Директор Хмельницького дитячого будинку Оксана Верясова: «У кожній дитині я бачу свою»

 Потім мені придбали гусяток, і десь класу до третього займалася ними. А далі мені доручили корову. Так що все дитинство я провела в полі з тваринками, які поступово збільшувалися в розмірах, а вже біля тієї корови пробула, аж доки у 17 років не вийшла заміж. Але я не нарікаю на дитинство, хоч не їздила ні в табори, ні закордони. Я пасла корову і співчуваю своїм синам, які увесь вільний час сидять за комп’ютером і не мають можливості бігати по полях, лазити по деревах...
Коли ж стала вихователем, мені доручили дітей, а зараз вже і дорослих. Тобто, я весь час когось доглядала. І лише тепер контролюю - аби гарно доглядали дітей.
Отож знайомтеся - найбагатодітніша мама Хмельницького - директор Хмельницького дитячого будинку Оксана Верясова

- Оксано Володимирівно, Ви стали педагогом і працюєте тут тому, що Ваш батько, Володимир Войтенко, теж свого часу був директором дитячого будинку?
- Ні, не тому, хоча завдяки йому з педагогікою я знайома з дитинства. Однак сталося так, що, мабуть, у третьому класі я подивилася фільм «Хазяйка дитячого будинку» з Наталею Гундарєвою у головній ролі. Пам’ятаю, під таким враженням підійшла до тата: «Ти знаєш, я хотіла би працювати в дитячому будинку». І все. Життя пішло далі, а після 8 класу батьки вирішили, що я, як і тато, маю стати вчителькою, тож відправили мене в наше педучилище, на дошкільний відділ. Я легко знаходила спільну мову з дітьми, мені було цікаво з ними, і ми разом малювали, вирізали... Я так і думала, що працюватиму в дитячому садочку.
Однак через місяць після закінчення училища, батько, нічого не сказавши, привів мене у цей дитячий будинок: «Ти ж колись казала, що хочеш тут працювати…». Чи він запам’ятав мої слова, чи це сталося тому, що ми жили навпроти, але з того часу я і працюю тут.
Спочатку вихователем, потім заочно закінчила Кам’янець-Подільський педуніверситет, отримавши спеціальність логопеда. А в 30 років стала директором, чи не наймолодшим в Україні. Хоча, колись мій батько став директором школи у 25. І, чесно кажучи, іншої роботи вже не уявляю, бо діти - це моя родина. Всі вони мої, і будь-які питання, які виникають у них з навчанням (на рахунок поведінки, успішності, екскурсій, закупівлі книжок і зошитів... ), вирішую я. Вчаться вони у звичайних (№№24 і 27) школах, які знаходяться просто за нашою хвірткою. І тамтешні директори, бачачи мене, інколи підсміюються: «Он, йде наша багатодітна мама».
- До Вас «мамою» була Зоя Пархомець. І бачу, Ви зберегли те щире ставлення до дітей, яке було при ній.
- Хочу сказати, що завдяки Зої Віталіївні я й опинилася на цій посаді. Бо, вирішивши піти на іншу роботу, вона запропонувала мені зайняти її місце: «Я тобі підкажу, я навчу...». Завдяки її підтримці я й наважилася, бо чесно кажучи, дуже боялася, хоча знала роботу, знала людей і те, від кого чого можна чекати. Але відповідальність лякала, і спершу мало не щодня телефонувала їй, радилась. А ще тут працювала логопедом наш колишній директор Софія Красноштан, до якої я зверталася з питаннями документації. Ну і до батька, звичайно, бо одна справа знати роботу вихователя-логопеда, інша - роботу директора. Так що безвихідних ситуацій у мене не було ніколи, бо я завжди мала до кого піти за порадою.
Але було важко, і перший рік додому раніше десятої вечора не йшла, а о восьмій ранку вже треба було бути на роботі. І в суботу приходила, і в неділю. Я тут жила. А відпустки я взагалі ніколи не мала, бо, щонайбільше, могла не прийти на роботу аж три дні! Завжди знаходилися справи: то свята, то табір, то ремонти... Те ж саме і зараз, оскільки санаторії-походи-ремонти ніхто не відміняв.
«Таки недаремно я тут сиджу»
- Зою Віталіївну діти називали мамою. Щось змінилося з того часу?
- Такого вже немає: ні до вихователів, ні до нянечок. Але в нас з’явилася інша традиція - при зустрічі ми завжди обіймаємося, і нам - дітям і мені - це подобається. І коли в мене поганий настрій, я йду в групу, ми пообіймаємося, а далі вони розповідають про свою школу, про справи. І вже ніби й забуваєш про свої проблеми.
Зараз наші діти почуваються вільно. В кабінет заходять, ніхто не стукає: «А мені треба (зробити реферат, підготуватися з географії…)». І що ви думаєте? Як справжня мама відкидаю всі справи і роблю дитині реферат. А потім, коли перевіряю щоденник, «дивуюся»: «О, така гарна оцінка, молодець». А дитина так безхитрісно: «Та це ж за той реферат, що ви зробили».
