ye-logo.v1.2

Дитиною вона втратила зір і слух. Молодою - зуби і волосся

Суспільство 2880
автора
Віра Марківна щиро раділа, що я нікуди не спішила і вділила їй аж чотири години, слухаючи сумну історію її життя…. Фото: автора

Нині 85-літня хмельничанка, інвалід 1 групи, Віра Незгода, як і в роки війни, змушена виживати

 Часто ми журимося: як вижити в наш суворий час. Гадаємо, як бути, коли нема за що купити дитині крутий телефон, повезти її на відпочинок... Сумно, звичайно, і прикро.
Але днями видалось поспілкуватися з 85-літньою хмельничанкою Вірою Незгодою. Незряча (на ліве око бачить лише тіні, на праве - абсолютно нічого), з вадами слуху, скривлена під кутом 90 градусів (будучи сама в хаті, перечепилась через поріг, упала, травмувала ноги, хребет), бабуся ледь пересувається по хаті. Звичайно, якщо її хтось тримає за руку.

Коли почалася війна, Вірі, середній дочці Марка Незгоди - авторитетного на селі чоловіка (до революції тримав магазин, збудував млин), виповнилося 13. Були ще 15-річна Настя і маленька Катя. Інші четверо дітей померли, проживши хто кілька днів, хто кілька тижнів після народження.
Сім'я жила в невеликому селі Бебехи (нині Яснозір’я) Віньковецького району.
У 1939 році батька дівчинки забрали на фронт. А в 1941-му почалася війна. І хоч приходу гітлерівців так рано не чекали, але вже 15 липня 1941 року окупанти захопи¬ли село.
«Мені запекло біля правого ока, а потім очі засипало землею»
«Коли німці підходили до села, - розказує Віра Марківна, - стояв такий гуркіт, що люди вибігали дивитися, що то таке, бо машин до тих пір не бачив ніхто. Німці пішли по подвір’ях і одразу: «Млєко, яйка!». Побачать курку - зловили, роздерли живу і в котел! Дивишся - лава йде, і всі хочуть їсти!
Нас тоді не було вдома, ми зі старшою сестрою Настею та іншими дітьми блукали по лісах, ховали корів. Але, почувши гуркіт, пішли назад додому, бо подейкували, що якщо хата порожня, її спалять.
Уже підходили до свого дому, як хтось ззаду вкинув гранату. Корові ноги скрутило, вона впала, реве, сестру осколками поранило, а вона нічого не відчуває, кинулася до корови, пробує її підвести…
Вже потім виявилося, що Насті в ноги потрапили осколки, і ті ноги в неї до самої смерті пухли і гнили аж до кісток. Вона все життя ходила з двома палицями, і вже півтора року, як її немає.
Коли сестра впала, мені щось запекло біля правого ока, а потім очі засипало землею. Тут до мене підбігла дівчинка - Надя Люховець, і потягла за собою. Ззаду в нас хтось стріляв з автомата. Влучили в Надю, вона впала, а я побігла далі, хоч не бачила нічого. Коли біля вуха просвистіли кулі, мені заклало вуха. Я, сліпа і глуха, зупинилася. А далі не пам’ятаю нічого…».
Того дня багато сельчан загинуло. Увечері усіх, кого вбили, поскидали в яму і засипали, бо по-людськи поховати не було кому.
Через якийсь час німці почали ловити людей для відправлення в Німеччину. Зловили Вірину старшу сестру - п'ятнадцятирічну Настю. «А тут якраз тато повернувся, - продовжує бабуся Віра. - Його як інваліда демобілізували. Дізнався, що Настю забирають, почав просити: «Краще мене візьміть, я можу працювати, а вона молоденька ще». Забрали батька. Повернувся він через три роки, і двадцять з лишком років, які ще прожив, важко хворів.
… А я у 13 років стала Вірою Марківною. Керувала дітьми - по 8-10 років Тими, хто залишилися живими. Сіяли зерно, садили картоплю. Якось з дітьми пішли на поле - недалеко від села. Чуємо - гуде, шумить. Приїхали німці ловити людей. На поле під’їхали дві машини, нас половили, привезли в сарай.
Уже вночі одна дівчинка каже: «Віра, я вже снопи відсунула. Он дірка, втікаймо». А німці під дверима чатують, та ще й з собакою. Кажу: «Давай. Підемо в село, щоб інших визволити».
