисертацією. Так тут і залишилися з дружиною, тоді, щоправда, дівчиною, яка здобувала у Хмельницькому професію перукаря.
«Я – людина, яка не визнає авторитетів ні у політиці, ні у житті»
- Який Ви син?
- Напевно, про це краще моїх батьків запитати. Одне можу сказати точно: для мене сім’я, родина завжди були у числі пріоритетів. Мало того, я завжди усім наголошую, що я – людина, яка не визнає авторитетів ні у політиці, ні у житті. Проте є дві людини, це мої батько та мати, авторитет яких є беззаперечним для мене. Це було і у дитинстві, і у юності, і зараз.
- Часто навідуєтесь до батьківської хати?
- Раніше – частіше, а зараз вже рідше. Проте часто їм телефоную і довго спілкуюся по телефону. Але у нашій родині є свята, коли я обов’язково, за будь-яких умов, їду додому. Це дні народження батька та матері, а також Святий вечір. В свою чергу батьки завжди приїздять до мене на день народження. Цих сімейних традицій дотримуються у нашій родині вже чимало років.
- Які з традицій сім’ї ваших батьків перейняли?
- Батьки змалечку привчили нас з братом до традиційних сімейних обіду та вечері. Ми ніколи не їли окремо, лише разом. Так, як це було заведено в українських родинах з давніх-давен. Це я переніс і в свою сім’ю. Як і святкування Нового року та Різдва вдома, у сімейному колі.
- Як відновлюєтесь після щоденних справ?
- Подобаються фізичні навантаження біля землі, від яких не лише відпочиваю, а й набираюся сил та енергії. Люблю покосити траву, пообрізати дерева, скопати землю, зібрати виноград, з якого дружина робить смачне домашнє вино. Також відновлююсь у сімейному колі.
«В одруженні не буває рано чи пізно. Буває вчасно»
- Як познайомилися із своєю майбутньою дружиною?
- Ми із одного селища, Старої Синяви, жили неподалік. Ніколи ніде не перетиналися, а познайомилися на дискотеці, потанцювали, але далі наше знайомство не пішло. Вдруге зустрілися на дні народженні у спільної знайомої й з цього дня у нас почалися романтичні стосунки. У нас із Світланою майже п’ять років різниці. Коли познайомився з нею, вона ще навчалась у школі, я був вже студентом. У мене є фотографія з випускного у дев’ятому класі, на якій я сфотографований разом із братом, мамою та татом на шкільному подвір’ї. Вийшло так, що моя дружина, яка навчалася у тій же школі, що і я, але у четвертому чи п’ятому класі, випадково потрапила в кадр. Її обличчя дуже добре видно на цій фотографії. Але це ми помітили вже через кілька років шлюбу.
- Довго зустрічалися перед тим, як узаконили свої стосунки?
- Майже два роки. Коли одружувалися, Світлані навіть 18 ще не виповнилося. Чимало так званих порадників казали, що ще рано і таке раннє одруження не потрібне ні мені, ні їй. А викладачі були переконані, що завалю дисертацію. Батько тоді сказав мені таку фразу: «В одруженні не буває рано чи пізно. Буває вчасно. Ти маєш відчути, що це твоє. І не важливо, скільки тобі років: 20, 40 чи 50. Головне - відчути». Ось я і відчув.
- Скільки ви вже разом?

- Першого березня відсвяткували десяту річницю сімейного життя. Дітей віддали до родичів й провели цей день вдвох: ходили на ковзанку, гуляли містом, організували романтичну вечерю. А я подарував дружині одинадцять троянд. Десять дарувати не можна, бо парне число, тому презентував на одну більше – на перспективу.
- Як змінилося Ваше життя із народженням дітей?
- У кращий бік. Зрозумів, що відповідаю не лише за себе, а й за дружину та своїх дітей. Батьківство – це величне почуття. Дуже довго думали, вагались, не знали як назвати старшого сина, який народився незабаром після нашого одруження, але врешті-решт зупинилися на імені Олександр. Й він у нас Олександр Олександрович. До речі, під час першої та другої вагітностей ми з дружиною свідомо не дізнавалися стать дитини. Хотіли, щоб інтрига зберігалася до останнього. На пологах, як це зараз модно, не був, але під час народження чатував під вікнами і під дверима. Коли очікували на другу дитину, дружина мріяла про дівчинку, навіть придумала їй ім’я. Проте народився другий хлопчик. Назвали його Святославом. На честь князя київського.
- Ви суворий батько?
- Вимогливий, у вихованні намагаюся частково використовувати приклад своїх батьків й додавати щось від себе. Старший син вже у четвертому класі, займається футболом. Він добре навчається, але не відмінник, яким був я. Але ми цього і не прагнемо, у кожного – своя дорога. Головне, щоб дитина формувалася відповідальною, справедливою, з необхідним для самореалізації багажем знань. Мої діти повинні робити свій вибір самі.

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Новини Хмельниччини
Останні оголошення
  Так  Ні, дякую