“Музика — це мистецтво однієї миті”, - директор філармонії Олександр Драган

Однак він досі, як і в студентські роки, захоплений музикою та активно займається диригуванням.
Ще в школі він добре вчився і проявляв організаторські здібності, і батьки пророкували йому кар’єру юриста. Але хлопець обрав музику... Головне, займатися улюбленою справою, вважає пан Олександр, і тоді успіх гарантований.

“Професії диригента і менеджера йдуть нерозривно”

- Пане Олександре, Ви родом із Івано-Франківщини, потім навчалися у Львові. Коли приїхали у Хмельницький, чи не видалося місто вам зовсім іншим?
- Видалося. Тут щиріші і відвертіші, простіші і добродушніші люди.
- А в культурному, мовному плані?
- Я намагаюся будувати навколо себе європейське українське середовище, тому не можу сказати, що відчув сильну різницю, якийсь пострадянський наліт. А щодо мови... У нас зараз гастролює диригент з Варшави, українець за походженням. Він до цього вистував у Чернівцях і був дуже вражений, наскільки Хмельницький україномовне місто порівняно із Чернівцями. Це не може не радувати...

- У Хмельницькому Ви швидко “обросли” друзями?
- У мене багато колег, партнерів, приятелів. А поняття “друг” - дуже глибоке, є одиниці людей, яких за життя можна назвати друзями.
- А у вас є такі люди?
- Так. Це видатний художник Іван Остафійчук, з яким ми багато спілкуємося і навіть подорожуємо, та його дружина Зінаїда, мій професор з Львівської консерваторії Юрій Луців. Це люди старшого віку (Івану Остафійчуку — 75 років), яким я можу повністю відкрити свою душу, говорити з ними на будь-які теми.
- Цьогоріч філармонія святкує 75-річчя. Які цікаві проекти чекають на хмельничан у зв’язку з ювілеєм?
- Крім цього у нас є й інші дати. 2013 — взагалі рік ювілеїв. Так, виповнилося 65 років народному артисту Миколі Балемі, тому сезон відкриваємо його творчим вечором. Його більше асоціюють з “Козаками Поділля”, з обробкою народних пісень. В той же час він є автором твору для камерного оркестру, симфонії. Хочемо представити Миколу Панасовича у всіх іпостасях.
Також виповнюється 20 років з моменту заснування камерного оркестру, яким я керую декілька років. Першим його диригентом був Сергій Леонов. І під його диригуванням звучатиме музика Баха і Чайковського. До 200-річчя Джузеппе Верді буде потужний концерт “Гала Верді”. До речі, зараз це тема номер один в музичному світі. Буде багато й інших цікавих проектів.
- Ви більшою мірою музикант чи менеджер?
- З 70-х років професії диригента і менеджера йдуть нерозривно. Якщо не маєш менеджерських здібностей, то маєш мало шансів стати успішним диригентом. До прикладу, видатний диригент Герберт фон Караян — один і перших потужних менеджерів у музичному світі. Завдяки таким, як він, класична музика не законсервувалася і не залишилася “елітною”, а стала доступною для багатьох. Це основне завдання музикантів — достукатися високим мистецтвом до широкого загалу слухачів.
- Ви у молодому віці керуєте різними людьми, в тому числі і значно старшими за вас. За якими принципами це робите?
- В першу чергу, це професіоналізм, тобто я прийшов сюди сформованим музикантом. На мою думку, погано, коли керівник у музичній сфері не є музикантом за фахом. Як головним лікарем у лікарні не може бути не лікар, а директором школи — не вчитель. Щоб робити якісний продукт, треба бути його безпосереднім учасником.
Підбір кадрів теж здійснюємо за професійними якостями. Кожен кандидат у будь-який колектив філармонії проходить відкрите прослуховування. Завдяки цьому у нас досить сильний колектив, потужні виконавці, яких не соромно представити будь-де у світі.
А по-друге, це людяність. Треба любити людей і справу, якою займаєшся. Є давнє гасло “розділяй і владарюй”, але мені більше подобається: “об’єднуй і скеровуй”.
- Класичну музику у Хмельницькому слухає еліта, чи її готове сприймати широке коло?
- Звісно, частина — це постійні відвідувачі з інтелігенції (митців, вчителів, лікарів). Але завдяки різноплановим демократичним проектам, які ми робимо, наприклад, симфо-рок, класична музика не асоціюється лише з метеликом і фраком. У нас є широке коло шанувальників всіх професій та різного віку, в тому числі і молоді.
Ми повинні йти на зустріч глядачу, вболівати за нього і відстоювати, шукати його. Якщо оглядатися на європейський досвід, це бізнес. Потрібно мати якісний продукт, який можна продати людям, і щоб вони захотіли прийти знову і знову.

