Останній подарунок діда Миколая

 Тож якщо через хвіртку йти – то метрів якихось зі 100 не так і важко подолати. Бо в його вже віці – як не як за вісімдесят зим збігло – та ще з букетом болячок далеко не зайдеш. А от на вечірню службу до храму то таки дотьопає.
Дід не пропускав жодної вечірньої служби. Приходив до церкви заздалегідь. Може підмести треба, чи доріжки ткані з підлоги витріпати – за те він брався, аби хоч чимось прислужитися святій справі. Настоятель храму отець Олександр усе відговорював діда від тієї роботи, бачив, що тому важко, але зрештою змирився – дав би Бог усім таким хазяйновитим та благодійним бути. Коли вже починали сходитися на службу й прихожани, то на якийсь час лавочка у дворі перетворювалася на дискусійний клуб. Тут можна було почути про всі сільські, районні новини, дізнатися, що діється в державі, світі. Дід почутому на подвір’ї церкви більше довіряв, аніж тому, що говорять по радіо. Прислухався до людської мови, собі вставляв слово-друге.
Після служби про все почуте, побачене розповідав дружині, бабі Ліді. А то якось прийшов зі служби – і ні пари з вуст. Ходив якийсь замислений, присісти не хотів. Баба Ліда те бачила, але ні про що не запитувала. Знала, доки в душі все не перекипить, не вляжеться, слова не зронить. Десь за годину чоловік заговорив. Отець Олександр на службі в проповіді вів мову про святого Миколая – якраз до свята цього йшлося. Говорив про його жертовність, щирість, турботу про ближнього, незахищеного, бідного. Про особливу увагу до дітей – недаремно ж дітвора так чекає Дня Святого Миколая. Всіх він обдаровує, хоч комусь і різочку під подушкою залишає.
- Колю, та й ми з тобою і бідному кусок хліба не жаліли, і дітям своїм, онукам скільки тих подарунків ти під подушку клав, - аби трохи розрадити чоловіка заговорила жінка.
- Коли то було, Лідо. Діти, внуки повиростали, розбіглися по світах, уже й наших подарунків їм не треба, - сумно відповів.
- То людським дітям зроби подарунок. Он, кажуть, у першому класі в школі є зо п’ятеро дітей, з незаможних сімей вчаться. Хто їм щось подарує?
Дід Микола надовго задумався. А вже згодом почав допитуватися, скільки ж у класі дітей. Бо як це вийде, одним дай цукерку – пряник, а іншим – ні.
- Зачекай хвилину-другу, збігаю до Галини Дмитрівни, вона ж учителює в першому класі.
Баба Ліда швиденько накинула куфайчину, побігла до вчительки – та ж бо через три хати від них жила.
Згодом дід Микола довгенько сидів за столом – міркував, що дітям подарувати. Яблука, горіхи свої мав, а от цукерки, пряники, апельсини, мандарини в Любки-продавщиці замовити треба. Та ще й щоб гарні торбинки підібрала.
Зранку до магазину й пішов. Усе Любці замовив, розтолкував, як упакувати, коли баба Ліда горіхи та яблука принесе.
Наступного дня, якраз на Миколая, дід прийшов до магазину із сусідським хлопцями – аби ті допомогли донести подарунки до школи. Для всіх двадцяти школяриків – першачків.
Коли зайшли до класу, Галина Дмитрівна аж розгубилася. А дідові Миколі в горлі пересохло – хотів же щось сказати цим діткам, та не зміг. Вкладав кожному в рученята пакуночок і ледь шепотів «Від Миколая, вам, від діда». Уже аж за шкільним порогом йому розвиднілося, а на душі стало легко. Йшов додому поволі, привітно усміхався перехожим і сам аж сяяв.
Вдома довго, в подробицях, розказував, як приніс подаруночки, як дітям вручав. Про те, що дух перехопило, й сльоза чомусь на очі набігла, промовчав. З тих пір чотири роки поспіль дід Микола приносив подарунки першочкам. Вже Любка-продавщиця наперед готувала пакуночки, сама дізнавалася, скільки їх має бути, підбирала найкращі цукерки, печиво. Отець Олександр не раз привселюдно дякував діду Миколі за його щедрість, привітність.
А на весну дід занедужав. Лежав на ліжку, та все просив дружину, аби покликала то сусіда Івана, то братові хай би зателефонувала, щоб навідався попрощатися.
- Колю, що ти надумав, - заспокоювала баба Ліда. - Рано тобі ще прощатись. Видужаєш, встанеш, то й зустрінешся зі всіма, кого ото кличеш.
- Не встану, Лідо, на небесах мене вже чекають.
Сільський фельдшер Толька, так його люблячи називав тільки дід, бо майже за онука вважав, наполягав, аби везти хворого в районну лікарню. Дід тільки кволо відмахувався:
- Не до лікарні, Тольку, а у вишеньки за селом мені дорога. Ти краще якусь пігулку дай, аби не так у грудях пекло.
За три дні дід Микола закрив очі назавжди. Звістка про його смерть облетіла миттєво все село. Люди йшли і йшли до хати, аби попрощатись із чоловіком, який усім чимось допомагав: чи то своїми руками, чи порадою слушною.
У день похорону на подвір’ї, на прилеглій вулиці зібралося люду з усього села. Дзвонили дзвони в церкві, витирали сльози на очах жінки й чоловіки. Як уже мали виносити труну з покійником, вийшла з хати ще за чимось баба Ліда і ледь не зомліла. Біля воріт стояли діточки зі школи з букетиками весняних квіточок у руках, тулилися до своєї вчительки Галини Дмитрівни.
- Васю, Сашо, - простогнала до синів, які встигли її підтримати. – Біжіть котрийсь до магазину, до Любки, хай пакуночки зробить. Вона знає, які і скільки, як на Миколая, скажете.
Голосити вже не могла, всі сльози за ці дні виплакала. Тільки шепотіла: «Любі мої діточки, діда не забули… прийшли попрощатися з ним…»
До вишеньок за селом поволі йшла похоронна процесія. Жалібно співали півчі, зривався у смуту голос отця Олександра, встелювали останню дорогу дідові Миколі квіточками школярики.
На цвинтарі прощалися з небіжчиком довгенько. Здавалося, кожен хотів сказати йому наостанок добре слово. Й Галина Дмитрівна мала що сказати, та сльози котилися градом, судоми перехопили горло, слова вимовити не могла. Стояла в оточенні своїх учнів, мовчазних, стишених, заплаканих, пригортала до себе.
Як домовину опустили в яму, загуркотіли грудки по кришці, спохватилася баба Ліда: «Сину, котрийсь, де ті пакуночки з магазину?» Молодший, Василь, підніс пакети, а вона діставала пакуночки і вкладала в рученята дітям, ледь чутно промовляючи: «Візьміть, дорогенькі, візьміть… То подаруночок від діда Миколая…»
А на могилі вже гробарі поправляли хрест, примощували фотографію, з якої, здавалося, дід Микола ніжно дивився на малечу, на те, як баба Ліда вручала його подарунки. Останні!

Павло ХОРОШЕНЮК.