Віктор Шайда: «Шоу-бізнес і я - речі несумісні»

Зізнаюся чесно, як людина, далека від музики, усілякі конкурси-фестивалі не дивлюся ніколи. Але якось так сталося, що, клацаючи каналами в пошуках «чогось цікавенького», натрапила на якийсь концерт.
Що то був за концерт, невідомо, але якраз у той момент, коли вклинилася в ефір, співав молодий хлопець. Пісню уже не пам’ятаю, але співав він так, що, відкривши рота і забувши про «щось цікавеньке», прослухала увесь виступ. Як потім виявилося, то був конкурс «Слов’янський базар», а хлопець на ньому представляв Україну… Мало того, він був хмельничанином!
Наступного дня, все ще під враженням, прийшла на роботу (тоді працювала в «Подільському кур’єрі») і з порога видала: «Хто чув як вчора на якомусь конкурсі співав наш земляк?». І в захваті почала розповідати, що він співав і як...
На що почула здивоване: «Ти що, це ж Вітя Шайда, і він у нас працює!».
… Справді, Віктор чудово співає, що підтвердили дипломи та нагороди на конкурсах: «Молодість Надзбруччя», «Червона Рута», «Море друзів». Але музика - то лише вершина айсберга. Віктор - людина надзвичайно глибока і різнопланова, яка живе не лише співом і сценою, а цікавиться і займається й іншими речами. Наприклад, громадською діяльністю та благодійництвом…

- Давай для початку поговоримо про українську музику. Як на мене, судячи з того, що нині гвалтує нашу свідомість з екранів телевізорів та радіоканалів, такого поняття не існує.
- Існує. Я не кажу про музику, яка заполонила наші телеканали та радіоефіри. Є українська поп- і рок-музика, є чудові музиканти, і я можу назвати їх по іменах, але люди їх мало знають. Натомість ми слухаємо музику по радіо та телебаченні. І нехай ті люди українці, але що вони співають?
Це не питання смаків. Це - щось схоже на дилему з приводу того, що головніше: курка чи яйце. Власники телеканалів кажуть, що вони орієнтуються на смаки аудиторії. Аудиторія ж стверджує, що то телебачення годує їх несмаком. Я ж думаю, що власники телеканалів одурманюють людей. Ми з родиною давно не дивимося телевізор. Він у нас як деталь інтер’єру, і перед ним завжди стоїть ваза з квітами, яка затуляє доволі таки великий екран.
Якщо зрідка дивлюся, то лише канал TVI, де можна почути якісну українську музику.
Насправді українських музикантів дуже багато, бо ми справді співуча нація. Мені тато в юності часто казав: «Що то за професія така - співати? У нас же всі співають».

Співати почав мало не з пелюшок

- А що, у вас в родині крім тебе ніхто не співав?
- В маминій родині - всі. А мої прадідусь і прабабуся навіть співали у церкві, доки «совєти» не позакривали храми.
У них взагалі була дуже важка доля, через що в мене така «велика любов» до комуністів. Жили вони в селі Сковородки Старокостянтинівського району. Село дуже велике, поряд - густий ліс.
Мій прадід був гарним господарем, тримав корів, коней… Комуністи забрали все. А п’ятьох маленьких дітей взимку вигнали на вулицю. Добре, що люди, які самі голодували, порозбирали малих. А прадід дивом врятувався, бо хлопчина, який мав розстріляти «ворога народу», його відпустив. Три дні дід просидів у лісі, а бабця весь цей час носила йому їсти. А потім на товарняку втік у Владивосток. Працював у порту, а коли почалася війна, пішов на фронт. Повернувся з серйозними нагородами, і тільки завдяки їм залишився живий.
Так от, пам’ятаю, малим приїжджав у село на канікули. Обідали ми завжди в садку, а після цього співали. А як вийдеш ввечері, все село співає...
- Зараз талановиті діти ледь не з пелюшок виступають на сцені, знімають кліпи... Ти сам коли зрозумів, що співаєш краще, ніж інші?
- Я не розумів цього, тому що співав з раннього дитинства. З такого раннього, шо навіть не пам’ятаю. Батьки кажуть, що тоді мені було два роки. Співав у дитячому садку, у школі...
І я вдячний батькам (народився у Старій Синяві) за те, що вони ніколи не заважали мені робити те, що я хочу. Хотів читати - читав. У селі ж дітей змалечку примушували до роботи. А я читав, і мене не чіпали. Тож прочитав величезну кількість книжок.
Школу закінчив майже на відмінно - лише з фізики та алгебри мав четвірки.
Мама хотіла, щоб я став учителем, а я захоплювався зірками, читав багато літератури з астрономії - серйозної, академічної. Паралельно, з третього класу, займався музикою - грав на трубі в оркестрі цукрового заводу.
Тож переді мною тривалий час стояв вибір: астрономія або музика. Перемогла музика. А оскільки в мене не було початкової музичної школи, бо займався сам, лише час від часу ходив до вчителя, то шляхи в музичне училище для мене були перекриті. Тому поїхав у Кам’янець-Подільське училище культури, де був менш суворий відбір, але не менш талановиті вчителі. Тим паче, місто мені дуже подобалося, а ще - знаходилося далеко від дому. І мені здавалося, що це дуже романтично.