Так що в першій половині я маю встигнути вирішити всі організаційні питання, бо друга половина дня в мене дитяча - готуємо уроки, спілкуємося, вирішуємо особисті проблеми. Правда, вони ще соромляться розповідати секрети, лише Іванка, найстарша наша підопічна, якій 16 років, може прийти за порадою.
Буває таке: цілий ряд дітей сидить на дивані в моєму кабінеті, кожен зі своїми питаннями: кому зошит, кому реферат, кому просто побалакати. У кожного - багато питань, буває, запитують про маму, про тата, де вони, що… Бо є такі, котрі давно забули, що у них є діти.
- Іванка скоро закінчить школу. Ви допомагаєте своїм дітям з роботою чи подальшим навчанням?
- В нас ще таких не було, і Іванка стане нашою першою випускницею. Однак скажу, що робота - то не головне, основна наша мета - знайти дитині родину. І ми це успішно робимо, і наших дітей усиновляють, беруть у прийомні сім’ї. Навіть закордон. Кілька років тому сім’я з Америки вирішила всиновити трьох дітей - двох братиків та їхню старшу сестру. Молодші хлопчики погодилися, а дівчинка, якій уже було 12 років, не хотіла їхати. Зазвичай, ми на дітей не тиснемо, і даємо змогу самим вирішувити, йти їм до прийомних батьків, чи ні. А цю вмовляли мало не всім дитбудинком. І от недавно вона прислала листа. (Оксана Володимирівна піднімає скло на столі, під яким повно фотографій та листів від дітей, жартуючи при цьому: «У мене як у бабусі під скатертиною», і дістає невеличкий лист, списаний дрібним дитячим почерком, який закінчується старанно намальованим сердечком. Дає читати: «Дякую, Оксано Володимирівно, за те, що ви влаштували мені той рік, що я у вас жила. Ні, навіть не рік, ви влаштували моє життя». Ми читали того листа і обидві плакали).
Усіх цих трьох дітей забрали в Америку (до речі, там уже більше десяти наших дітей). В дівчинки був парез Ерба - погано розвивалася права половина тіла. Її лікували в клініці, а коли ми вже традиційно влітку по запрошенню їздили в Америку (я повезла 30 дітей), це була абсолютно здорова дитина. І коли отримуєш такого листа, думаєш: «Таки недаремно я тут сиджу». Тож скажу по секрету, ми ще сподіваємося й Іванці знайти родину.
- Коли дітей всиновлюють, Ви плачете?
- Плачу. Завжди. І створення родинних груп я ініціювала через те, що мені було дуже шкода, коли діток з однієї родини розділяли: старші йшли в інтернат, а малі залишалися. Щоразу це була така трагедія, що ми, працівники, приходили до тями по кілька тижнів. Зараз діти живуть у нас до закінчення школи.
- Ми все про роботу та про роботу. А хто чекає на Вас удома?
- Моя мама, зараз вона на пенсії, батько, який працює в інституті післядипломної педагогічної освіти заступником ректора. Чоловік-юрист та двоє синів: 19-річний Дмитро, котрий навчається в Чернівецькому університеті на юриста і семирічний Костя. Оскільки він часто тут буває і разом з нашим хлопчиком ходить в один клас, там діти знають, що з дитячого будинку в них два хлопчики - Сашко і Костя.
Цікаво, що Костя, який виріс тут, у мене на роботі, сам вважає, що він з дитбудинку. Якось під час розмови, що відбувалася у мене в кабінеті про усиновлення когось із вихованців, він заявив: «Я теж усиновлений». «Як?!». «Я жив тут, а потім мене мама всиновила...».
Взагалі, коли я прийшла сюди на роботу, мені так все подобалося, було так легко, весело: я гралася з дітьми, малювала, співала! Але мені стало дуже важко, коли в мене з’явилися власні діти, бо в кожній дитині я бачила свою. Звичайно, поступово звикла, але цікавий факт: на ранках наших дітей спокійно сиджу, посміхаюся, фотографую. А на ранках власних - весь час плакала, бо думала про тих, нікому не потрібних. Я бачила всіх тих батьків, які очей не зводили зі своєї дитини, і думала, що на моїх ніхто не дивиться, і ніхто ними не тішиться, не фотографує, і в рота не заглядає. І плакала весь час. Вже скільки років минулою, могла би й задубіти, звикнути, а не можу. І кожен шкільний ранок (Костя вчиться в молодших класах) - для мене стає стресом.
У той же час дуже добре, що наші діти відвідують загальну школу і разом з «домашніми» ходять на дні народження, на виставки, в театри. Вони абсолютно нічим не відрізняються від них, і не в одязі справа, бо одягнуті вони в нас гарно і сучасно, а в поведінці. Вони впевнені в собі, вони знають, що їх люблять і при потребі, захистять. Тобто, все, як і в домашніх дітей.
