Композитор Іван Пустовий: «Я ще до школи не ходив, як молодь уже танцювала під мою гармошку»

 Лауреат обласної премії імені Шевченка, заслужений діяч естрадного мистецтва України, володар міської премії Богдана Хмельницького. Добрий, щирий і веселий чоловік. Отакий він, наш сьогоднішній герой - Іван Пустовий.

- Я дуже хотів стати артистом, але не театральним, а саме естрадним. Тож на шкільних вечорах читав гуморески Степана Олійника та Павла Глазового. Виписував журнал «Совєтская естрада и цирк», ходив на концерти... Родом я з Тополівки Віньковецького району, до Віньковець - всього 100 метрів, тож не пропускав жодних приїжджих артистів.
А ще у нас нерідко бував цирк, і мене це так захопило, що я навіть навчився балансувати на дроті. Натягнув канат від сливки до стовпа і почав ходити по ньому, при цьому ще й примудрявся жонглювати яблуками чи картоплею. Був тоді малий і не знав, що то має бути важко і страшно. Недавно розповів про це друзям - не повірили. Побився з ними об заклад, що пройдуся. Поїхали до мене в село, я натягнув у садку дріт, взяв у руки булави і з легкістю пройшовся туди-сюди, жонглюючи, хоч уже років з двадцять не робив цього. Але м’язова пам'ять спрацювала.
- То Ви хотіли стати цирковим артистом?
- Якщо чесно, то я сам не знав, ким хотів бути. Читав гуморески, грав на гітарі, гармошці, бо батько дуже того хотів. Я ще до школи не ходив, як він купив мені балалайку, мандоліну.
А потім і гармошку. Тато мене дуже любив, бо коли я народився, старший брат уже закінчив 10 класів. До речі, мій брат, Володимир (торік він помер), був заслуженим конструктором України, працював у об’єднанні Корольова, мав більше двадцяти патентів на використання електронних приладів.
Так от, наш сільський гармоніст дядя Володя (до сих пір його згадую), показав, як грати «Яблучко». От з того «Яблучка» і почалося. Вечорами біля нашої хати збиралися хлопці й дівчата, вже дорослі, клас дев’ятий-десятий. І на долині влаштовували таку собі дискотеку, хоча поряд був клуб, де грав духовий оркестр. Вже коли сутеніло, приходила мама і забирала мене, а вони просили: «Цьотко Текле, пустіть ще Ваню, хай нам пограє».
А ще я грав на скрипці, яку мені змайстрував тато. Корпус був зроблений із бляхи, але уявіть, ця скрипка грала! Вона в мене в скрині лежала, в батьківській хаті, і я все збирався її привезти сюди, але минулого року там усе потрощили і мою скрипку вкрали. Наталя Паляниця навіть зняла фільм про ту скрипку.
Взагалі мій тато був освіченою людиною. І хоча закінчив сім класів, після війни вступив до Кам’янець-Подільського сільгоспінституту. І якщо ви знаєте знамениті осламівські сади, то це він їх закладав, бо був чудовим садівником. Як зараз кажуть, продвинутим. Хоча в нас самих саду не було - хата оточена горбами, і дерева росли погано. Але ще й досі там є яблуньки, правда, вже давно здичавілі.
Крім того, батько був майстровим чоловіком: робив вікна, двері, столярку. Навіть жіночі прикраси зі срібних монет. Недавно зустрів бабусю, яка показала сережки: «А це твій тато зробив».
Батько помер, коли я ходив у третій клас. Якраз на Святий вечір.
… Вже коли тата не стало, я взявся опікуватися собою сам. І почав збирати гроші на баян. Бо свого не було, а я ходив у Віньковецький будинок піонерів у гурток баяністів. Але все, чому за зиму навчуся, влітку біля корови (з ранньої весни до пізньої осені пас свою і сусідську) забуду.
Отож по сьомий клас збирав на баян. Але так і не назбирав, бо коштував він аж 150 карбованців! А що могла мама за 11 карбованців пенсії (народила вона мене, коли їй уже було за 40) і трудодні в колгоспі? То як мене хто запитував: «Чого ти, Іване, хочеш?», я казав: «Щоб зимою школа згоріла, а літом корова здохла». Бо баян - то була така мрія! Ще більша, ніж моя нинішня - про студію, як у моїх друзів у Києві, вартістю в півмільйона. Бо те, на чому записую зараз, стягав за власні кошти.
А от гітару, до речі, купив - поки мами не було вдома, витяг зі схованки гроші, взяв, скільки було треба, і побіг з ними у Віньківці, у культмаг, в який якраз привезли партію інструментів. Правда, потім заробив за це, але гітара в мене була.
- Мрії стати артистом не покидали?
