ye-logo.v1.2

Віктор Адамський: “Ми втомились жити “по понятіях”

Суспільство 5599
Дмитра СКРИПНИКА та з особистого архіву Віктора АДАМСЬКОГО.Дмитра СКРИПНИКА та з особистого архіву Віктора АДАМСЬКОГО.Дмитра СКРИПНИКА та з особистого архіву Віктора АДАМСЬКОГО.
В Умані з дружиною.. Фото: Дмитра СКРИПНИКА та з особистого архіву Віктора АДАМСЬКОГО.

Історик, громадський діяч Віктор Адамський, вважає себе щасливою людиною.

 По-перше, тому, що має прекрасну родину: дружину, трьох доньок і внучку. По-друге, тому, що, за його словами, може дозволити собі велику розкіш - бути собою і мати можливість висловлюватися вільно і діяти так, як велить йому совість.

Хоча Віктор Романович більше відомий, як громадський діяч, про політичну кар'єру він ніколи не замислювався. А от мрія стати вчителем з'явилася у нього одразу ж, як першокласником прийшов до школи. “І це надзвичайно спростило мені життя, - каже він, - оскільки питання вибору професії для мене не стояло. Я чітко знав, що хочу бути вчителем, і після армії вступив до Київського університету імені Шевченка.
Хочу сказати, що з юних років готовий був приймати рішення, які в подальшому могли мати серйозні наслідки. Наприклад, лише з політичних переконань у 1987 році вступив до лав КПРС. Так само у вересні 1990-го, за рік до путчу, будучи студентом кафедри історії КПРС (мало того - елітної групи із 25 чоловік, де готували викладачів вищих шкіл та партійних функціонерів), написав заяву про вихід із партії”.

1987 рік. Армія.
І вже в грудні 1990-го давав свідчення у Службі безпеки з приводу так званої Революції на граніті - майже тритижневого протестного голодування студентів на площі Жовтневої революції (тепер - Майдан Незалежності), з вимогами недопущення підписання нового союзного договору, перевиборів у Верховну Раду на багатопартійній основі, проходження військової служби українцями на території України... Одним із тих студентів, які в знак протесту лежали на граніті, був і він.
“Через кілька років після закінчення аспірантури, ще зовсім молодим, прийняв рішення балотуватися на посаду міського голови Красилова, - продовжує Віктор Романович, - оскільки на той час місцеве самоврядування у місті було відсутнє, а виконавча влада абсолютно ігнорувала прагнення красилівської громади”.
Але, вже будучи міським головою, у 2006 році, в той час, коли вимальовувалася перспектива, і він міг перемогти, свідомо відмовився балотуватися на посаду голови Красилівської райдержадміністрації. Відмовився й від інших пропозицій піти на державну службу, бо хотів повернутися до того, від чого був відірваний певний час - до науки і викладання. І прийшов у Хмельницьку гуманітарно-педагогічну академію на посаду проректора.
Але щойно у 2010 році помаранчеві сили програли місцеві вибори і не змогли сформувати більшість в обласній раді, і після того, як Віктора Романовича обрали головою фракції Всеукраїнського об'єднання «Батьківщина», він, щоб не “підставляти” навчальний заклад, у якому працював, написав заяву і пішов на викладацьку роботу.
“Родина надає мені сили”
Віктор Романович вважає, що не був би таким сильним і впевненим у власних силах, якби не родина. “Ці люди - найдорожче, що в мене є, - каже він. - І я можу з упевненістю сказати, що мислимо ми однаково, так само сходимося у поглядах на те, якою має бути людина, і якими повинні бути чесноти.
У мене найкраща дружина у світі, бо вона має ті жіночі якості, які для мене є визначальними. І я є абсолютно щирим, коли кажу, що Олена - надто красива жінка, надто мудра жінка, принципова людина, неперевершена мама і прекрасна господиня.
В нашій родині саме вона є тим генератором, завдяки якому все обертається, бо мама у нас - то незаперечний лідер. До неї прислуховуються навіть її мати та брат.
А той матеріал, який я, будучи журналістом Красилівської районної газети, мав написати про неї (до речі, ми так і познайомилися), й досі лежить і чекає свого часу. Я відклав його на мудріший вік.
Мені приємно, що наші доньки взяли у мами все найкраще. Старшій, Насті, 29, і вона вже шість років живе і працює (має власний косметичний салон) у Празі. Вона якось сказала: “Я люблю Україну, але хочу радіти життю, а не боротися щодня».
Катя народилася 24 серпня 1991 року, в шість годин вечора. Саме в той момент, коли тодішній Президент Леонід Кравчук зачитав з трибуни Верховної Ради акт про незалежність. Вона творча людина і працює в обласному краєзнавчому музеї мистецтвознавцем.
Молодша, Владислава, ще ходить до школи, але в ній уже живе дух революціонера: надто вже вона бойова. А я хотів би, щоб вона обрала професію лікаря. Але життя підкаже.
... У нас в родині існує традиція - сімейна рада. Зазвичай, ми спілкуємося за вечерею, за якою обговорюємо нагальні питання. І у нас немає такого, щоб на когось тиснули. У нас демократія. Дитина має повне право запитати мене, чому я роблю саме так, а не інакше. І я повинен пояснити їй це. Коли у 2006 році відмовився балотуватися на посаду голови Красилівської райради, я пояснив родині, чому так зробив. До речі, з того часу підготував п’ять книг, якими пишаюся. А рідні зрозуміли, що якщо тато повернувся в науку, багато чого в їхньому житті зміниться. Але підтримали мене. І я два роки щодня після роботи їздив додому, доки не отримав житло у Хмельницькому”.

