ye-logo.v1.2

Свої – чужі діти

Суспільство 1492

Бездітна родина з Дунаєвеччини взяла на виховання шістьох дітей

«Скільки у вас діток?» – запитуємо у Любові та Івана Бороди, мешканців села Томашівка, що на Дунаєвеччині. «Шестеро». «А своїх?». «А у нас всі свої»...
Більшості з нас найпростіше ридати, читаючи сльозливі статті про нещасних сиріт. Насправді ж прийняти і полюбити чужу дитину рідко кому вдається. Адже маленьке дитя – це не кошеня, яке, награвшись, можна викинути на вулицю.
Коли дев’ятнадцятирічна Люба, приїхавши в Томашівку аж з Чернівецької області, зустрілася з Іваном, вони навіть не думали, що колись матимуть стільки дітей.
«Зустрічалися ми недовго, – розповідає Іван, – від сили, місяців три. Я ж мав йти служити, і дуже боявся, що за той час дівчину хтось забере, тому за два тижні до армії одружився. І ми вже 24 роки разом. Як один день».
А ось діток Господь їм не дав. Їздили по лікарнях, обстежувались – ніби все нормально, а результату – ніякого.
І хоча обидвоє і досі не втрачають надію мати власних, вирішили взяти дитину з притулку. «Якщо не маю своїх дітей, то чому б не поділитись любов’ю і ласкою з покинутою дитиною, – каже жінка. – Коли дуже хочеш стати мамою, хіба є різниця, кому?».

«Ти моя мама? Забери мене додому»
Вибираючи дітей для усиновлення, були раді тому, кого Бог послав. Йшли коридорами, а до них підбігали діти і, заглядаючи в очі, запитували: «Ти моя мама? Ти мій тато? Забери мене додому!»…
Так, у Хмельницькому будинку дитини вони познайомилися з Сашком та Анюткою – братиком і сестричкою. Саші було 7 років, Ані – 6. «Побачивши їх, ми вже не роздумували, – каже Люба, – взяли обидвох.
Точніше, хотіли трьох забирати. Там був ще Ігор – цього хлопчика ми теж взяли б, не роздумуючи. Але тут якраз об’явилася мама, котра на той час знаходилася в тюрмі, і яка через християнську місію передала лист, де пообіцяла його забрати. Можливо, справді так думала, а, може, заради того, щоб її випустили скоріше. Але нам заборонили його відвідувати, і останній раз, коли ми були в нього, він відчував, напевно, що більше не побачимося. Так тулився, питав, чи вдома в нас багато ліжечок, подушечок, і просив, щоб ми ще трошки побули. Ця зустріч так запала в душу, що й досі серце щемить».
На жаль, мати до нього навіть не навідалася, і хлопчика забрали за кордон. Сподіватимемося, що він потрапив у добрі руки.
…А Сашка та Анютку їм віддали. Хоча, всупереч державній програмі щодо усиновлення дітей, зробити це їм не вдалося. Перед ними весь час закривали двері, стверджуючи, що здорових дітей на усиновлення немає: «Почекайте».
«Уся ця тяганина тривала цілий рік, – каже Іван. – Ми оббивали пороги кабінетів, просячи дозволу взяти цих дітей – по два-три рази на тиждень! Лише завдяки Ніні Магур, яка займається такими дітьми, Сашко та Анютка опинилися в нашій родині. Ми їй дуже вдячні і хочемо приїхати до неї з дітками, щоб вона побачила радість в їхніх очах. Бо вони отримали родину лише завдяки їй».