“Порядок речей — філософське поняття”

- Ваш батько — музикант. Це його заслуга, що ви теж подалися у музику?
- Ви не повірите, його заслуга — це гени. Мої батьки не хотіли, щоб я був музикантом. Я добре вчився в школі, їздив на олімпіади з історії і правознавства. Після того, як пішов не на юридичний, батьки, особливо мама, не могли довго заспокоїтися. Вже коли почалися перші вдалі виступи у Львові, то мама змирилась. На собі і на багатьох своїх друзях, які займаються улюбленою справою, переконався: справа не в тому, чим ти займаєшся, як ти це робиш, з яким ставленням.
- Чому найголовнішому вас навчили батьки?
- Порядку. Я виховувався у досить суворих умовах, у нас все стояло на місці, був ідеальний порядок і чистота. Навчаючись в аспірантурі, я зрозумів, що порядок речей — це вже філософське поняття. Дуже тяжко мені мати справу з людьми, в яких немає цього відчуття ідеального порядку речей. І їм зі мною. Люблю, щоб було все сплановано, пророблено до дрібниць.
- Що Ви найбільше цінуєте в людях?
- В першу чергу, професіоналізм. З професіоналами у своїй справі завжди легко мати справу. Також порядність і відчуття справедливості.
- У Вашому житті є люди, яких можете назвати своїми Вчителями?
- Так. Це щастя, що в моєму житті дійсно були такі люди. Це мій вчитель у музучилищі (Олександр закінчив Коломийське музично-педагогічне училище — прим. авт.) Микола Скільський. Якби не він, я, можливо, ніколи не вчився б у консерваторії. Він надихнув мене, допоміг повірити у свої сили, націлив саме на диригентство. Мав блискучих викладачів в консерваторії, зокрема це вже згадувані Зінаїда Остафійчук і Юрій Луців, Любов Кияновська та багато інших.

“Маю мрію побувати на всіх карпатських вершинах”

- Як Ви познайомилися з дружиною?
- Моя дружина Оксана — художник, вона займається гобеленами, а також викладає у гуманітарно-педагогічній академії. Історія нашого знайомства досить цікава. Ми з одних країв, навчалися в одному і тому ж училищі у Коломиї, але не були знайомі. В один час навчалися у Львові, я в консерваторії, а вона в академії мистецтв, і наші гуртожитки були поруч, ми навіть в один магазин ходили за продуктами. А познайомилися у львівському нічному клубі “Пікассо” на вечірці у нашого спільного знайомого художника. Було відчуття “де жа вю”, що ми вже колись зустрічалися.
- Хто головний у вашій творчій родині?
- Дивлячись у чому. У кожного є свої обов’язки. Моя дружина також має свої плани, активну життєву позицію. Можливо, якби я був молодший, остерігався би цього. Але зараз розумію, що ми доповнюємо одне одного.
- А ваша чотирирічна донька Соломія проявляє здібності до малювання чи музики?
- Вона досить гарно малює, ходить на танці. Ми з нею частенько співаємо, слава Богу, вона співає чисто (усміхається — прим. авт.). Даємо її слухати класичну музику, вона декого розрізняє, наприклад Вівальді чи Моцарта.
На концертах у філармонії часто буває. У рік Соломійка спокійно висиджувала відділення на симфонічному концерті. Маленькою вона, коли бачила диригента по телебаченню, казала усім, що то її тато.
- У вас є родинні традиції?
- Вони дуже сильні. Ми шануємо загальні українські традиції, до прикладу, на Різдво ми завжди у батьків, на Великдень — у церкві. Є й власні внутрішні традиції і забобони. Наприклад, якщо ми маємо якусь мрію, їдемо у Теребовлю (Тернопільська область — прим. авт.) на руїни замку і загадуємо це бажання, і воно, як правило, здійснюється.
- Опишіть Ваш класичний вихідний.
- В неділю обов’язково йдемо у церкву, дві-три години я займаюся музикою. Також треба присвятити час дитині — погуляти в парку чи придумати ще якісь цікаві атракції.
Це за умови, якщо ми нікуди не їдемо. Адже любимо мандрувати областю, їздимо у Маліївці, Самчики, Антоніни, Кам’янець. Ця старовина надихає, має творчу енергетику.
- А яке улюблене місце на Поділлі?
- Самчики. Там ми були більше десятка разів. Коли блукаєш залами палацу, виникає відчуття, що зараз вийдуть оркестранти у перуках і дами у пишних сукнях. І буде бал.
- У вас є хобі чи захоплення, не пов’язане з музикою?
- Це активний відпочинок. Щоліта сплавляємося на байдарках, щозими катаємося на лижах. Дуже люблю футбол як дивитись, так і грати, коли випадає можливість. А ще маю мрію побувати на всіх карпатських вершинах. На багатьох вже був, але ще є мальовничий Свидовецький хребет, дуже складні Горгани...
- А чим і ким, на Вашу думку, може пишатися наше місто?
- Наша подільська земля багата на таланти. Це надзвичайно глибокий і серйозний поет Павло Гірник, потужні художники Микола Мазур і Анатолій Мельник. А Валентина Степова! А Михайло Дідик — це взагалі світова зірка у співі! А про наших, Миколу Балему, Марічку Ясіновську та інших, мені навіть не личить говорити, бо це ж мої колеги.
- Ви кажете “наша подільська земля”. Відчуваєте себе подолянином?
- Тут живу, працюю, мені тут комфортно, мене оточують приємні люди, тут народилася і росте моя дитина. Так, я в же подолянин.
Але в першу чергу я відчуваю себе українцем. А чи це покутянин, слобожанин, подолянин, не має значення. Україна дуже різноманітна і багатогранна, але водночас — єдина.