- У жодному разі! Самотужки почав учити ноти. А ще на шкільних вечорах читав гуморески. І часто слухав по радіо, як це робить Андрій Сова. Покидав усе і біг додому, коли мав початися «Театр перед мікрофоном»: Микола Задніпровський, Гнат Юра, Наталя Ужвій… Те радіо було для мене світом у вікні, і я слухав, вбирав почуте у себе. (Провели його в село в 1959 році, а світло - аж у 1969-му, коли я закінчив 10 класів, тож уроки готував, як у нас кажуть, при лямпі). А ті перші пісні: «А у нас во дворе» Островського, «Старый клен» Пахмутової. Потім з’явилася «Черемшина»… Взагалі на мою думку проводове радіо - то неоціненний вклад у розвиток і виховання, і мені дуже шкода, що воно зникає.
Десь у класі шостому мене помітили в будинку культури. Євген Гурічев - методист, дуже цікава людина, він і співав, і гуморески читав. І от він почав брати мене з агітбригадою на концерти. То була для мене велика честь, щось схоже на те, як би зараз мені пощастило виступати в Палаці «Україна». Ми їздили по району, по сільських клубах. «Артисти приїхали!», - зустрічали нас люди. То була така подія!
А ще був такий Іван Гринкевич, він і зараз є, вже - заслужений працівник культури, який при Віньковецькому будинку культури створив оркестр російських народних інструментів. Зараз я фактично володію трьома десятками інструментів, а тоді знав баян, балалайку, контрабас, домру, скрипку. Самотужки вивчив ноти і грав. Тож міг замінити, якщо треба було, багатьох музикантів.
Взагалі мене тягло до всього. І до слова також. Тож почав писати віршики, пісеньки. Перший вірш написав у шостому класі, першу пісню - в дев’ятому.
А почалося з того, що хлопці мене постійно зачіпали. Я був спокійний, у футбола з ними не ганяв, не хуліганив, от вони й не давали мені проходу. Я й придумав дражнилку на самого задиристого. Пам’ятаю, починалася вона так: «Юрчик-пурчик...» І так в риму було, що хлопці почали дивитися на мене зовсім іншими очима - аякже, таке придумати! А я зрозумів, що можу складати вірші.
А щодо першої мелодії, то вийшло це, можна сказати, випадково. Якось мама принесла з магазину олію, шматочок сала і печиво, загорнуте в листочок з журналу «Юність». І на цьому папірці був дуже гарний вірш «Кап-кап». Я його прочитав, і мені захотілося написати до нього мелодію. Лише недавно знайшов в Інтернеті, що автор вірша - прекрасний поет, бард Михайло Анчаров. (Іван Тимофійович заспівав. Голос, зрозуміло, не вразив якоюсь там силою чи тембром, але був дуже приємним, глибоким і душевним. Водночас здивувало те, що таку дивну мелодію могла написати дитина. На жаль, багатьом маститим вітчизняним композиторам подібне не під силу (авт.).
А ще я пробував виділятися з-поміж інших хлопців: перша шкільна закоханість - то вам не іграшки, і кожен намагався виділитися чим міг. Одні «качалися», інші катали об’єкт своєї уваги на велосипеді. А я вірші писав. Пам’ятаю, у шостому класі був закоханий в одну дівчинку, таємно присвятив їй чимало віршів, але так мріяв покатати її на велосипеді, як робили це інші хлопці! І коли мама, нарешті, купила його мені, запросив покататися. Але не втримав, і вона впала, а велосипед - на неї. Проте найобразливішим було те, що педаль новенького велосипеда, за якого мама заплатила 70 карбованців(!) зігнулася. Так я й катався із зігнутою педаллю.
У десятому класі сталося перше кохання, і я такі вірші писав! І пісні теж. В основному, російською, бо тоді було так модно. Навіть в атестаті навпроти російської мови і літератури в мене стояло «п’ять», а проти української - «чотири».
А взагалі я люблю мови, в мене повно словників - польські, словацькі, чеські. Вивчав їх сам, читав Міцкевича в оригіналі. Досить добре знаю англійську мову, бо треба було читати інструкції до інструментів, а вони всі - на англійській. І зараз вільно читаю книжки на ній, але, в основному, технічну літературу - по звукозапису. Це тепер можна робити аранжування на синтезаторі, а раніше треба було розписати партії для оркестру…
А ще треба було занести свій твір, переконати, що він вартий того, щоб його виконували на великій сцені. Тим паче, хто ти є? Я ж не член спілки композиторів. Тож скільки я порогів свого часу оббив!

Виступав на Олімпіаді в Москві та на майданчиках західних країн

- Але все-таки, Ви - композитор. Де ви навчалися?