Собаки почули нас, почали гавкати. Дівчинка вилізла, витягла мене за руку і - втікати! Річка близько, метрів сто, ми кинулися у воду. А вже холодно було. Я перебігла, вибралася під містком, а що з тією дівчинкою сталося, не знаю. Тоді багато людей згинуло. І де ті діти з сараю поділися, теж ніхто не знає. Декого навіть ніхто й не шукав - більшість з них були сиротами. Жінки тоді багато народжували і, зазвичай, за восьмою-дванадцятою дитиною помирали. І ті сироти ховалися по псячих будах, бо на той час німці всіх собак перебили, порпалися по городах та полях, збирали гнилу бараболю.
Тоді страшний час був - не знаєш, що буде через мить. Вийдеш з дому і чи то на смертельний вогонь нарвешся, чи то запізнишся трохи і побачиш гору розстріляних...
Так ми й жили: я - сліпа на одне око, майже глуха, Настя - з покаліченими ногами, маленька Катя і мама, на якій усе трималося. А потім скалічіла і вона.
Якось уночі почулася розмова під дверима, і хтось почав грюкати: «Ми партизани, дайте хліба». А то був 43-й рік, по хатах ходили бандити. Мама здогадалась, хто то, полізла на гору, вирвала сніпок і зістрибнула, щоб покликати на допомогу. А встати вже не могла - пошкодила хребет і ноги.
А бандити тим часом прикладом вибили вікно, зайшли до хати, мене - за шкірку: «Відчиняй скриню!». Катя сховалася під ліжко, якусь ряднину запхала в рот, як вона потім розповідала, «щоб задушитися».
А в нас - злидні: підлога помащена коров’ячим лайном, перемішаним із глиною, аби не ходити по голій землі, а на стінах - сніг, бо топити нічим. Один з бандитів жбурнув мене на баняки..., а коли я опритомніла, то навіть онуч на вікнах не було. Все забрали!
Старенька бабця, Анеля Савчук, йшла вулицею побачила маму, яка не могла підвестися. Затягла її до хати, а там - я, непритомна. А Катя де? Почала шукати, а вона під ліжком вже посиніла - ледь тією рядниною не задушилася.
Того вечора десь вісім хат обібрали. Били, знущалися, попові пальці дверима прищемлювали, щоб сказав, де гроші.
У 24 посивіла, у 27 - осліпла
Про своє існування після війни Віра Марківна розповідає коротко. У 20 вийшла заміж, у 22 народила сина, який прожив усього два місяці та одинадцять днів. Поховали його біля маминого останнього хлопчика. Ховала мама, бо Вірі за повір’ям, не можна було йти на кладовище.
У 24 роки посивіла. У 27 - повністю осліпла на праве око. В 41 рік народила Вітю. Молодим хлопцем він потрапив в аварію, отримав інвалідність. У 1971 році, помер батько, у 1991 - мама.
У 2000 році помер чоловік, який впродовж восьми років був прикутий до ліжка - далися взнаки численні поранення і рак печінки. Увесь цей час його доглядав Віктор, сам інвалід ІІ групи. Три роки обходив і сестру Віри Марківни, яка вже теж не могла ходити. І зараз обходить маму, інваліда І групи.
Живуть Віра Марківна із сином та 12-річною онукою на дві пенсії. Віктор уже вісім років не працює - доглядає маму, за що отримує аж 30 гривень! Пенсія Віри Марківни могла би бути більшою, але для цього потрібно отримати статус учасника бойових дій.
«Майже все йде на ліки, - каже бабуся Віра, - і якби не город і не добрі сусіди, то не вижили б. Допомагають сусідка Любов Михайлівна, Марія Заморока з родиною, Василь Ткачук безкоштовно дає нам молоко. Приїжджав начальник міського управління соціального захисту Слов’ян Воронецький і допоміг поміняти газову плитку й котел, бо пропускав газ».
Зараз Віра Марківна, вдова офіцера, інвалід 1 групи, учасник війни, нагороджена орденом і трьома медалями, журиться, як пережити зиму. Хата аварійна, все валиться, цегла летить на голову, бляха іржава, після дощу по стіні одної з кімнат тече чорна вода. А ще вона мріє про пральну машинку, бо прати руками у 85 років, при цьому не бачачи, що робиш, дуже важко…
Словом, невесела вийшла розмова, і, слухаючи усе це, весь час думала, чи була Віра Марківна коли у своєму житті щаслива. І таки запитала.
«Не пам’ятаю такого», - відповіла бабуся і… почала молитися:
«Господи, пошли мені ясну зірочку з неба,
Господи, пошли мені ясне сонечко з неба,
Господи, не покидай мене…».

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Новини Хмельниччини
Останні оголошення
  Так  Ні, дякую