„Перший мій гонорар - три долари”

… В походах навчився досить пристойно грати на гітарі. Згодом - на фортепіано. Я співав, сам собі акомпанував. Потім ми створили групу. Нас було шестеро, але співав я один. Їздили на проводи, весілля. Пам’ятаю свій перший гонорар – три долари. Долар тоді коштував 45 карбованців, а моя стипендія була 30 карбованців, які не виплачували по кілька місяців. Коли заплатили одразу за півроку, я не знав, куди їх подіти, бо в магазинах нічого не було.
Тож я дуже пишався, коли сказав батькам, що заробив свої перші гроші. Та ще й таку суму!
Вже коли почав заробляти, завжди приїжджав додому з гостинцями. А раз навіть привіз котика. Чорного-пречорного. Він такий нещасний сидів на пустирі, я взяв його, поклав у сумку і пішов на залізничний вокзал. А то була ніч, і йти треба було через міст. Тихо, темно, страшно... Й назустріч якийсь чоловік йде. Тільки підійшов до нього, а кіт, який до того сидів, наче миша, як занявчить! Той чоловік аж підстрибнув. А потім... почав хреститися.
В училищі вчився з 1990 по 1994 роки. Тоді була страшенна криза, біднота тотальна. Мої батьки роками не отримували зарплату. Зараз думаю, за що вони мене вивчили? І ще давали з собою по кілька десятків рублів. А я ж у батьків не один, у мене ще дві молодші сестрички. Виявляється, мама по сусідах позичала по 2-3 карбованці.
Після училища цілий рік проспівав із хлопцями. А потім повернувся додому. Роботи не було, і я влаштувася на будівельну фірму, де працював
мій тато. Тож перший запис у трудовій книжці - «різноробочий на будівництві». Вже коли став муляром третього розряду, мені дозволяли класти цеглу.
Заробляв непогані гроші. Але мені хотілося співати не лише на весіллях і проводах, що я робив у вільний час, а серйозніше. І в січні 1996 року я поїхав у Хмельницький зі своїм другом Сашком, з яким ми грали у Старій Синяві, і якого підбив поїхати зі мною. «Будемо грати в ресторанах», - обіцяв йому, бо мені дуже хотілося співати саме там.
Так почалося моє знайомство зі світом ресторанів: п’яні відвідувачі, розбірки, стрілянина...
А потім я познайомився з Юрком Юрченком, а він уже звів мене з Іваном Пустовим. Ці двоє людей і започаткували мою музичну кар’єру. Першим моїм конкурсом був «Молодість Надзбруччя» (1996), який проходив у Волочиську на дуже високому рівні. Я тоді отримав премію глядацьких симпатій «Кришталевий кубок». Далі були «Червона Рута», «Море друзів»...
У 1999 році вирішив узяти участь у престижному в країнах Східної Європи Міжнародному фестивалі мистецтв «Слов’янський базар». Пройшов відбір у Вінниці, у Києві, де із 17 чоловік мали вибрати двох. У фінал вийшов я і ще один хлопець.
Він поїхав, а я - ні. Розізлився, думаю, більше не поїду. Це вже зараз я у всьому, що б не відбувалося, відшукую конструктив. Бо з віком розумієш, що життя складається не лише з приємних моментів. Має бути й гіркота. Бо хто не пізнав гіркоти, той не відчує смаку солодкого.
… Але в наступному, 2000 році, зібрався на «Море друзів». Уже відвіз документи у Київ, і тут мені телефонують зі «Слов’янського базару». Звичайно, останній був набагато престижніший, і я, забувши про образи, поїхав. Пройшовши відбірковий тур, представляв Україну разом із запорізьким школярем Олександром Панайотовим.
То був 10-й ювілейний фестиваль, в якому брали участь представники Китаю, Словенії, Грузії, Хорватії… Транслювався він у прямому ефірі на каналі «Інтер». Журі, в яке входили Роберто Лоретті, Йосип Кобзон, Тамара Гвердцителі, Юрій Рибчинський, Нікіта Богословський, очолював Мішель Легран. Всі артисти були зі свитою, а я - з вагітною дружиною. Яка була моїм і костюмером, і візажистом, і найпотужнішою підтримкою. Завдяки їй я й отримав другу премію. Вручення нагород відбувалось на площі біля Михайлівського Золотоверхого собору у святковій обстановці, з червоною доріжкою.
У тому ж році я став солістом естрадного оркестру управління Міністерства внутрішніх справ України в Хмельницькій області, ініціатором створення якого став покійний генерал-майор Ігор Платонов. З цим оркестром побував в багатьох країнах Європи. У 2012 році став солістом Хмельницької обласної філармонії. А ще співпрацюю з Хмельницьким державним академічним симфонічним оркестром.
- Як видно, ти людина небайдужа.
- Напевно, що так. Я брав участь у двох революціях. Першою була «революція на граніті». Мені тоді ледь виповнилося 16, і був зовсім юним студентом, усього місяць провчившись у Кам’янець-Подільському училищі культури. І саме після нашого голодування Кам’янець став першим містом в Україні, де рішенням міської ради було піднято жовто-блакитний прапор. Він також став першим містом, де було демонтовано пам’ятник Леніну. І це було зроблено на вимогу студентів-голодувальників.
То був жовтень 1990 року. За 10 місяців до кінця СРСР. На відміну від нинішньої влади, хоч тоді правили комуністи, ніхто дітей не бив. Навпаки, виконували всі їхні вимоги.
… У 2004 році, під час «помаранчевої революції», від дзвінка до дзвінка був ведучим на Хмельницькому майдані. Як і всі інші, я не знав, чим усе закінчиться, але ми бачили попереду мету і йшли до неї. Що з того нічого не вийшло, це вже інше питання.

