Десь є на світі яблуневий рай...

 Люди прогнали його із попереднього поселення, прозвавши шарлатаном. Любив він ліс, знався на травах. Так уже звик, щодня від ранку і до смеркання удвох із Любавою ходили по ярах, видолинках, левадах, збираючи різнотрав'я – людям на ліки, від багатьох недуг. Незабаром звістка про нього поширилась на всі усюди. Спочатку тут було сім "димів" - хат, а далі - більше і більше. На честь відомого цілителя місце це й донині носить назву Яромирка...
...Відшуміли у верхів'ях тополі, відгули століття. Село живе звичними буденними клопотами і часом так хочеться серцю спинитись в нестримному ритмі епох. Берегами вічної ріки відпливають дитинство, юність, молодість, «Що встигла? Чим залишусь у пам'яті?»... Хвилями накочуються спогади...
Діти виросли, а я й досі, мов грінівська Асоль, стою на березі дитинства в очікуванні дива... На тому березі блакитна хмаринка вкупочці із жовтогарячим сонечком мандрують небом... Мандруватимуть вічно, допоки житиму. Допоки у пам'яті найдорожче, найперше.
...Гріє душу хата старенька, із «балабухів», у якій ми жили всі – три покоління – у двох кімнатах всього. Ота долівка глиняна – альтернатива сучасному ламінату чи паркету. Любили, коли бабуся до свят вимазувала її заново. Глина пахнула і кликала малювати по ній візерунками. Пізніше ми застелили її толлю – щось на кшталт кольорового лінолеуму. Незабутній спогад: бабуся Марія перестеляє нашу постіль. Соломою. Щасливі, радісні, ми з братом скачемо по тому «матрацу», аж поки не втомлюємось.
Батько працював позмінно на цукрозаводі. Ми завжди чекали його З нетерпінням: без солодощів не приїздив. Одного разу привіз нам цукерок «киць-киць» та... мавпеня на мотоциклі. Ото покрутили ключиком – іграшка ганяє, як навіжена, по тому зеленому лінолеуму.
...Ранесенько мама поспішає на ферму. Шлях неблизький – десь до трьох кілометрів навпрошки. Вулицю нашу будить стукіт кінських коліс. Ми, дітлахи, додивляємось кольорові сни, а от вдень неодмінно біжимо тим возам навстріч: хочеться покататись. Де ті коні? Лишилось їх тепер – на пальцях «перелічити». Коні, коні, коні, коні вороні.
...Сонце сідає за обрій. Палають по городах вогнища – палимо картопляне бадилля. Вечір огортає теплим туманом, що стелиться по землі, кутає маревом. Люблю цю пору – вже не літо, але ще й не осінь. Наче новий етап мого життя. Ще не осінь... Маленька дівчинка Юльця стала стрункою Юлією – студенткою – філологинею, а веселий хлопчик із м'ячем – високим футболістом, голкіпером сільської яромирської збірної.
...Я відпливаю. Накочуються хвилі спогадів. Берег віддаляється все далі й далі... Може, я ще зустріну його із онуками?
Діти виросли, а я стала сентиментальною. Щовесни, дарованої Всевишнім, стою заворожена вишневим цвітом біля хати. Як у Чехова. Здається, що ніколи такого не бачила, не милувалась.
А в травні, саме на мій день народження, цвітуть яблуні. Стою у тому білопінні, немов танцюю вальс із першим нерозділеним коханням. Танцюю і розумію, чому душа так прагне дива – я ж бо травнева!
Війне вітерець – і полетять додому пелюстки, як втрачені дні, як марні сподівання, нездійснені мрії. Полетять, щоб забіліти повесні проліском у душі, заясніти в серці радістю, забриніти веселкою в моєму рідному яромирському краї.

Ганна ТРАВНЕВА.
Хмельницька область.