«Ключовий момент» по-дунаєвецьки
А через місяць, перед самим 2007 Новим роком, вони зробили своїм дітям надзвичайний подарунок: у них вдома з’явилася Світланка, їхня сестричка. Але для цього Любі та Івану довелося подолати стільки проблем, про які й згадувати не хочеться. «Ми тричі їздили до неї в лікарню – в Летичів, – каже Іван, – і на Новий рік хотіли забрати додому. Разом з дітьми приїхали, а нам – відмовили. Уявіть собі, яка то була трагедія для всіх, особливо, для Світланки. Правда, наступного разу віддали».
Ну, думало подружжя, на трьох дітях можна вже зупинитися. Це й так було для них забагато – 20 років жили самі, а тут одразу – троє дітей.
Але, невдовзі у їхньому житті з’явився Гришко, який знайшов їх сам. Хлопчик лежав у тубдиспансері, де працювала мати співробітника обласної служби у справах дітей. З розповідей доньки жінка знала про цю незвичайну родину, і розповіла про неї своїм колегам. Як ця інформація потрапила до Гриші, невідомо, але Івану та Любі подзвонили з лікарні і повідомили, що там знаходиться рідний брат їхніх дітей.
«Поїхали до нього всі разом, – продовжує Люба. – То він як нас побачив, як вхопив Сашка і Анютку за руки. Я не могла слова вимовити, так плакала. І він плакав, дуже переживав, що ми більше не приїдемо.
Йому було вже 12 років, і я боялась такого віку, бо він пройшов інтернат, а, значить – пройшов усе. Але вже другий рік, як він у нас.

«Заберіть собі дівчинку»
Здавалося б, досить. Але влітку, коли приїхали з дітьми в Дунаївці на медкомісію, щоб відправити їх на море, до них в поліклініці підбігла незнайома жінка: «Заберіть собі дівчинку, бо мама покинула її в лікарні»… Ми здивовано на неї подивилися – це ж не базар.
Але минуло небагато часу, як їм зателефонували з районної служби у справах дітей і сказали, що справді, є дві дівчинки: «Їх везуть у дитячий будинок, або, якщо хочете, забирайте».
Такого вони не чекали, а тут ще й двоє дітей, тим більше – таких маленьких!
«Ми знаємо, що таке дитячий будинок, і як їх звідти забрати, – каже Люба. – І я б себе картала, якби відмовилась від дівчаток. Вони не плакали, не капризували, як це роблять домашні діти, лише тулилися, щоб їх просто потримали на руках... Напевне, до нас їх на руки не брав ніхто».
Справді, дівчаткам прийшлося невесело: 12 чоловік – дві сім’ї – жили в одній хаті, і всі дорослі пили. Діти – вічно голодні, періодично у важкому стані потрапляли до лікарні. Коли вже сталося так, що їх не можна було залишати в сім’ї, доводилося одне: відправити в інтернат. Але їм пощастило, і вони знайшли нову родину.

Добрі мама й тато
«Якби не добра воля цих людей, які взялися поставити на ноги чужих дітей, ніяка державна підтримка не допомогла б, – каже спеціаліст служби у справах дітей Дунаєвецької райдержадміністрації Світлана Карвацька. – По-різному складаються долі дітей, які виховуються в прийомних родинах, але – в цьому випадку ми віддавали діток з легкою душею. І навіть якби у них були власні, в цій родині ніколи б не стояло питання: свої – чужі».
Так, мама і тато (хоч за документами вони, поки що, – батьки-вихователі, але мріють всиновити усіх шістьох) вже купили Сашкові хату, Світланці – теж, посадили сад. Вже й третя хата є, але ще не вирішили, кому вона дістанеться. Адже хочуть, щоб всі діти були біля них.
«Ми щиро любимо усіх своїх дітей, – каже Іван. – Адже ми віруючі, а в Біблії сказано: «Хто прийме хоч одне дитя в ім’я моє, той прийме мене».
А нещодавно Любу нагородили Орденом княгині Ольги.
«Коли вона, разом з Гришею й Анютою поїхала до Києва, до речі, не знаючи, для чого її туди запросили, я якраз ремонтом займався, – розповідає чоловік. Тут прибігає сусід: «Ванька, твою жінку Ющенко цілує!». «Якщо раз, – кажу, – прощу, а якщо два, то вже ні».
Звичайно, зважитися на таке дуже важко. І ми були здивовані тим, що потрапили в справжню родину, в якій є добрі й турботливі мама і тато, де тебе не підкидають ногами і не морять голодом. І хоча вони, напевно, все ще бачать у нічних кошмарах своїх колишніх батьків, нарешті, і до них прийшло справжнє безтурботне дитинство.

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Останні оголошення
  Так  Ні, дякую