Добряча закуска врятувала життя

 Тварини є роботящі та ледачі, слухняні та неслухи, дебошири та тихоні, сильні й немічні, великі та маленькі, розумні та не дуже. Як і в людини, в них інколи трапляються в житті гіркі періоди. А смішного, курйозного – хоч відбавляй. Ось яку бувальщину повідала мені сімейний лікар-терапевт Теофіпольської центральної районної лікарні Людвіня Рибак.
В обійсті її бабусі Анелі Жугди обзавелися собакою. До того ж кавказької породи. Цуценятко, котре приніс додому зять Олександр, було настільки маленьким, що відпочивало і вмощувалося спати у водостічної ринві невеликого діаметра біля порога вхідних дверей хати. Та згодом пес виріс нівроку, мав вигляд такого собі величенького теляти, при зустрічі з яким навіть у сміливців тряслися коліна.
Здорованя-красунчика одразу ж всі полюбили. Оскільки йому подобалося гратися тихо, спокійно і мирно з дітьми і дорослими, його часто виводили на прогулянки. Охоче купався у ставку, як справжній джентльмен, подавав лапу. Призвичаївся також підходити до вікна, за яким розташовувалася кімнатка старійшини сім’ї, ставати на задні лапи, а передніми спиратися об раму і, висолопивши вражаючого розміру язика, довго та з цікавістю заглядав через шибки у приміщення.
Здебільшого такі „шпигунські штучки” лякали столітню бабусю (Анеля Іванівна померла позаторік на сто третьому році життя) і могли призвести до того, що після одного з візитів улюбленця в хаті замість вікна міг би залишитися отвір, як ото від айсберга пробоїна в кораблі „Титанік”. Це і стало причиною розлуки з вівчаркою. Із села Мацьківці її віддали батькам зятя в сусідню Шаровечку Хмельницького району.
І тут, у новому помешканні, чотирилапий друг людини проявив себе сповна. Радував і вражав красою та вірністю, надійно стеріг оселю та чималеньке підсобне господарство від можливих посягань крадіїв та зловмисників. Стеріг і те, що і в багатьох подільських селах входить у так званий розряд секретності, не бажане для сторонніх очей.
Одного разу господиня селянського маєтку пішла, як висловлюються в селі, порати худобу та птицю. І жахнулася, побачивши лежачого, без ознак життя вірного стража. Думка, що, можливо, здох, підтвердилася побаченим у літній кухні, де стояла в чотиривідерному бідоні брага, призначена для виготовлення самогону. Із посудини щезла десь половина цукрівки. Не було сумніву: „збиток” вчинив саме охоронець території, бо впродовж тривалого часу до появи новосела подібного ніколи не траплялося. Давалася диву, як зумів позбутися міцного ошийника, проникнути в приміщення, зачинене на засув, скинути з бідона накривку?
Повертаючись із кухні, вирішила остаточно переконатися в трагічному кінці бідолахи. Пройнялась сумом за можливу втрату. Та засяяла від радості, коли торкнулося рукою „небіжчика”. Той був ще тепленьким і ледь-ледь відчувалося серцебиття. Значить, живий! А через кілька днів, о диво, таки вижив. Ожив, уже весело помахував, наче віником, хвостом. І жадібно дивився господарям дому у вічі, аби після кількаденної лежанки принесли щось поїсти.
Чому і як саме вижив, з’ясувалося пізніше. Виявилося, що після кінської дози випитої смертельної для тварин рідини, друг сім’ї поласував дертю, розташованою біля бідона у мішку. Спожив її приблизно стільки, скільки вихлестав спиртного – два відра.
Якби не класна закуска, – жартують, згадуючи події недалеких років медики, подружжя з Теофіполя Олександр та Людвіня Рибаки, – склав би лапи їхній охоронець.

Тадеуш ОСТРОВСЬКИЙ, Хмельницька область.