- Я навіть подавав документи в Московське циркове училище, але мені відмовили, бо я ще був школярем. Але згодом дізнався, що в Києві є естрадно-циркова студія, і в 1969 році вступив туди. Але на розмовний відділ.
Студію не закінчив, бо забрали в армію, але обожнюваний мною цирк з того часу не люблю, і в зоопарки не ходжу. За півтора року, що навчався у цирку, такого надивився! Скажу лише, що ті номери з тваринами, яким глядачі в захопленні аплодують, досягається лише насиллям і знущанням. Більше там нічого немає.
Але я люблю корову, люблю собаку і кота, тож якби в селі жив, тримав би. Але в мене немає приватного будинку, я живу в квартирі, і то не в своїй, бо я за все життя так квартири і не заробив. Тож часто жартую, кажучи, що якщо жінка, з якою живу, мене вижене, то я поповню ряди хмельницьких бомжів. Бо від держави нічого не отримав - ні звання, ні квартири, ні високої зарплати.
… Отож студію я не закінчив, а коли обернувся з армії, далі навчатися на стаціонарі вже не міг, бо захворіла мама. Влаштувався методистом у Віньковецькому будинку культури і вступив на режисерський факультет Київського державного інституту культури імені Корнійчука. До речі, навчався разом з Михайлом Поплавським.
Працюючи в будинку культури навчився грати на цимбалах. У 1980 році навіть виступав з оркестром на олімпіаді в Москві. А так - їздили по сільських холодних клубах. Курйозів було - не перерахувати! Якось, коли розповідав гумореску про те, «як ми з кумом рибу глушили», для підсилення ефекту злегка підстрибнув і… провалився вище колін. Було таке, що, сидячи спиною до залу, посувався зі стільцем і сторчака полетів в оркестрову яму. А ще, пам’ятаю, свого часу була модна пісня «Лада». Тоді я вів концерт - по пам’яті, бо програми не було. Якраз зламався підсилювач, і поки його лагодили, читаю гуморески. Після чергової режисер махає мені руками і підказує: «Лада!», мовляв, підсилювач відремонтовано. А я подумав, що він каже: «лажа», і оголошую: «На цьому наш концерт з технічних причина закінчується…».
Волею випадку я опинився у Хмельницькому театрі ляльок - тодішня директор Тамара Александрова запропонувала роботу і кімнатку в гуртожитку (де я й досі прописаний). Кілька років працював актором - у живому плані, і з лялькою, а коли звільнилося місце завідуючого музичною частиною, зайняв його. За час роботи в театрі я написав музику до 52 вистав нашого театру. Мав честь працювати над виставою з такими метрами як Мирослав Скорик, Іван Карабиць. Хоч не мав права писати, бо не був (і не є зараз) членом спілки композиторів. А при радянській владі це дозволялося лише їм.
Приблизно в той період Василь Цимбалістий, керівник танцювального гуртка ХТІПО (нинішній національний університет), взяв мене до себе в оркестр, разом з яким я об’їздив усю Європу: Голландію, Німеччину, Францію, Польщу, Угорщину…
Певний час я навіть керував ним, а потім повернувся сюди, в театр ляльок.
- Бачу, у Вас непогана студія звукозапису. Що Ви тут записуєте?
- Тут не лише студія (моя міні-продакшн, як її називаю). Тут ще й такий собі міні-музей. Я скуповую все. От, дивіться, сопілка. А от шматок бамбука, який у 80-му на Московській олімпіаді мені подарував якийсь чорношкірий. І воно грає! Є у мене молдавський най - флейта Пана, джоломиха - здвоєна сопілка, професійна сопілка на 10 отворів, бандура, банджо, ліра - старезна, з скрипучими струнами, барабани, акордеон, подарована глиняна зозулька, саксофон… І я навіть зробив номер, де граю на десяти інструментах.
Останнім часом пишу автентичні речі - народний стиль у сучасній обробці, в такому ж стилі обробляю чужі пісні. Кілька днів тому записав заслужену артистку Світлану Мирводу, для якої написав музику до віршів Зої Кучерявої «Небесна музика». Нещодавно працював з народним артистом України Олександром Василенком. А взагалі в мене записувалось багато відомих співаків: Олександр Пономарьов. Юрко Юрченко, Марина Одольська. Броніслава Салтисик, Наталя Валевська, Люда Нитичук, Анатолій Кальяненко.
А ще багато моїх пісень виконувались на конкурсах «Шанс», «Україна має таланти».
Однак збірок пісень немає. Лише одна, видана три роки тому, де помістилися сорок пісень, написаних разом з поетом Петром Карасем. Ще двадцять наших спільних робіт не увійшли.
Але життя триває, музика пишеться… Минуло лише два дні від того часу, як ми з вами спілкувалися, а я вже написав дві пісні і зробив аранжування на кілька чужих.