- А щодо благодійництва?
- У нашому місті, як виявилося, дуже багато таких людей. Це - бізнесмени, які не хотіли би, щоб їх згадували. Це - інтелігенція, люди від культури... Якось такі люди зібралися і вирішили, що непогано було б допомогти міській дитячій лікарні. Це було років п’ять тому: для закладу придбали устаткування для проведення лапароскопічних операцій. Обладнання купили, а про інструменти забули. І все це стояло мертвим вантажем.
От бізнесмени та артисти й вирішили допомогти лікарні. Я, для прикладу, організував благодійний концерт зірок вітчизняного шоу-бізнесу, хтось збирав гроші по церквах, хтось - по організаціях...
Тоді ми купили інструменти, і вже на прес-конференції головний лікар міської дитячої лікарні Іван Гуцул сказав, що за час, поки готувалась прес-конференція (а це всього три дні), було проведено 40 (!) операцій.
Всім нам було дуже приємно. Бо коли бачиш результати своєї праці, тим паче, такі, стає надзвичайно тепло на душі.
І це лише один момент. А подібних було багато. Ми традиційно, у грудні, даємо концерти, збираючи кошти для інтернатів та лікарень. Місяць тому знову збирали кошти на обладнання для міської дитячої лікарні.
В контексті сказаного не можна знову не згадати політику. Мені, як людині небайдужій до того, що відбувається в нашому місті і країні в цілому, незрозуміла позиція міської влади. Зрозуміло, що міністерству охорони здоров’я України та й взагалі Кабінету Міністрів начхати на наше місто. Але ми можемо вплинути на нашого мера, на управління охорони здоров’я.
Мені й моїм однодумцям незрозуміло, як таке може бути, що влада знаходить гроші для того, щоб запустити феєрверк на День міста чи на День Перемоги (хоча не розумію, що ми «святкуємо» в цей день - смерть мільйонів українців?), щоразу знаходячи на це 200-300 тисяч гривень, а на дитячу лікарню коштів немає. Але відомо, що основне, чим дорослі відрізняються від дітей, це те, що дорослі правильно розставляють пріоритети, розуміючи, що першочергове, а що може зачекати. В цьому випадку потрібно визначити, що головніше - феєрверк чи дитяча лікарня. Думаю, що навіть першокласнику зрозуміло, що в першу чергу потрібно лікувати хворих дітей, а вже потім проводити якісь незрозумілі заходи.