- Я була тут тричі, і щоразу помічала, що у вас пахне домашньою кухнею, а не казенними стравами, як це буває в подібних закладах. А ще бачила, з якою любов’ю ваші працівники носяться з кожною дитиною.
- Так, наші повари готують як удома, за кращими домашніми рецептами. Риба і м'ясо - щодня. Мало того, у нас на столах стоять миски з апельсинами, мандаринами, печивом, цукерками, булочками. А колись, у 90-ті, ще до утворення родинних груп, діти їли по годинах, а між цими прийомами не було нічого. Зараз же дитина може прибігти і хапнути щось смачненьке.
Все як удома. Так само і в ставленні, адже я весь час повторюю своїм працівникам: «До дітей ставтеся, як до своїх».
Особливо змінилося все, коли діти стали старшими. З маленькими було простіше: за руку парами, і пішли гуляти. Коли ж діти стали старші, ми (хотіли того, чи ні) змушені були змінюватися і бачити в них людей, у яких свої інтереси, уподобання, з якими можна поговорити і яким можна щось пояснити.
- Бачу, у вас у групах на стінах малюнки, вишивки… Малюнки, зрозуміло, дитячі. А хто у вас так гарно вишиває?
- Вишивки теж дитячі. Ну і мої, звичайно. Я з дитинства люблю вишивати, в'язати. Раніше, коли заробітна плата не дозволяла одягатися в магазинах, мені було простіше купити ниток і зв’язати собі светра, сукню і навіть пальто. В’язала і дітям, особливо старшому, який, як я жартувала, повністю був одягнений у речі маминого «виробництва». В’язала і нашим діткам, зв’яжу, бувало, кофтинку, а оскільки в мене дівчинки нема, то наша малеча її й носила.
То ж не дивно, що наші діти теж цим захоплюються. Ми в’яжемо, вишиваємо (навіть картини), а потім розвішуємо свої вироби у групах та спальнях.
Ще хочу зауважити, що, окрім уроків, музики, малювання, співів, танців (наші діти ходять і в спортивні, і в танцювальні гуртки), ми вчимо їх добру, і в нас живе два котики. Раніше був і песик, але його забрали на стерилізацію і не повернули.
До речі, вдома у мене теж живе собачка Муська і два декоративних кролики, Фунтік і Лілу, статі яких ми досі не знаємо, і яких Муська сприймає як їжу - хапає лапами за шию і береться їсти, щоразу починаючи з вух…
- Ви вірите в Бога?
- Знаєте, у житті трапляються різні ситуації, особливо на роботі, бо працюю з дітьми. А це завжди проблеми: то руку зламав, то захворів, то якесь питання не вирішується. Але я помітила: чи то їдемо в дорогу, чи беремося за якусь нову справу, все минає легко, без проблем. В інших - то дитина загубилася (навіть нехай 10 хвилин, але за цей час можна вмерти), то документів немає, то десь застрягли, то рейс відмінили… У нас же навіть затримок не буває. Я думаю, що то мій покійний дідусь, який був священиком, мене охороняє.
Я впевнена, що вони є, наші захисники, ангели-охоронці. І я вірю в Бога, але це не значить, що я відвідую молитовний будинок. Всі ці течії я не дуже сприймаю. Бо люди як хочуть, так і трактують Біблію. Дуже сподобалась книга Дена Брауна «Ангели і демони». Там дівчинка запитала вченого, чи вірить він у Бога. «В Біблію?», - запитав він. «Ні, я не питаю про історії, які люди написали про Бога, а про нього самого». Ось так само і я, вірю в Бога, а не в історії. Бо без нього не могло би бути так злагоджено, чи навпаки - складно, як трапляється в людей. Бачу навіть по своїх дітях: одній пощастило, і вона потрапила в гарну родину, і з документами все вирішується одразу, а іншу кидає туди-сюди: і з документами питання не вирішується, в потім ще можуть повернути матері-п’яниці. Так ніби та душа не спокутувала гріхів з попереднього життя, тому їй так і в цьому не щастить.
І я бачу, що як би ми не намагалися, ми не керуємо своїм життям. Можливо, в якихось дрібницях, не більше.
Тому варто все ж, за будь-якої ситуації залишатися людиною: не ображатися, не злитися, бо ми всі люди, всі недосконалі, тому можемо помилятися. Коли ж сердишся, тримаєш зло, виникають хвороби, а потім і проблеми у дітей. А заздрість… Людина ж з’їдає саму себе. Коли ж спокійно ставишся до чогось: нема - то й нема, воно само прийде. Головне - щиро захотіти. Он, коли я в дитинстві сказала, що хочу працювати в дитячому будинку. Моє бажання було таким щирим, що, можливо, таким чином я пустила запит у космос, і воно здійснилося.