Доньки Настя, Владислава і Катя.


“Я - людина віруюча”
“Як і в кожної людини в мене багато недоліків, - каже Віктор Романович. - І я їх визнаю. Так я розумію, що кожна людина може рівно стільки, скільки вона може. Я ж іноді буваю категоричним у ставленні до тих, хто не зміг вчинити так, як вважаю за потрібне я. І це неправильно. Я щоразу кажу собі, що маю навчитися прощати всім, і намагаюся це робити. Але почасти моє прощення не є щирим. А це вже лукавство. І я достатньо віруюча людина, щоб розуміти, що не все, що відбувається навкруги, від нас залежить”.
“Майдан - це початок нової країни”
Коли ми зустрілися з Віктором Романовичем, він, щойно повернувшись із Красилова, де виступав перед громадою, збирався до Києва, на Євромайдан. Бо, за його словами, те, що міг зробити на регіональному рівні, він зробив. Для прикладу, намагався переконати депутатів обласної ради прийняти звернення до Януковича з пропозицією відправити у відставку Кабінет Міністрів, притягнути до відповідальності осіб, винних за побоїще в ніч з 30 листопада. В разі невиконання цих вимог пропонував дочасні перевибори Президента і Верховної Ради. На жаль, його не підтримали.
“Ми втомилися жити “по понятіях”, - каже Віктор Романович. - І в цьому переконанні я суб'єктивний ще й тому, що в мене троє дітей, і я хотів би, щоб вони не боролися в своєму житті за нормальні умови існування, а жили і творили.
І сьогодні я розумію, що доля України вирішується в столиці, і тому я маю бути там. Перебуваючи серед студентства, достеменно знаю, що молодь хоче іншої країни, яка має бути збудована на європейських цінностях. Навіть якщо нам судилося пройти складний період переходу до європейських норм, ми, нарешті маємо розпочати цей шлях. Інакше знову говоритимемо про чергові реформи, а життя будуватиметься на старих підвалинах.
Майдан - це початок нової країни, і ми маємо стояти до кінця, бо в нас немає часу відкладати цей процес на майбутнє.
Погляд рідних
“Віктор до всього ставиться з любов'ю, - каже дружина Віктора Романовича, Олена Миколаївна, - Чи то готує обід (борщі у нього дуже смачні), чи то святковий стіл.
Або - посадив біля нашого дому дуже гарний сад, який щороку родить, бо чоловік пильнує його, наче малу дитину.
Ми дали саджанці моєму брату. Але в нього дерева росли повільно, родити не хотіли. Цього року Вітя навмисно сів на маршрутку і поїхав до нього аж у Житомирську область, пообрізав дерева, пообв'язував. І сад почав плодоносити!

Навіть що стосується бездомних тварин. Коли він був мером, питання відстрілу неодноразово порушувалося, але з його наказу жодної собаки вбито не було.
Зараз у нас є собака, цвергшнауцер, яку ми назвали на його честь - Вікою. Купували песика для дітей, але гуляє з нею Вітя. Навіть коли стомлений приїжджає з Києва, йде з Вікою гуляти в парк - “бо вона хоче”. Такий він у нас, - не може відмовити нікому, навіть їй.
Якщо, буває, відмовляє, то намагається переконати людину в тому, що її бажання несумісне з совістю. Сам він не зміг відмовити, коли йому вдруге довелося балотуватися на посаду мера. Ми вирішили, що він занадто багато віддав місту за попередні чотири роки, але за 15 хвилин до закриття комісії до нього прийшли восьмеро бабусь і почали просити взяти участь у виборах. І він погодився. Прийшов, каже: “Здав документи, але не виграю”. Виграв, хоча не провів жодної зустрічі!
Зараз, коли ми приїжджаємо до батьківської хати в Красилів, люди просять його повернутися.
Я думаю, це багато про що говорить. Бо бути при владі і піти добровільно, то треба мати велику внутрішню силу і відповідальність. А бути настільки чистим і незаплямованим, щоб люди просили тебе повернутися - це ювелірна майстерність керівника”.
 

Коментарі:

До теми

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Останні оголошення

Робота для вас

  Так  Ні, дякую