- А що ми можемо зробити?
- Потрібен діалог з владою. Але в Україні такої практики немає. Влада постійно проводить якісь громадські слухання, але більшість людей, яким небайдуже наше місто, не знають, коли і де це відбувається. То як влада, яка живе наче в іншому світі, знає, чим живуть люди? Вони що, їздять в громадському транспорті, чи мешкають у напіврозвалених хрущовках? В цивілізованому світі будь-які заходи проводяться з ініціативи громадськості. А у нас? Видимість роботи - це поле, на якому наші можновладці заробляють бонуси. В тому числі й у грошах.
Влада повинна працювати, а не вигадувати якісь незрозумілі і нікому непотрібні речі і робити, що їй хочеться. Люди при владі повинні не лише прислухатися до наших слів, а беззаперечно виконувати їх.
На мою думку, треба модернізувати країну. Бо ми не лише відстали, ми дохазяйнувалися до того, що ще б трохи, і такої країни вже не існувало би. Бо є маса людей, які 23 роки «працювали» над тим, щоб так і сталося. Але добре, що за ці роки виросло нове покоління, і можна не перейматися за майбутнє України.
Але модернізацію треба починати не з економіки, як багато хто думає, а з духовного відродження, з культури, і довірити це, насамперед, інтелігенції. Бо ці люди повинні вести країну вперед. Звичайно, можна взяти професора чи академіка всеможливих наук, і нехай він керує. Я часто думаю над тим, що якби ми в 1991 році пішли іншим шляхом - не радянським, битим, обравши 1 грудня Кравчука, а В’ячеслава Чорновола. Швидше за все, ми пішли б тим шляхом, яким пішла Чехія, обравши письменника Вацлава Гавела.
Однак ми, українці, все ще блукаємо, бо маємо багато провідників, які вказують на безліч шляхів, а куди вести, не знають. Я, до прикладу, бачу президентом таку високодуховну людину, як Ліна Костенко. Це й інтелект, і освіта. Але навіть якби сталося таке диво, і вона виявила бажання взяти участь у президентських перегонах, її не обрали б.

„Життя важке, але не можна так черствіти!”

- Це що, наша байдужість чи обмеженість?
- Напевно, байдужість. Бо ми часто забуваємо, що живемо не для того, щоб їсти, пити і протирати штани. Ми забули про доброту і милосердя, натомість стали агресивними і байдужими.
Якось йдемо з товаришем додому. Бачимо, лежить на землі людина. Перехожі, як у нас заведено, обходять його стороною. Але не в нашому випадку. Ми підійшли, поцікавилися, в чому справа. Викликали швидку, чоловіка забрали. Ввечері я зателефонував у лікарню, щоб дізнатися, що з тим чоловіком. Виявилося, що в нього був обширний інфаркт. Але з ним уже все гаразд.
А якби і ми пройшли повз нього? Зрозуміло, що життя важке, але не можна так черствіти!
- Давай згадаємо про твою участь у «Шансі».
- Я був там разом з Людою Нетичук. Об’єктивно вона виглядала краще, і їй ця перемога була більш потрібна. Бо вона хотіла зробити кар’єру співачки. А для мене то був шанс ще раз засвітитися на телебаченні. Але не більше, бо для шоу-бізнесу я абсолютно чужа людина. Оскільки я не розділяю те, чим живе шоу-біз, і вже давно не «співаю» під фонограму.
- Розкажи про свою родину.
- Дружина Ольга, працює в соціальні сфері. Вона не співає, але їздить зі мною на всі концерти і робить усе, щоб я був ситий, веселий і радів життю.
Сини Сергій (13 років) і Георгій (11) навчаються в гімназії №1, вивчають іноземні мови, займаються музикою.
Але після того, як я побував за кордоном, мені стало страшно за своїх дітей. Звичайно, не хотілося би, щоб вони їхали на навчання за кордон (а нині сотні тисяч українців відправляють туди своїх дітей). Але вивчившись, діти залишаються там. Якщо нічого не буде мінятися, мої діти теж поїдуть вчитися за кордон. І, можливо, залишаться там. Звичайно, хотілося би, щоб вони продовжували справу батьків і дідів. Але вічна боротьба втомлює.